Уривок з романтичної історії «Скажи, що присягаєшся» Меґан Бренді

«Скажи, що присягаєшся» – спортивна романтика, яка починається із закоханості в братового найкращого друга…

РОЗДІЛ 1

Аріанна

За­зви­чай по­ї­з­д­ка до Оу­ше­н­сай­да про­хо­дить спо­кій­но, але вчо­ра вве­че­рі мій брат Мей­сон і двоє йо­го дру­зяк Чейз та Брей­ді дій­ш­ли мо­в­ча­з­ної зго­ди, що «ви­п’є­мо ще од­не­нь­ку» озна­чає не ви­ці­ди­ти по од­ній ба­н­ці пи­ва, а на­ли­га­ти­ся блоком з два­на­д­ця­ти бля­ша­нок. Тож во­ни ли­ши­ли­ся, щоб за­хмелі­ло про­ща­ти­ся з од­но­к­ла­с­ни­ка­ми на остан­ній лі­т­ній ве­чі­р­ці в на­шо­му рі­д­но­му мі­с­ті.

Ми з мо­єю по­д­ру­гою Ке­ме­рон ви­рі­ши­ли, що пе­ред ма­н­дрі­в­кою кра­ще не ду­рі­ти на ве­чі­р­ці, а по­ве­р­ну­ти­ся до­до­му ране­нь­ко, щоб за­ве­р­ши­ти па­ку­ва­ти ре­чі для на­шої остан­ньої по­ї­з­д­ки на пляж пе­ред по­ча­т­ком сту­де­нт­сь­ко­го жит­тя.

До­ро­гу ми мали б здо­ла­ти за менш ніж три з по­ло­ви­ною го­ди­ни, але от уже ми­ну­ло п’ять, а ми до­сі ма­ри­ну­є­мо­ся в цьому кля­то­му SUV. За сті­ль­ки ро­ків ми вже за­сво­ї­ли, що від три­ва­лих по­до­ро­жей із не­в­до­во­ле­ни­ми по­х­мі­ль­ни­ми вже-­не-­хлопця­ми-­ще-­не-­чо­ло­ві­ками вті­хи ма­ло, але все по­вто­рю­єть­ся: ми тро­хи ро­з­д­ра­то­ва­но, хоч і до­б­ро­ві­ль­но бе­ре­мо участь в ек­спе­ри­ме­н­ті під на­звою «Скі­ль­ки ра­зів чо­ло­ві­ку тре­ба зу­пи­нити­ся, щоб по­с­ця­ти».

Пра­ви­ль­на ві­д­по­відь – сім. Ми зу­пи­ня­ли­ся вже сім ра­зів – дя­ку­ва­ти ди­тя­чо­му се­чо­во­му мі­ху­ро­ві Брей­ді.

При­най­м­ні за остан­ні п’ят­на­д­цять хви­лин хло­п­ці, схо­же, про­тве­ре­зі­ли, тож зре­ш­тою до­зво­ли­ли нам уві­мкну­ти му­зику до­с­та­т­ньо го­ло­с­но, щоб її мо­ж­на бу­ло чу­ти.

Че­с­но ка­жу­чи, ме­ні не­має на що ска­р­жи­ти­ся.

Гру­по­ві по­ї­з­д­ки на ав­то – це, пе­в­не, той уні­ка­ль­ний шанс із вда­ва­ною не­вин­ні­с­тю при­ту­ли­ти­ся трі­ш­ки си­ль­ні­ше до голо­в­но­го ге­роя мо­їх фа­н­та­зій, бі­ль­ше ві­до­мо­го як лі­п­ший друг бра­та.

«Грай­ся, та не за­гра­вай­ся» – та­кою бу­ла гра, на яку я змуше­но по­го­ди­ла­ся. І гра­ла в неї чу­до­во. Імо­ві­р­но, то­му що мала до­б­рі шість ро­ків для вдосконалення май­с­те­р­ності.

То­го дня, ко­ли Чейз із ро­ди­ною за­се­ли­в­ся в бу­ди­нок навпро­ти, я за­при­мі­ти­ла його од­ра­зу. То бу­ло так, на­че на йо­го чо­ло опу­с­ти­ла­ся не­ви­ди­ма пе­чать, ве­ли­че­з­не че­р­во­не та­в­ро, яке во­ла­ло: «Мій!!!»

То­ді я ще на­віть не пе­рей­ш­ла до ста­р­ших кла­сів, а вже бачи­ла «Фа­та­льну при­страсть». Я ро­зу­мі­ла си­лу оде­р­жи­мо­с­ті, яка охо­пи­ла ме­не ті­єї са­мої ми­ті, ко­ли я по­к­ла­ла на ньо­го оком. Зві­с­но, моє ша­лен­с­т­во не пе­ред­ба­ча­ло вбивств, а пе­ре­г­ляд того фі­ль­му по­с­та­вив пе­ре­ді мною жа­х­ли­во не­до­ся­ж­ний іде­ал жі­но­чо­го ті­ла, але хі­ба ж то ва­ж­ли­во?

Чейз Га­р­пер став мо­їм су­сі­дом. Я бу­ла рі­шу­че на­ла­ш­то­вана по­ка­за­ти йо­му ра­йон, тож на­ти­с­ну­ла на га­ль­ма ве­ло­си­педа на кра­є­ч­ку йо­го га­зо­ну, при­ве­р­ну­в­ши ува­гу хло­п­ця.

Ті­єї ми­ті, ко­ли Чейз усміхнувся до мене, блиснувши брекетами на все по­дві­р’я, мій брат не­до­ре­ч­но ви­ри­нув ні­звід­ки.Це од­на з йо­го су­пе­р­з­ді­бно­с­тей.

Мей­сон пі­д­с­ко­чив до ньо­го й по­ва­лив на зе­м­лю. Ко­ли Чейз пі­д­ві­в­ся, брат ви­па­лив ту фра­зу, якою – іно­ді ду­маю я – краще б по­да­ви­в­ся. Він про­га­р­чав: «Три­май­ся по­да­лі від мо­єї сес­т­ри­ч­ки!»

Я на­жа­ха­но ди­ви­ла­ся, як Чейз пі­д­хо­пи­в­ся на но­ги, на­че якась стрьо­мна па­ву­ко­по­ді­б­на ма­в­па. Пе­ред­чу­ва­ю­чи бій­ку між ни­ми, я за­та­му­ва­ла по­дих. Ще б пак, брат якось но­ка­уту­вав од­но­го ма­ло­го че­рез ме­не. Але Чейз за­смі­я­в­ся – і ­за­па­ла ­ти­ша.

Те­м­но-­ру­сявий зе­ле­но­о­кий хло­п­чи­на по­ве­р­ну­в­ся до мо­го бра­та, від­пльо­ву­ю­чи тра­ву та ве­се­ло шкі­ря­чись, і за­пи­тав у Мей­са, у якій фу­т­бо­льній ко­ман­ді він грає. Він са­ме зби­рався в якусь по­да­ти­ся.

Я по­х­ню­пи­ла­ся й ру­ши­ла да­лі, бо зна­ла, що пі­с­ля то­го єдино­го за­пи­тан­ня Мей­сон і Брей­ді ма­ти­муть но­во­го лі­п­шо­го дру­га, а я зно­ву пе­ре­тво­рю­ся на че­р­во­ний знак із на­ве­де­ним чо­р­ною фа­р­бою пе­ре­к­ре­с­ле­ним ко­лом – за­бо­ро­не­но!

За п’ять хви­лин бра­тів ду­ет пе­ре­т­во­ри­в­ся на тріо, і во­ни по­ча­ли за­ви­са­ти в нас удо­ма. До то­го я ні­ко­ли не ро­зу­мі­ла, що та­ке за­бо­ро­не­ний плід і як це бу­ває, ко­ли най­ду­ж­че хочеть­ся то­го, чо­го не мо­жеш ма­ти.

Яка ж це все дурня, аби хто в мене спитав.

На жаль, ні­хто в ме­не не за­пи­ту­вав, тож, зру­ч­но вмо­с­ти­вшись, я зму­ше­на бу­ла спо­сте­рі­га­ти, як ка­ч­ки із се­ре­д­ньої школи пе­ре­т­во­рю­ють­ся на га­ря­чих ста­р­шо­к­ла­с­ни­ків.

Бі­ля них кру­ти­ли­ся всі ді­в­ча­та, але хто я та­ка, щоб їх за­суджу­ва­ти?

Во­ни бу­ли зра­з­ко­ви­ми уч­ня­ми, зір­ко­ви­ми ат­ле­та­ми й пога­ни­ми хло­пця­ми під при­к­рит­тям. Хоч який тип чо­ло­ві­ків по­до­ба­в­ся б ді­в­ча­там, хтось із них трьох обо­в’я­з­ко­во пі­дійшов би під опис.

Я лю­б­лю жа­р­ту­ва­ти, що во­ни – це п’ят­де­сят ві­д­ті­н­ків Двейна Джо­н­со­на, бо він зав­жди рі­з­ний, але іде­а­ль­но па­сує фі­льмо­ві не­за­ле­ж­но від ро­лі. Брей­ді, зві­с­но, мав би бу­ти йо­го реслер­сь­кою ве­р­сі­єю.

Ні, ну се­р­йо­з­но, усім трьом по­ща­с­ти­ло з ге­на­ми. Мей­сон, мій бра­тик-­на­г­ля­дач, ви­со­кий і пі­д­тя­г­ну­тий. Він ре­а­ль­но міг би бу­ти ду­б­ле­ром тро­хи мо­ло­д­шо­го Тео Джей­м­са. Брей­ді – це та­кий со­бі пе­ре­ка­ча­ний Кен. А от Чейз – уті­лен­ня до­с­ко­нало­с­ті.

На жаль для ме­не, із цим по­го­дить­ся кожна.

Зро­с­том і ста­ту­рою він схо­жий на Мей­са, але йо­го те­м­но-ру­ся­ве во­лос­ся сві­т­лі­ше на кі­ль­ка ві­д­ті­н­ків. Жва­ві й ве­се­лі очі – на­че су­міш тра­ви й во­до­ро­с­тей. Він до­б­рий, си­ль­ний, упе­в­не­ний у со­бі. Май­же та­кий са­мий вла­д­ний, як і Мей­сон із Брей­ді, хо­ча з них трьох ли­ше він час від ча­су до­зво­ляє нам, ді­в­ча­там, тро­хи ро­з­с­ла­би­ти­ся.

Я пе­ре­ко­на­ла се­бе, що так Чейз ві­д­ме­жо­вує се­бе від об­разу ту­р­бо­тли­во­го ста­р­шо­го бра­та, по­с­та­ю­чи чо­ло­ві­ком, який по­мі­чає жі­нок і має при­хо­ва­ні ба­жан­ня, але всім ві­до­мо, що я ви­даю ба­жа­не за дій­с­не.

Де­в’ять ра­зів із де­ся­ти я ду­маю про чо­ло­ві­ка по­руч зі мною.

То най­д­ав­ні­ше клі­ше з кни­жок – хо­ті­ти то­го, ко­го не можеш ма­ти. Не­роз­ді­ле­не ко­хан­ня до бра­то­во­го кра­що­го дру­га; брат, який не ві­д­с­ту­пає ні на крок, щоб за­хи­с­ти­ти те­бе, ще й, пе­в­не, тро­хи пси­хо­ва­ний, ко­ли йдеть­ся про рі­д­ну лю­ди­ну. Од­нак він із цим ні­чо­го не вдіє. Тіль­ки-­но ми до­с­та­т­ньо пі­д­рос­­ли, щоб ба­ть­ко розповів нам, як втра­тив свою ма­ле­нь­ку се­­стри­ч­ку, Мей­сон узяв на се­бе мі­сію на­гля­да­ти за ко­ж­ним мо­їм кро­ком. До того ж два ти­ж­ні то­му за­ги­нув хло­пець нашої по­д­ру­ги Пей­тон, після чого брат уза­га­лі став схи­б­ле­ним ­па­ра­но­ї­ком.

Оскі­ль­ки Чейз про­вів бі­ль­шу ча­с­ти­ну до­ро­ги у ві­д­к­лю­ч­ці, я бу­ла вря­то­ва­на від до­б­рого десятка су­во­рих по­г­ля­дів у дзерка­лі за­д­ньо­го огля­ду. Я май­же пе­в­на, що са­ме то­му Мейс і напо­ля­гає, щоб я си­ді­ла по­се­ре­ди­ні що­ра­зу, ко­ли ми їз­ди­мо разом, – хо­че весь час на­гля­да­ти за мною.

Ду­же ми­ло, що мій брат, із яким ми, до ре­чі, двій­ня­та, сприй­няв свою роль ста­р­шо­го бра­та на­сті­ль­ки се­р­йо­з­но.

А ще це стра­шен­но дра­тує.

Як­би ж ми не зу­пи­ня­ли­ся весь ра­нок, то вко­ти­ли­ся б у місто бли­зь­ко оди­на­д­ця­тої. Але ось за чверть пе­р­ша, ко­ли ми заї­ж­джа­є­мо на до­в­гу пі­д’ї­з­ну до­рі­ж­ку до пля­ж­но­го ­бу­ди­но­ч­ка.

Мей­сон ле­д­ве всти­гає за­па­р­ку­ва­ти свій «та­хо», як Ке­мерон ро­з­ча­хує две­р­ця­та й ви­стри­бує на­двір.

Во­на збі­гає схо­да­ми на­го­ру, кру­тить­ся бо­со­ніж та усмі­х­нено про­стя­гає ру­ки.

– Ну ж бо, на­род! Го­дин­ни­чок-­то цо­кає!

– Ми тут до кі­н­ця мі­ся­ця! – кри­чить Мей­сон крізь ві­д­чине­не ві­к­но.

– І вже втра­ти­ли пів дня! – ви­па­лює у ві­д­по­відь Кем.

Я всмі­ха­ю­ся, пле­с­ка­ю­чи бра­та по пле­чу.

– Ну ж бо, Мей­се, пів дня – тю-­тю! – дра­ж­ню­ся, а брат бу­р­чить, ко­ли я ви­сли­заю з ав­ті­в­ки вслід за Ке­ме­рон і пі­дійма­ю­ся на те­ра­су.

Кем аж сяє, пі­д­с­ка­ку­ю­чи, щоб умо­с­ти­ти­ся на кра­є­ч­ку поруч­чя. Я при­є­д­ну­ю­ся до неї. Май­же од­ра­зу пі­д­хо­дить Брей­ді.

– Ну це ві­д­вал усьо­го! – тря­се го­ло­вою Кем, огля­да­ю­чи мі­с­це­вість.

– Бля­ха, так, – шкі­рить­ся Брей­ді, ди­в­ля­чись на оке­ан.

Ва­ж­кі кро­ки по­за­ду да­ють зна­ти, що до нас при­є­д­на­ли­ся двоє ін­ших, і всі вку­пі ми кру­ти­мо го­ло­ва­ми.

Якусь мить ми вп’я­тьох сто­ї­мо мо­в­ч­ки, вди­ха­ю­чи сві­же соло­не по­ві­т­ря та вту­пи­в­ши по­г­ляд у ве­ли­че­з­не – від пі­д­ло­ги до сте­лі – ві­к­но пля­ж­но­го бу­ди­но­ч­ка.

Нашого пля­ж­но­го бу­ди­но­ч­ка, яким він став мі­сяць то­му.

Ще зі сту­де­нт­сь­ких ча­сів моя ма­ма, ма­ми Ке­ме­рон і Брейді бу­ли най­лі­п­ши­ми по­д­ру­га­ми, тож перш ніж од­ру­жи­ти­ся з на­ши­ми та­та­ми, во­ни ра­зом ку­пи­ли пля­ж­ний бу­ди­нок. Роки ми­на­ли, во­ни ви­хо­ди­ли за­між, на­ро­джу­ва­ли ді­тей, але завжди по­ве­р­та­ли­ся до ньо­го.

По­тім, ко­ли ми бу­ли ма­ли­ми, га­даю, ста­в­ся об­вал на ри­нку не­ру­хо­мо­с­ті, й усім на­шим ба­ть­кам по­ща­с­ти­ло ві­д­хо­пи­ти со­бі по бу­ди­но­ч­ку вздовж пля­жу. Ві­д­то­ді на­ші сі­м’ї про­во­дили там ко­ж­ні шкіль­ні ка­ні­ку­ли. Ми так і не зро­зу­мі­ли чо­му, але то­го са­мо­го бу­ди­но­ч­ка во­ни не про­да­ли, і са­ме в ньо­го ми зби­ра­ли­ся ввій­ти, хоч він зда­ва­в­ся зов­сім не та­ким, яким ми
­йо­го ­ба­чи­ли в ­ди­тинс­тві.

Ба­ть­ки йо­го ви­по­т­ро­ши­ли, де­що по­ви­ки­да­ли й не ли­ше пере­бу­ду­ва­ли, а й до­бу­ду­ва­ли. Ці­л­ко­ви­то оно­ви­ли.

Бу­ди­нок си­ній, як мо­ре, і ве­ли­че­з­ний. Він має здо­ро­ве­з­не па­тіо, на яке ви­хо­дить ма­си­в­на те­ра­са по­за­ду бу­ди­н­ку, та, на якій ми са­ме сто­ї­мо. Від па­тіо до кра­си­во­го при­ча­лу, ото­чено­го ка­лі­фо­р­ній­сь­ки­ми ма­ка­ми, тя­гнеть­ся до­рі­ж­ка. Є на­віть зву­ко­ва си­с­те­ма з ко­ло­н­ка­ми, вмо­н­то­ва­ни­ми по ку­т­ках у патіо та в де­ре­в’я­них па­не­лях че­рез ко­ж­ні ме­т­рів де­сять – немає жо­д­ні­сі­нь­ко­го мі­с­ця все­ре­ди­ні чи на­дво­рі, ку­ди не до­лина­ла б му­зи­ка. Оскі­ль­ки бу­ди­нок ро­з­та­шо­ва­ний від­да­лік від ря­ду кон­до­мі­ні­у­мів, звук не за­ва­жає тим, хто пра­г­не ро­з­с­лаби­ти­ся на ві­д­по­чи­н­ку.

Іде­а­ль­не мі­с­це для вте­чі, спра­в­ж­ній па­лац над во­дою.

І йо­го по­да­ру­ва­ли нам.

Усім п’я­тьом.

Ба­ть­ки при­го­ло­м­ши­ли нас на ви­пу­с­к­но­му, вру­чи­в­ши до­кумент, який пі­д­т­ве­р­джу­вав, що всі ми є рі­в­но­п­ра­в­ни­ми власни­ка­ми жи­т­ла. Во­ни ска­за­ли, що ви­рі­ши­ли так вчи­ни­ти ще кіль­ка ро­ків то­му, щоб три­ма­ти на­шу ком­па­нію вку­пі, хай куди нас за­не­се жит­тя пі­с­ля ко­ле­джу, так са­мо, як це бу­ло з ними й пля­ж­ним бу­ди­но­ч­ком. Ко­ж­но­му з нас бу­ла ви­ді­ле­на рів­­на ча­с­т­ка, і ні­хто не змо­же про­да­ти її без зго­ди ін­ших. І хай жит­тя яко­їсь ми­ті за­ки­не нас бо­з­на-­ку­ди, ми зав­жди ма­ти­мемо це мі­с­це, ку­ди змо­же­мо по­ве­р­ну­ти­ся.

Ска­за­ти, що ми ті­ши­ли­ся, то ні­чо­го не ска­за­ти, од­нак я була де­що на­жа­ха­ною. Щи­ро ка­жу­чи, то бу­ла та­ка гні­тю­ча ро­змо­ва. Я ж не на­сті­ль­ки на­ї­в­на, щоб ві­ри­ти, що на­ше жит­тя не змі­нить­ся, що ми вп’я­тьох зав­жди три­ма­ти­ме­мо­ся ра­зом.

Про­те ду­ма­ти про аль­те­р­на­ти­ву теж тро­хи стра­ш­но.

У на­шо­му жит­ті з’яв­лять­ся но­ві лю­ди, я це знаю.

Де­які – на кра­ще, де­які – на­впа­ки.

Але що ста­неть­ся, як­що один із на­ших сві­тів пе­ре­ве­р­неться з ніг на го­ло­ву?

Що, як чо­вен пе­ре­ки­неть­ся й ми по­то­не­мо?

Як­що ми ро­з­гу­би­мо од­не од­но­го на шля­ху, хто ли­шить­ся по­руч, щоб ви­тя­гу­ва­ти нас із во­ди?

Мо­же, я тро­хи дра­ма­ти­зую, але це ду­же ре­а­ль­ний ва­рі­ант.

Гі­в­ня­ний ва­рі­ант.

Менш ніж че­рез мі­сяць по­ч­неть­ся май­бу­т­нє.

Брат із хло­п­ця­ми ви­ру­шать в Авікс, щоб офі­цій­но ро­з­поча­ти свою фу­т­бо­ль­ну ка­р’є­ру в коледжі, а ми з Кем по­ї­де­мо до­до­му па­ку­ва­ти ре­чі, го­ту­ю­чись до зу­стрі­чі з ни­ми в сту­д­­міс­те­ч­ку за кі­ль­ка днів пе­ред по­с­вя­тою.

Про­щан­ня з до­мом ві­д­чу­ва­єть­ся ці­л­ком ре­а­ль­ним.

Упе­р­ше в жит­ті бра­та не бу­де в су­сі­д­ній кі­м­на­ті. І хоч від то­го тро­хи ля­ч­но, все-­та­ки про­с­то чу­до­во, що осе­ля фу­т­болі­с­тів ро­з­та­шо­ва­на навпроти нашого з Кем гуртожитку на ін­­шому боці студмістечка. Зна­чить, Мей­сон не змо­же так ча­сто перевіряти нас. Ли­ше че­рез це ва­р­то ві­д­с­вя­т­ку­ва­ти на­ше ­за­се­лен­ня.

Я лю­б­лю бра­та, але бля­ха! Іно­ді він про­с­то по­ви­нен ві­дійти. Йо­му ще по­ща­с­ти­ло, що я не об­ра­ла ко­ледж на ін­шо­му кі­н­ці кра­ї­ни.

Про­те він знає, що я і не змо­г­ла б цьо­го зро­би­ти.

Без сі­м’ї в ме­не ні­чо­го не кле­їть­ся. Де­хто мо­же ска­за­ти, що це спів­за­ле­ж­ність.

А я ка­жу, що це мі­с­ти­ч­ний зв’я­зок двій­нят.

– То що, ні­чо­го не мі­ня­ти­ме­мо в ро­з­по­ді­лі кі­м­нат? Ли­шає­ ­мо, як до­мо­в­ля­ли­ся кі­ль­ка ти­ж­нів то­му? – по­ру­шує ти­шу Мей­сон. – Ді­в­ча­та на­го­рі зі спі­ль­ною ван­ною, ві­ль­ну кі­м­нату не чі­па­є­мо, а ми вни­зу?

– Ма­ма упо­ря­д­ку­ва­ла на­ші кі­м­на­ти, ко­ли при­ї­ж­джа­ла прові­да­ти Пей­тон, і за­та­ри­ла хо­ло­ди­ль­ник ми­ну­ло­го ти­ж­ня, ­то­му...

– Ні­чо­го пе­ре­гра­ва­ти не бу­де­мо! – пе­ре­би­ває ме­не Кем і всмі­хає­ться.

– Не пе­ре­гра­ва­ти­ме­мо, – шкі­рить­ся він. – Ми го­то­ві все пе­ре­ве­р­ну­ти? Не­має ба­ть­ків – не­має пра­вил.

– Не­по­в­но­лі­т­ніх тут уже не ли­ши­ло­ся, – грай­ли­во што­вхає Брей­ді ме­не й Мей­со­на, бо три дні то­му ме­ні, бра­ту й Брейді ви­по­в­ни­ло­ся ві­сі­мна­д­цять.

Я ди­в­лю­ся на Чей­за, який ті­єї са­мої ми­ті ки­дає на ме­не пог­ляд. Він усмі­ха­єть­ся, і я ві­д­по­ві­даю йо­му усмі­ш­кою.

– От чорт, – дра­ж­нить­ся моя лі­п­ша по­д­ру­га. – Ось-­ось усе бу­де по-­до­ро­с­ло­му!

Якби ж я тоді знала, наскільки слова Кемерон справдяться, але я навіть уявити не могла.