«Ніколи» – напружений шпигунський трилер про всеохопну загрозу й конфлікт, якого всі намагалися уникнути…

Розділ перший

З літака машина скидалася на повільного жука, що повзе нескінченним пляжем, віддзеркалюючи сонце чорним панциром. Насправді ж авто долало п’ятдесят кілометрів щогодини – найвища безпечна швидкість на дорозі, повній несподіваних ям і вибоїн. Наврядчи комусь би хотілося пробити колесо посеред Сахари.

Шлях через пустелю вів із Нджамени, столиці Республіки Чад, до озера Чад – найбільшої оази Сахари. Навсібіч тягнувся одноманітний краєвид із піску та каміння, де-не-де помережаний кількома пожовклими кущами й розсипами малих та великих валунів. Усе навкруги через нудний блідо-жовтавий відтінок нагадувало радше місячний ландшафт.

Тамарі Левіт подумалося, що пустеля – це ніби космос, а її машина – ракета. Як щось станеться з автівкою, вона загине. Від такого химерного порівняння Тамара усміхнулася. Озирнулася на заднє сидіння, де лежали два великі бутлі води: цього вистачить їм усім, доки прибуде допомога. Можливо.

Машина була американська, призначена для бездоріжжя: мала високий кліренс і тихий хід. Попри затемнені вікна й сонцезахисні окуляри Тамари, сонце, що мерех тіло на асфальті, різало очі.

Усі четверо людей у машині були в окулярах. Водій, Алі, – із місцевих, усе життя прожив у Чаді. У місті він ходив у джинсах та футболці, але сьогодні вбрався в широкий халат до землі, що звався галабеєю, голову ж обмотав широкою шаллю – традиційний одяг, який захищає від безжального сонця.

На передньому сидінні біля Алі сидів американський вояк, капрал Пітер Акерман. Автомат, що вільно лежав у нього на колінах, був полегшеним короткоцівковим карабіном, стандартною зброєю американської армії. Цей двадцятирічний хлопець належав до тих молодиків, які аж бринять життєрадісною приязню. Але Тамарі, котрій самій доходило до тридцяти, він видавався занадто юним, щоб довіряти йому зброю. Утім, упевненості парубку було не позичати. Якось він навіть насмілився запросити її на побачення. «Піте, ви чудовий, але трохи замолодий для мене», – відповіла вона.

Поруч із Тамарою на задньому сидінні вмостився Табдар «Таб» Садул, аташе місії ЄС у Нджамені. Його лискуче каштанове волосся було по-модному довге, поза тим він нагадував типового бізнесмена у відпустці: в камуфляжних штанях і блакитній сорочці із засуканими рукавами, щоб показати засмаглі руки.

Вона ж, працівниця американського посольства в Нджамені, була у своєму звичному робочому одязі: сукні з довгими рукавами поверх штанів та хустці, що вкривала її чорне волосся. Абсолютно практичний одяг, цілком традиційний, а завдяки карим очам і оливковій шкірі Тамара навіть не скидалася на іноземку.

У країні з таким рівнем злочинності, як у Чаді, безпечніше не вирізнятися, особливо жінці.

Вона не зводила очей з одометра. Адже їхали вже кілька годин і майже прибули на місце.

Тамара нервувалася через зустріч, що чекала попереду. Від неї залежало багато чого, зокрема і її власна кар’єра.

– За легендою, ми проводимо екологічне дослідження, – сказала вона. – Чи багато вам відомо про озеро?

– Гадаю, достатньо, – відповів Таб. – Річка Шарі бере початок у Центральній Африці, простягається на тисячу чотириста кілометрів і закінчує свій плин тут. Озеро Чад – джерело прісної води для кількох мільйонів людей у чотирьох країнах: Ніґер, Ніґерія, Камерун і Чад. Переважно це дрібні землероби, скотарі та рибалки. Найпопулярніша риба тут – нільський окунь, який може виростати до майже двох метрів завдовжки й важити під двісті кілограмів.

Тамара подумала, що, коли француз розмовляє англійською, це звучить так, ніби він намагається затягнути її в ліжко. Може, так воно і є. Уголос же промовила:

– Не думаю, що зараз тут гарний улов: річка всохла.

– Ваша правда. Колись площа озера була шістнадцять тисяч квадратних кілометрів, а тепер – лише вісімсот. Багатьом із місцевих загрожує голод.

– Що думаєте про план китайців?

– Ви про дві тисячі чотирьохсоткілометровий канал від річки Конґо? Президент Чаду перейнявся цією ідеєю, і воно зовсім не дивно. Можливо, задум і вдасться втілити – китайці здатні творити дива, – але це буде нескоро і влетить у копієчку.

Тамарине керівництво у Вашингтоні й Табове в Парижі розглядали китайські інвестиції в Африку з побожним захватом і глибокою недовірою водночас. Пекін витрачав мільярди, щоб досягти своїх цілей, але які вони насправді?

Краєм ока Тамара помітила відблиск трохи віддалік – сонячний зайчик на поверхні води.

– Ми вже біля озера? – запитала вона в Таба. – Чи це міраж?

– Повинні вже бути, – відказав він.

– Десь тут є поворот ліворуч, – звернулась вона до Алі, після чого повторила те саме арабською.

Вони з Табом обоє вільно володіли арабською і французькою – офіційними мовами Чаду.

– Le voilà, – відповів Алі французькою: «Ось він».

Авто скинуло швидкість і під’їхало до перехрестя, позначеного купою каміння.

З дороги вони звернули на стежку серед сіруватого піску. Місцями її було годі відрізнити від довколишньої пустелі, однак Алі вів машину вправно. Удалині Тамара побачила зелені клаптики під тремким маревом – напевно, прибережні кущі й дерева.

При дорозі Тамара уздріла іржавий каркас старого пікапа «Пежо», в якого не лишилося коліс і вікон. Скоро з’явилися й інші ознаки присутності людей: верблюд, припнутий біля куща, дворовий пес зі щуром у зубах, розкидані пивні бляшанки, лисі покришки й шматки поліетилену.

Проминувши невеликий город із рівненькими рядочками рослин, між якими походжав чоловік із лійкою, вони опинилися в селі: безладно розкидані п’ятдесят-шістдесят хат без жодного натяку на вулиці між ними. Більшість осель були традиційними хатинами на одну кімнату, із заокруглими глиняними стінами й високими стріхами з пальмового листя. На швидкості пішого кроку Алі вів машину між халупами, об’їжджаючи босих дітлахів, рогатих кіз і вогнища, на яких готували обід.

Зупинив машину й сказав:

– Nous sommes arrivés. – «Ми на місці».

Тамара промовила:

– Піте, покладіть, будь ласка, автомат на підлогу. Ми маємо видаватися екологами.

– Авжеж, міс Левіт.

Він поклав зброю під ноги, цівкою під крісло.

Озвався Таб:

– Колись це було багате рибальське селище, та погляньте, як далеко тепер до води – щонайменше півтора кілометра.

Село здавалося страшенно злиденним. Біднішого Тамара ще не бачила. Одразу за ним тягнувся довгий плаский берег, який колись, певно, був дном озера. Вітряні насоси, що качали воду на поля, тепер стояли занедбані вдалині від водойми, марно покручуючи лопатями. На клаптику чагарників паслася отара худющих овець, за якими наглядало дівча з патиком. Тамара розгледіла далеке мерехтіння озера. Його берег вкривали пальми-рафії та кущі моші. Поверхня була поцяткована низенькими острівцями. Тамара знала, що на більших переховуються банди, які тероризують місцевих мешканців, забираючи той дріб’язок, що в них є. Тих, хто смів суперечити, жорстоко били. І без того нещасні люди стали повними злиднями.

Таб спитав:

– Що вони роблять в озері? Знаєте?

На відмілині стояло з пів десятка жінок, що черпали воду мисками. Тамара знала відповідь на Табове запитання.

– Збирають із поверхні їстівні водорості, відомі нам як спіруліна. Вони називають це dihé. Потім масу висушують на сонці.

– Ви це куштували?

Вона кивнула.

– На смак – бридота, зате поживно. Продають у крамницях здорового харчування.

– Ніколи не чув. Не схоже на те, що припало б до смаку французам.

– Ваша правда.