«Змія і голуб. Книга 3. Боги й чудовиська» – фінал історії про відьму і мисливця на відьом, на яких чекає найбільше випробування їхніх почуттів.

Л’АНШАНТРЕСС

Рід

Над цвинтарем повз туман. На краю кручі, де ми стояли, небо прохромлювали надгробки – старезні, напіврозвалені; імена на них уже давно стерлися під дією стихій. Навіть море внизу затихло. У цьому моторошному досвітньому сяйві я нарешті зрозумів вислів «німий як могила».

Коко провела рукою по стомлених очах, а тоді показала на церкву за туманом. Маленьку. Дерев’яну. Частина її даху провалилася. У вікнах священницького будинку не мерехтіло світло.

– Вона здається покинутою.

– А що як це не так? – пирхнув Бо, хитаючи головою, та раптом застиг і позіхнув. Іще не закінчивши, промовив: – Це – церква, а наші обличчя розклеєні по всій Бельтеррі. Нас упізнає навіть сільський священник.

– Гаразд, – її стомлений голос, імовірно, звучав не так ущипливо, як їй хотілося. – Спи надворі, із собакою.

Ми всі як один повернулися до примарного білого пса, що пішов за нами. Він з’явився під Цезарі ном незадовго до того, як ми домовилися йти узбережжям, а не дорогою. Ла-Форе-де-Йо ми надивилися на все життя. Пес уже не один день плентався за нами, ніколи не підходячи достатньо близько, щоб його можна було торкнутися. Матаґо, насторожені,
спантеличені, зникли невдовзі після його появи. І не повернулися. Можливо, пес і сам був неприкаяною душею – матаґо нового штибу. А може, був просто лихим знаменням. Можливо, саме тому Лу ще не дала йому імені.

Тепер істота стежила за нами, і я відчував на собі її погляд, неначе примарний дотик до обличчя. Я міцніше взявся за руку Лу.

– Ми йшли всю ніч. У церкві нас ніхто не шукатиме. Це цілком непогана схованка. Якщо вона не покинута, – повів я далі, не даючи Бо себе перебити, – ми підемо, перш ніж нас хтось побачить. Згода?

Лу всміхнулася Бо, широко розтягнувши рота. Так широко, що майже можна було порахувати всі її зуби.

– Ти боїшся?

Він із сумнівом поглянув на неї.

– Після тунелів тобі теж варто боятися.

Її усмішка зникла, а Коко помітно напружилася й відвела погляд. Я також мимоволі випрямив спину від напруження. Однак Лу не сказала більше нічого, а лише випустила мою руку й побрела до дверей. Крутнула ручку.

– Незамкнені.

Ми з Коко без жодного слова переступили через поріг слідом за нею. За мить у вестибюлі опинився й Бо, який оглядав темне приміщення з явною підозрою. Світильники вкривав товстий шар пилу. На дерев’яну підлогу накрапав віск, тверднучи між мертвого листя й уламків. Із-за вівтаря повіяв вітер. Він мав смак морської води. Розкладу.

– У цьому місці дохріна привидів, – прошепотів Бо.

– Стеж за язиком, – насупившись на нього, я ступив у простір довкола вівтаря. Груди стиснулися, коли я побачив розвалені лави. Випалі із псалтиря сторінки, що збиралися в кутку й починали тліти. — Колись це місце було святим.

– Нема тут привидів, – голос Лу серед тиші розійшовся луною. Вона застигла позаду мене й підвела погляд на вітражне вікно. На неї своєю чергою дивилося гладеньке личко святої Маґдалени. Маґдалену, наймолодшу святу в Бельтеррі, Церква шанувала за те, що вона подарувала одному чоловікові благословенний перстень. Завдяки йому байдужлива дружина того чоловіка знову закохалася в нього й відмовилася його покидати, навіть коли він рушив у небезпечну подорож морем. Вона подалася за ним у хвилі й втопилася. Оживили її лише сльози Маґдалени. – Духи не можуть населяти освячену землю.

Бо насупив брови.

– Звідки ти про це знаєш?

– А як цього можна не знати? – відказала Лу.

– Нам треба відпочити, – я обняв Лу рукою за плечі й підвів її до лави неподалік. Лу здавалася блідішою, ніж зазвичай, під очима в неї були темні кола, а її волосся за кілька днів важкої дороги розмаялося й скуйовдилося від вітру. Я не раз (коли вона думала, що я не дивлюся) бачив, як їй судомить усе тіло, неначе вона бореться з якоюсь хворобою. Це мене не здивувало б. Вона пережила чимало. Як і всі ми. – Невдовзі прокинуться мешканці села. І шукатимуть джерело будь-якого шуму.

Коко вмостилася на лаві, заплющила очі й натягнула каптур плаща, захищаючись від нас.

– Хтось має стояти на сторожі.

Я відкрив був рота, щоб на це зголоситися, та мене перебила Лу.

– Я стоятиму.

– Ні, – я хитнув головою, не в змозі пригадати, коли Лу востаннє спала. Її шкіра, що торкалася моєї, здавалася холодною і вогкою. Якщо вона справді боролася з хворобою, їй цей відпочинок був потрібен. – Ти спи. Я стерегтиму.

Вона приклала руку до моєї щоки, і з глибини її горла відлунив якийсь звук. Її великий палець ковзнув по моїх губах і затримався на них. Як і її погляд.

– Я точно воліла би стерегти тебе. Що я побачу у твоїх снах, шасе? Що почую у твоїх…

– Я пошукаю харчів у буфетній, – пробелькотів Бо і проштовхнувся повз нас. Кинув на Лу сповнений огиди погляд через плече. Поки я дивився йому вслід, у мене забурчав живіт. Важко ковтнувши, я постарався не зважати на голодний біль. На раптовий, недоречний тиск у грудях. Я лагідно прибрав руку Лу зі своєї щоки й скинув плащ. Передав його їй.

– Лу, йди спати. Я розбуджу тебе на заході сонця, і тоді можна буде, – слова обпекли мені горло, – можна буде піти далі.

До Шато.

До Моргани.

На вірну смерть.

Я не став озвучувати свої побоювання знову.

Лу дала зрозуміти, що подасться до Шато-ле-Блан, підемо ми з нею чи ні. Хоч я й був проти – нагадував їй, чому ми взагалі шукали союзників, чому вони нам потрібні, – Лу наполягала, що може дати раду Морґані сама. «Ти чув Клода». Наполягала, що цього разу не вагатиметься. «Вона більше не може мене торкнутися». На полягала, що спалить своє родове гніздо дощенту разом з усією ріднею. «Ми будуватимемо наново».

«Що будуватимемо?» – cторожко запитав я.

«Усе».