«Ми полюємо на пломінь» – небезпечна фентезі-мандрівка за артефактом, який може повернути магію у стражденний світ Королівства Арабія...

РОЗДІЛ 1

Люди жили, тому що вона вбивала. І якщо для цього треба лізти до Арзу, куди навіть сонце боялося зазирнути, то хай буде так.

Коли випадав гарний день, Зафіра бінт-Іскандар уявляла себе сміливішою за саме сонце. Як правило, вона не могла дочекатися, коли вічно нічний Арз лишиться позаду й вона опиниться на твердому ґрунті рівнин свого халіфату, вкритих даамовим снігом.

Сьогодні був один із таких днів, попри те, що жорсткі оленячі роги натерли їй руки. Вона вийшла з проклятого лісу-тюрми, вда ючи, ніби зітхнула через те, що її завдання завершене, а не тому, що страх, який щільно згорнувся в серці, заворушився. Ранкове сонце віталося з нею, цілуючи щоки.

«І тобі маргаба, страшко».

Сонячне світло в халіфаті Деменгур завжди було кволим, бо сонце не знало, що робити зі снігом, який мав би бути піском.

Перед нею розгорталося гладеньке й бездоганно чисте море білизни, що ненадовго дарувало розкіш самотності, дарма що пальці на ногах терпли, а повітря відбивало нюх. Адже в халіфаті, де поведінку жінки завжди могли обернути проти неї самої, прикидатися чоловіком було зовсім не легко. Тим паче що вона мала жіночі форми, жіночий голос і жіночу ходу.

Вона тягнула за собою тушу оленя, лишаючи слід із пари й оскверняючи сніг моторошним багрянцем. У повітрі відчувалася надія, а в землі й шепоті дерев – спокій.

«Це нічого не значить». Параноя вміла навідуватися тоді, коли Зафіра найменше цього хотіла. Наближення весілля перетворило її на клубок емоцій, оце й усе.

Заіржав Суккар, майже біла шкура якого не вирізнялася на тлі місцевості біля підгнилого стовпця, до якого вона його прип’яла. Поки вона шпарко прив’язувала оленя до сідла свого жеребця, той стояв як укопаний – милий, як ім’я, яким вона його нарекла.

– У нас сьогодні видалося гарне полювання, – сказала вона коневі, який у цьому участі не брав, і вискочила на його спину.

Суккар не відреагував. Він і далі вдивлявся в далекий Арз так, ніби звідти міг вискочити іфрит і проковтнути його цілком.

– Боягуз, – промовила Зафіра, усміхаючись занімілими вустами.

А втім, коли йшлося про ліс, боягузами були всі: кожен із п’яти халіфатів, із яких складалася Арабія, боявся Арзу, бо він обрамляв і його терени. Він був їхнім спільним прокляттям, від коли землю позбавили магії. Баба розповідав Зафірі, що Арз багато в чому є просто лісом. І навчив її використовувати Арз собі на користь. Вірити, що вона може його прибор кати, хоча насправді не могла. І ніхто не міг.

Батькова смерть це доводила.

За фіра скерувала Суккара геть від лісу – до галявини, вглиб Деменгуру. Проте Арз завжди вимагав поглянути на себе наостанок. Вона зупинилася й обернулася.

Він спостерігав. Дихав. Його дерева-кістяки простягали вузлуваті пальці, оповиті не спокійною тінню.

Подейкували, що він пожирає людей, як стерв’ятники мерців. Однак Зафіра знов і знов поверталася з полювання. Вона усвідомлювала, що кожна вилазка може стати для неї останньою, і, хоч і присягалася, що мало чого боїться, понад усе боялася загубитися.

Та все-таки… Десь у її душі пульсувала насолода, яку приносили ці походи в глибини пітьми. Вона ненавиділа Арз. Ненавиділа так сильно, що жадала його.

– Ах, можна ж щодня витріщатися на цей даамів Арз донесхочу, – з тремтінням у голосі сказала вона Суккару. – Треба повернутися на весілля, інакше Ясмін нам голови повідриває.

Щоправда, Суккарові було байдуже. Зафіра цокала язиком і підганяла його; що більшою ставала відстань між ними й Арзом, то більше напруження виходило з його напнутих м’язів.

Аж раптом повітря обтяжила присутність іншої істоти.

Маленькі волосинки на карку дівчини стали дибки, і вона насторожено озирнулася через плече. Арз так само дивився на неї, неначе затамувавши подих. Ні, хай хто це був, він лишався тут, у Демен гурі, зберігаючи тишу майже так само добре, як вона.

Майже.

Якщо й існувало щось, чого вона боялася більше, ніж загубитися в Арзі, то це бути заскоченою зненацька чоловіком, здатним довести, що вона не мисливець, а мисливиця. Сімнадцятирічна дівчина, що на кожному полюванні приховує себе під вагою батькового плаща з каптуром. Тоді її відцураються, а її перемоги засміють. Її особистість буде безжально знищено. Від цієї думки серце неначе стискали чиїсь руки, а його «стук-стук-стук» ще трохи прискорювалося.

Вона розвернула Суккара мордою до Арзу, протидіючи його ваганням, із вітром полинув тихий, нерозбірливий наказ.

– Ялла! – поквапила коня напруженим голосом.

Він трусонув гривою й легко почвалав уперед, не опираючись. Коли вони наблизилися до лісу, повітря стало темнішим. Кумедно: щойно запахло смертельною небезпекою, Зафіра попрямувала до невідомого.

Холод кусав обличчя. Праворуч промчала якась чорна пляма; ще одна промчала ліво руч. Коні. Вона закусила губу й розвернула Суккара між ними, пригнувшись, коли щось полетіло їй у голову.

– Кіф! – вигукнув хтось, але який ідіот тут зупинився б?

Суккар. Він застиг на межі Арзу, і Зафіра смикнулася в сідлі. Як ляпас, нагадування про те, що він ніколи не підходив так близько. Її занімілі чуття вразили запахи деревини й вологого розкладу.

– Лаа. Лаа. Не зараз, боягузе, – процідила вона.

Суккар трусонув головою, проте не зрушив. Зафіра придивилася до принишклої темряви, і їй перехопило подих. До Арзу не повертаються спиною, туди не можна йти неуважним, необережним і… Вона, лайнувшись, розвернула Суккара, хоча той пручався.

Завив вітер, холодний і різкий. Вона до болю чітко усвідомлювала, як Арз дихає їй у спину. Але врешті побачила двох коней, які пирхали всього за чотири кроки від неї. Їхні шкури були темні, як нічне небо, а дужі тіла зодягнені в кольчугу.

Бойові коні.

Таких розводили лише в одному місці – в сусідньому халіфаті Сарасін.

Або, може, у Твердині Султана. Важко сказати на певне, бо нещодавно султан Арабії холоднокровно вбив халіфа Сарасіну й незаконно захопив владу над землею та військами, яких не потребував, адже Арабія вже перебувала під його владою і йому служила султанська гвардія. Халіфи існували для рівноваги. Він не мав їх убивати.

Вершники мали оголені руки з рельєфними м’язами та обличчя, покраяні різкими зморшками. Шкіра в них була як у людей, знайомих із життям під сонцем, із ритмом пустелі, якого прагнула Зафіра.

– Ялла, Мисливцю, – озвався кремезніший чоловік так, ніби вона була худобою для випасання. Її погляд упав на симітар у його руці.

Якщо Зафіра й мала якісь сумніви щодо їхнього походження, то тембр голосу вершника їх розвіяв. У неї стиснулося горло. Коли за тобою стежать пліткарі-деменгурці – це одне; інша річ – напад сарасінців.

Вона нахилила голову так, щоб каптур краще затуляв обличчя. Вона сміливо йшла в темряву, вона забивала кроликів іоле нів. І ще ніколи не поставала перед клинком.

Однак чоловіки, попри свою міць, трималися на віддалі. Навіть вони боялись Арзу. Зафіра задерла підборіддя.

– З якого це дива? – протягнула вона, перекрикуючи несподіваний свист вітру. Їй треба було декого нагодувати й попрощатися з прекрасною, як місяць, нареченою. «Чому я?»

– Щоб зустрітись із султаном, – відповів дрібніший.

«Султаном? О небеса». Він зітнув більше пальців із чужих долонь, аніж за губив волосин зі своєї голови. Подейкували, колись він був добрим, але Зафірі важко в це вірилося. Він був сарасінцем за походженням, а їй усе життя казали, що вони від народження не мають нічого доброго в серці.

У її грудях знов ожила паніка, проте Зафіра стишила голос.

– Якби султан хотів мене побачити, то вшанував би листом, а не своїми псами. Я не злочинець.