«Нуль днів» – гостросюжетна історія про подружжя фахівців з проникнення в системи безпеки та перегони з часом, що невпинно спливає…

Субота, 4 лютого
Мінус вісім днів

Через мур метр вісімдесят заввишки перелізла б і дитина. Ні шпичаків, ні колючого дроту зверху. Колючий дріт – мій особистий кошмар. Недарма його застосовують на полі бою.

Я, зі своїми метр п’ятдесят вісім зросту, вирішила не штурмувати мур у лоб, а вилізла на дерево, міцна гілка якого нависала над паркінгом по той бік. Уже з дерева злізла на мур і пробігла по ньому до місця, де можна було спуститися непомітно для камер відеоспостереження, встановлених по периметру навколо будівлі.

Навпроти паркінгу був розташований аварійний вихід з будівлі, який попередньо описав мені Ґейб. Стандартні, наполовину засклені двері, замкнені зсередини на засувку, потішили мене своїм виглядом: погано допасоване до дверної коробки полотно не доходило до порога настільки, що долоню просунеш. Мені не знадобилося й хвилини, щоб засилити металеву пластину в шпарку, пересунути її вгору, зачепити гачок, а тоді міцно потягнути вниз. Двері відчинилися, і я затамувала подих, очікуючи на сигнал тривоги. Типовий сюрприз від пожежного виходу, але цього разу минулося.

Переді мною автоматично ввімкнулося світло. Великі квадратні світильники, розташовані у шаховому порядку на плитковій стелі, тягнулися в темряву довгого коридору, де ще не спрацювали датчики руху. Я зачекала, даючи очам звикнути до сліпучого світла.

Світло – це палиця на два кінці. З одного боку, ніщо так не привертає увагу охоронця, як екран, що спалахує, мов різдвяна ялинка, а з іншого, увімкнене світло дає можливість, упевнено простуючи територією, вдавати, що нічого підозрілого не відбувається. Натомість, скрадаючись у темряві з ліхтариком, одразу одягай смугасту футболку з принтом «Вломники».

Глянула на годинник: 22:20. Я була у своєму «офісному» одязі: чорні штани, схожі на костюмні, але насправді більш еластичні й легкі, темно-синю блузку й чорний блейзер з лінійки готового одягу Gap. На ногах – чорні «конверси», а через плече – сірий рюкзак Fjдllrдven.

Не пасувало до загального образу тільки моє волосся, яке я цього місяця пофарбувала у флуоресцентний червоний колір, безнадійно далекий від натурального рудого. Воно вибивалося з консервативного стилю тутешньої компанії – страхової групи Arden Alliance. Ґейб пропонував надіти перуку, але перуки завжди викликають підозру. До того ж я цілком вжилася у свою роль. Джен – я вирішила, що мою героїню звати Джен, – працювала у відділі обслуговування клієнтів, але досі зберігала теплі спогади про свій академічний рік після університету і все ще вважала себе крутою. Сподіваючись на підвищення, Джен стала статечнішою, але її волосся залишалося останнім відблиском особистості, яку вона ще не остаточно
втратила, працюючи в офісі з дев’ятої до п’ятої. Волосся, а також густо підведені очі й тату на лопатці «Встромляй гострим кінцем».

Утім, підведені очі – це моє особисте: я не почуваюся цілком одягненою без завершальних штрихів тушшю Nyx Epic Ink. А от університетський диплом – фікція. Так само, як і тату. Я не настільки захоплююся «Грою престолів», щоб набити собі фразу із серіалу, хоча визнаю: якби таки захоплювалася, то Ар’я була б моєю улюбленицею.

Джен засиділася за роботою до пізньої години, а тепер поспішала додому на вікенд. Тому, власне, була у зручних кедах. Офісні черевички на підборах вона закинула в наплічник. Саме на цьому розвалювалася моя легенда. Джен могла мати у своєму наплічнику змінне взуття, однак мій був напханий інструментами для злому та комп’ютерним обладнанням, на яке Ґейб завантажив сумнівне програмне забезпечення з даркнету.

Я йшла коридором, м’яко ступаючи по килиму й показуючи всім своїм виглядом, що я тут не чужа. По обидва боки тяглися двері порожніх офісів, подекуди світилися в темряві світлодіоди невимкнених на вихідні комп’ютерів.

У ніші гіпнотично блимав ксерокс. Я зупинилася перед ним і роззирнулася. Коридор позаду мене був освітлений, але за рогом попереду було темно, там датчики руху ще не зреагували на мене. Це на краще – світло могло б насторожити охорону. Та оскільки світло – палиця на два кінці, мене воно теж застерегло б. Ззаду охоронці не могли на скочити, бо коридор з того боку закінчувався глухим кутом, а якби вони спробували наблизитися спереду, то спалах світла вчасно попередив би мене про небезпеку, і я повернула б назад або сховалася в одному з офісів.

Ґейб, напевне, хотів би, щоб я одразу шукала серверну кімнату, але я зараз побачила шанс, з якого гріх було не скористатися. За копіювальним апаратом я знайшла – як і передбачала – клубок дротів і два LAN-порти для під’єднання пристроїв до внутрішньої мережі. До одного з них був під’єднаний ксерокс. Другий був вільний. Серце мені калатало, я озирнулася на коридор, а тоді витягла з наплічника один з мінікомп’ютерів Raspberry Pi, менший за книжку кишенькового формату.

Я заховала його за копіювальним апаратом, серед аркушів, що повипадали з лотка для подачі паперу, ввімкнула мінібук у розетку та під’єднала його до вільного порту. Через кілька секунд у моєму навушнику Bluetooth зашурхотіло, і глибокий голос мого чоловіка пролунав напрочуд інтимно на тлі цілковитої тиші, що панувала довкола.

– Вітаю, люба… твій міні щойно під’єднався до локальної ме режі. Як посувається справа?

– Норм, – відповіла я дуже тихо. – Намагаюся зорієнтуватися.

Я замаскувала міні, накидавши на нього бракованих ксерокопій, тоді взяла рюкзак на плечі й рушила далі по коридору, завернула за ріг.

– А як твої справи?

– Ну, ти знаєш, – сухо відказав Ґейб. – Граю в «Дарк соулз» на приставці. Я мало що можу зробити, доки ти не проведеш мене в серверну.

Я усміхнулася, хоча в його словах було більше сарказму, ніж гумору. Звісно, він не грав на плейстейшн – я надто добре його знала. Ґейб сидів, згорблений, перед монітором і напружено від сте жував моє просування за кресленням – планом будівлі, що ми здобули з інженерного відділу. Він активно долучиться до роботи, коли я потраплю в серверну кімнату. І йому завжди найтяжче бувало просто сидіти і слухати, не маючи змоги допомогти, якщо у мене виникали проблеми.

– Де ти? – запитав він.

– У коридорі, що тягнеться зі сходу на захід від пожежних дверей. Ця будівля, знаєш…О, нехай тобі!.. – я зупинилась як укопана.

– Що там? – злегка насторожився Ґейб («Нехай тобі» – не той вислів, що вихопився б у мене, якби я наштовхнулася на охоронця. То було б щось міцніше).

– Попереду захищені двері. Вони позначені на плані?

– Ні, – похмуро відповів Ґейб. – Мабуть, план не оновили після реконструкції.

Я чула, як його пальці забігали по клавіатурі.

– Зачекай, я намагаюся увійти в систему безпеки через твій міні. Що конкретно ти бачиш із захисту?

– Інфрачервоний датчик.

Я подивилася на овальний червоний вогник, що блимав над дверима. Поки що я перебувала поза зоною його досяжності.

– Тоді зачекай, датчик може увімкнути тривогу.

– Угу… он як, – пробурмотіла я.

Звісно, я розуміла, що може спрацювати тривога. Самі двері мене мало бентежили – ми з Ґейбом завиграшки підламували будь-які. Але інфрачервоний датчик зазвичай означав детектор руху, а його активація в неробочий час привернула б увагу охорони. Проте відчинені пожежні двері перед тим нічого не активували, і це було добрим знаком. Я підступила ближче.

– Джек! – озвався Ґейб, і його пальці перестали клацати по клавішах. — Джекі, люба, поговори зі мною. Що ти там робиш? Нам не потрібен іще один Zanatech.

Zanatech. Тьху. Не проти ночі згадати: собаки. Не маю нічого проти домашніх улюбленців, але я ненавиджу собак-охоронців. Вони здатні завдати болю. І вони вміють бігати. Швидко.

Знехтувавши застереження і затамувавши подих, я зробила ще один крок.

Датчик засвітився, реагуючи на мою присутність, і я заплющила очі, готуючись до сирени й тупотіння ніг… але замість цього просто плавно відчинилися двері.

– Джекі, – наполегливіше повторив Ґейб, почувши моє полегшене зітхання.

– Що за раз відбулося?

– Нічого. Двері відчинилися. Сподіваюся, сигналізація не спрацювала.

Я відчувала, що Ґейб зціпив зуби, утримуючись від того, щоб сказати мені… я знала що.

Він хотів, щоб я зачекала, доки він зайде через міні в систему безпеки та з’ясує, чи двері під сигналізацією. Але це могло забрати не одну годину, а в нашій роботі бездіяльне очікування – зайвий ризик. Тому іноді мусиш діяти навмання.

Зрештою, ми обоє знали, що за цим «навмання» стоїть інтуїція, вигострена роками досвіду.

– Отже, ти «сподіваєшся», – процідив він нарешті, і я посміхнулася поблажливо.