«Паперовий палац» – щемка історія, яка розповідає про одну добу та водночас 52 роки з життя головної героїні.

07:30

Перевертаюся на живіт і кладу голову на руки. Люблю солоно-солодкий запах шкіри, коли лежу на сонці. Він дещо нагадує аромат мускусу. Своєрідна ознака, що моє тіло відпочило і зцілилося. Наприкінці стежки, що веде від головного будинку до однокімнатних будиночків, чутно ляскання дверей. Хтось прокинувся. Листя шарудить під ногами. Вода хлюпоче в літньому душі та стогнуть труби, сповіщаючи про початок дня. Я зітхаю, хапаю халат і прямую до будинку.

Наш літній будинок складається з головної будівлі – Великого будинку – і чотирьох односпальних будиночків, розташованих уздовж устеленої сосновими голками стежки, що біжить довкола ставка. Це невеличкі дерев'яні будівлі з двосхилим дахом, світловим люком та величезними вікнами від стелі до підлоги по обидві стіни. Просто, ба навіть дещо банально і старомодно, та, мабуть, саме таким і мусить бути літній будиночок у Новій Англії. Між ставком та доріжкою ростуть дерева, лавр, лохина, квітне клетра, водночас захищаючи нас від допитливих очей моряків та купальників, котрим вдається доплисти сюди з невеличкого громадського пляжу по той бік ставка. Звісно, їм заборонено виходити на берег, проте іноді вони таки бродять по мілководдю, прямісінько перед стіною з кущів та дерев, не зважаючи на те, що тим самим зазіхають на наше особисте життя.

Між будиночками стелиться ще одна стежка – веде до старої лазні. Облуплена фарба, іржава емальована раковина з мертвими нічними метеликами, котрі злітаються вночі на світло лампочки; старезна ванна на ніжках, яка стоїть відтоді, як дід побудував нашу літню резиденцію; літній душ: труби з гарячою та холодною водою прикріплені до дерева, а вода стікає прямісінько на землю, утворюючи на стежці невеличкий рівчачок.

Збудований зі шлакоблоків та руберойду, Великий будинок – то насправді одна величезна кімната, що слугує вітальнею і кухнею вод ночас. Поруч із нею комора. Дерев’яна підлога, важезні балки, величезний цегляний камін. Коли дощить, ми зачиняємо вікна та двері й сидимо тут, слухаємо тріск полін і змушуємо себе грати в «Монополію». Але місце, де насправді вирує наше життя – де ми читаємо, їмо, сваримося і разом старі ємо – це засклена веранда, завширшки із самий будинок, що ви ходить прямісінько на ставок. Будинок не утеплений, але це й не важливо, адже наприкінці вересня з приходом холодів усі літні будинки зачиняються до наступного сезону, і у Беквудзі стає геть самотньо. І хоча в зимову пору ця місцина не втрачає краси, що не кажи, а тут таки сумно й похмуро. Ніхто не хоче тут лишатися, щойно опадає листя, та коли приходить літня пора, зеленіє ліс і повертаються гніздитися північні чаплі, на світі не знайти мальовничі шого куточка за цей.

Щойно ступаю на веранду, мене накриває хвиля туги й суму. Знаю, що мушу прибрати стіл перед сніданком, але мені хочеться знову пережити і запам'ятати вчорашню вечерю – кожну крихту, кожну тарілку – витравити все це кислотою в голові. Проводжу пальцями по фіолетовій плямі від вина на білій лляній скатертині, прикладаю до губ Джонасів келих і намагаюся відчути його смак. Заплющую очі, пригадую, як він легенько притиснувся стегном до мого стегна під столом. Ще до того, як я переконалася, що він мене хоче. Мені перехопило подих, я сиділа і міркувала, чи він зробив те ненароком, а чи навмисно.

У вітальні все, як завжди, на своїх місцях: горщики й каструлі над плитою, ополоники, шумівки й лопатки звисають з гачків для чашок, дерев’яні ложки в банці, вицвілий список телефонних номерів пришпилений до книжкової полиці, два складні крісла біля каміна. Все те саме, проте, коли я йду з кухні до комори, мені здається, ніби я ступаю іншою кімнатою. Усе навколо чітке і яскраве, немов саме повітря пробудилося після довгого глибокогосну. Я виходжу з дверей комори і зиркаю на стіну зі шлакоблоків. Жодних слідів, нічого не видає того, що сталося вчора. Тут ми вкарбувалися одне в одного назавжди. Тихо, відчайдушно, болісно. Раптом пригадую про сховані за хлібницею труси, повертаюся до комори і встигаю натягнути їх, перш ніж з'являється мати.

– Елло, ти щось сьогодні рано. Кава готова? – у її словах вчувається звинувачення.

– Саме збиралася зварити.

– Тільки не надто міцну. Не люблю я твоє еспресо. Знаю, ти вважаєш, що так смачніше, про те… – вона веде вдавано жартівливим тоном, який доводить мене до сказу.

– Гаразд, – відказую я, не маючи зараз ані найменшого бажання сперечатися з нею.

Мати сідає на диван на веранді. І хоча це лишень жорсткий матрац із наповнювачем з кінського волосу, застелений старим сірим покривалом, тут полюбляють товктися геть усі. Звідси можна милуватися ставком, смакувати кавою або читати книжку, спершись на старі подушки з поцяткованими іржею бавовняними наволочками. Хто б міг подумати, що із часом навіть тканина може поржавіти?

Займати найкращі місця матері так властиво.

Її помережане сивиною золотаве волосся зібране в недбалий пучок. Стара картата нічна сорочка геть зносилася. Та попри це матері однаково вдається мати величний вигляд, такий, немов вона – витесана фігура на носі новоанглійської шхуни вісімнадцятого століття. Красива й непохитна, прикрашена перлами й увінчана вінком з лавра, вона вказує путь.

– Вип’ю кави і відразу ж приберу зі столу, – промовляю я.

– Я тоді домию посуд. М-м-м, дякую, – відказує вона, коли подаю їй чашку з кавою. – Як вода?

– Ідеальна. Бадьорить.

Найкращий урок, що дала мені матір: у житті є дві речі, про які не можна шкодувати, – діти та плавання. Навіть у найпрохолодніші дні на початку червня, коли я стою і вдивляюся в солоні води Атлантичного океану, відчуваючи відразу до тюленів, котрі висовують із води свої потворні голови і заманюють сюди білих акул, я все одно чую її голос, що спонукає мене пірнути.

– Сподіваюся, ти повісила рушник на мотузку. Не хочу сьогодні знову розбирати гору мокрих рушників. Так і перекажи дітям.

– Повісила.

– Якщо ти на них не насваришся, це зроблю я.

– Гаразд, я тебе почула.

– А ще вони мусять підмести у своєму будиночку. Там суцільний безлад. Але, Елло, навіть не думай сама за те братися. Вони геть розбещені. Вже дорослі…

З мішком сміття в одній руці й чашкою кави у другій я виходжу крізь задні двері, а вітер тим часом підхоплює і розносить її причитання.

Найгірша материна порада: «Будь як жінка з картин Боттічеллі». Стань Венерою, що пливе на відкритій мушлі, сором'язливо склавши губи, скромна і цнотлива попри наготу. Таке пора дила мені мати, коли ми з’їхалися з Пітером. Вона написала це все на вицвілій листівці, яку колись купила в сувенірній крамниці галереї Уффіці: «Люба Елеоноро, мені дуже подобається твій Пітер. Будь ласка, спробуй іноді бути ласкавішою. Навчися вчасно стулити рота і намагайся здаватися загадковою. Будь як жінка з картин Боттічеллі. З любов’ю – мама».

Викидаю сміття в контейнер, ляскаю кришкою і прив’язую її міцно мотузкою, аби всередину не залізли єноти. Вони ще ті пронири, їхні моторні довгі пальці здатні відкрити будь-що. Маленькі людиноподібні ведмежата, кмітливіші й хитріші, ніж може здатися спершу. Ми воюємо з ними вже не один десяток років.

– Елло, ти не забула прив’язати мотузку? – запитує мати.

– Звісно ж, ні, – я вичавлюю із себе усмішку і починаю прибирати тарілки зі столу.