Уривок з атмосферного фентезі «Остання оповідка квіткової нареченої» Рошані Чокші

«Остання оповідка квіткової нареченої» – самостійна завершена історія про кохання знавця міфів та жінки, яка зовсім не хоче, щоб наречений порпався в її минулому…

Розділ перший

НА­РЕ­ЧЕ­НИЙ

Колись давно Індиґо Максвелл-Кастеньяда знайшла мене.

Я вже давно загубився та призвичаївся до пітьми. Не уявляв, як хтось може виманити мене звідти. Але Індиґо була з тих створінь, які можуть полювати, ідучи лише на запах, а сморід мого відчайдушного жадання, напевно, залишав по собі звабливий світний слід.

До Індиґо я уникав місць, де гроші слугували радше для створення видимості, ніж для плати. Вперто тримався за думку, що ці місця галасливі й дурнуваті, – жалюгідна, проте міцна броня бідняка. У ті дні я був бідним. Але став багатим на знання й саме в цій ролі правив за гостьового куратора L’Éxposition Des Femmes Monstrueuses. Експозиція привела мене чужим коштом до Парижу та врешті-решт – до Hôtel de Casteñada.

Колись Hôtel de Casteñada належав до королівських апартаментів Людовика XIV та Марії-Антуанетти, а тепер був одним із найвишуканіших готелів світу. На склепінчастій стелі – як мені казали, реконструкції оригіналу – досі виднілися байдужі м’язисті боги, що напівлежали поміж золоточеревими хмарами. Стіни поросли плющем, крізь який визирали на гостей, важко дихаючи, вишкірені обличчя кам’яних сатирів.

Усім було відомо, що кожен із готелів родини Кастеньяд втілює певний казковий мотив. Цей, як я здогадувався, був омажем La Belle et la Bête Ґабріеллі-Сюзанни Барбо де Вільньов – «Красуні та Чудовиська», – і, хоча мені неприємно це визнавати, в ньому неначе відчувалося щось тогосвітнє. Він був такий гарний, що я міг майже не зважати на юрбу моделей і диджеїв, червонолицих бізнесменів та інших блискучо вбраних і демонстративно банальних створінь, що їх приваблювали такі красиві місця.

– Пане?

Поряд зі мною з’явилася струнка темношкіра офіціантка. Вона вже вдруге зупинилася біля мого столика. Я обрав той, що ближче до віддаленого кінця зали, аби наглядати за входом.

– Вам точно нічого не принести?

Я глянув на меню поряд із безладною купкою нотаток, що підготував на вечір. Ціни на коктейлі стартували від п’ятдесяти євро. Тож я всміхнувся офіціантці, підняв напівповну склянку з водою, а тоді постукав по тарілці, де раніше лежали безплатні горішки зі спеціями.

– Може, ще цього? – запитав. – Мій гість вочевидь запізнюється.

Офіціантка видушила із себе нещиру усмішку та відійшла, не сказавши більше ні слова. Либонь, подумала, що брешу про зустріч. Та навіть мені якось не вірилося, що гість, на якого я чекав, зволить зі мною зустрітися.

Місяцями шукаючи, де перебуває певний гримуар тринадцятого століття, я відстежив його до приватної колекції родини Кастеньяд. Спершу мої прохання поглянути на цю річ залишалися без відповіді. Воно й не дивно. Я був відомим лише в академічних колах як історик середніх віків, що цікавиться збереженням інкунабул. Мені не було чого втрачати, крім часу. Тож писав листа за листом, годинами стояв перед факсимільним апаратом, що випльовував листи в кабінетах по всьому світу. Згаяв невеличкий статок на міжнародні телефонні дзвінки – і врешті, за тиждень перед відльотом до Парижа, одержав повідомлення:

Можете зустрітися зі мною в готелі 7 листопада о 8-й годині.

І. М. К.

І. М. К. Індиґо Максвелл-Кастеньяда. Спадкоємець статку Кастеньяд.

Я нічого не знав про нього і вважав, що так краще. Ніколи не розумів цього захоплення багатими та знаменитими й тим, на що вони витрачають своє існування. Все це неприховане прагнення жити, як вони, притлумлене здивування через збіг днів народження... Мені були миліші інші фантазії.

Я поглянув на наручний годинник: 20:45.

Може, він забув про нашу зустріч? Чи, може, вже тут і просто закінчує попередню справу?

Я відчув, як на мене через усю залу дивляться чиїсь очі. За двадцять футів від мене, за усамітненим столиком, що неначе стояв у золотій пташиній клітці, сиділа пара. Чоловік зауважив мій погляд і всміхнувся.

– Діамантове мартіні для дами! – гукнув він, клацнувши пальцями.

Чоловік мав гриву жовтого волосся й заважку голову для своєї шиї. Впадала в око його схожість зі свічкою, що тане. Поряд із ним сиділа жінка, що була чуттєва, наче вирізьблене зображення у храмі.

Бармен підійшов до їхнього столика, штовхаючи скляний візок із коктейльним начинням, і негайно заходився відміряти, наливати, струшувати. За ним хутко надійшов темношкірий чоловік у новісінькому одязі та з оксамитовою скринькою в руках. Ювелір. Чоловік відкрив скриньку. Всередині лежали кілька різних діамантів.

– Обирай, – сказав жінці жовтоволосий. – Діамант твій.

Жінка показала блідим пальцем на найяскравіший, найбільший камінь. Бармен простягнув ювелірові матовий келих для мартіні. Той закинув туди обраний діамант, і він потонув, наче впала зірка.

– À votre santé, – промовив ювелір, тимчасом як бармен подався геть, торохкаючи візком.

Жінка, не припиняючи всміхатися, зробила пальцями жест, ніби готова була виловити камінець. Старий поруч схопив її за зап’ясток.

– Я сказав, що діамант твій. Я не казав, що його можна діставати зі сраного келиха.

Жінка явно образилася. Перевела погляд із келиха на чоловіка, примруживши очі.

– Та я, бля, серйозно, – сказав той, сміючись. – Якщо тобі вже так його кортить, можеш відшукати завтра у відходах.

Жінці явно стало гидко. На мить мені здалося, що вона може вихлюпнути напій чоловікові в лице. Наші погляди зустрілися через усю залу. Жінка одним духом вихилила келих, проковтнувши й діамант. А тоді зухвало задерла підборіддя. У її погляді добре читалося визнання потворного факту: «Ти голодна жертва. Як і я».

Я добре це приховував, але вона мала слушність: я завжди голодував. Моє життя визначила одна-єдина мить – чи то божевільна, чи то таємнича. Відтоді я шукав доказів неможливого й підпорядкував усе своє життя годуванню цього.

Я розклав аркуші на мармуровому столику, вивчаючи свої нотатки для промови на тему міфу про Мелюзину, яку мав виголосити наступного тижня. На репродукції переді мною була зображена Мелюзина зі сплутаним волоссям до пояса, кажанячими крилами та скрученим зміїним хвостом. Вона зчепила руки в манірному жаху, неначе вперто балансувала на межі ґречного шоку, перш ніж покинути свого чоловіка через зраду.

Мелюзину прославив твір Жана д’Арраса, написаний у чотирнадцятому столітті. Залежно від джерела вона була своєрідною русалкою чи сиреною. Якось один шляхтич зустрів її на лісовій галявині й заблагав стати його дружиною. Мелюзина погодилася, поставивши умову: хай він ніколи не підглядає за нею, поки вона купатиметься. Чоловік погодився, і якийсь час вони були щасливі. Але, врешті, його зборола цікавість; одного разу він таки підгледів за нею під час купання, побачив її істинну природу і втратив навіки.

Мене завжди інтригували ці не зовсім жінки – хоч сирени чи русалки, хоч кіннарі чи селкі. Світ наче не може визначитися, засуджувати їх, жадати чи вшановувати. Їх проклинають як нагадування про хіть; і все-таки дім Люксембургів охоче заявляв, що походить із неприродного роду Мелюзини, а всередині церкви одинадцятого століття в Даремському замку жила вирізьблена в камені русалка. Можливо, сотні років тому якийсь язичник, що зайшов до церкви, рятуючись від холоду, побачив би в цьому зображенні послання. Своєрідний пароль, який свідчить про те, що навіть у цьому дивному місці й цій дивній вірі є дещо знайоме…

Дарма що це – дияволиця.

– Пане?

Я підвів погляд, готовий визнати поразку перед офіціанткою й піти, але побачив, що вона тримає тацю з двома напоями. Офіціантка продемонструвала конверт:

– Подарунок від іншого гостя.

Два напої здавались однаковими: насичений бурштиновий віскі з бездоганно прозорою кулькою льоду. Я розпечатав листа.

Напій ліворуч наповнить твоє черево до кінця днів твоїх, але ти будеш здатен казати лише правду. 

Напій праворуч від тебе зробить ще голоднішим, зате шліфуватиме всю брехню, що злітатиме з твоїх вуст.

Я оглянув залу; знизу мого черепа поповзло вгору дивне поколювання. Я, ще не дотягнувшись до склянки праворуч, уявив, як ця чарівна рідина золотить мені язик. І випив. Віскі мав смак розжареного ножа, горілий і металічний.

За кілька секунд я почув дуже тихий сміх. Повернувся, не встаючи з місця, і так уперше поглянув на Індиґо Максвелл-Кастеньяду. Аж ніяк не чоловіка – жінку.

Вона притулилася до стіни щонайбільше за десять футів від мене й була вбрана в сукню-футляр із гофрованого темно-синього шовку, яким неначе облили її тіло. На шиї та у вухах у неї миготіли сапфіри. На зап’ястках іскрилося срібло.

Вона рухалася легко. Хочеться сказати: обережно та спокійно, наче оленятко в снігу. Проте грація Індиґо була стриманою, виваженою, неначе вона знала, що такі люди, як вона, можуть упокорити світ, тупнувши ногою, і не мала бажання пошкодити його ще сильніше.

На перший погляд, Індиґо була привабливою. Приголомшливою ж починала видаватися лише тим, хто придивився уважніше, помітив, як вона тримається чи радше як її тримає світло. Наче щось дорогоцінне. Її шкіра відзначалася насиченою засмагою, очі в неї були великі й темні, ніс – ледь кирпатий, а губам була властива цікава пухкість: нижня губа була не така стигла, як верхня. Ця асиметрія заворожила мене.

Жінка підійшла до мого столика, сіла у крісло навпроти й оголосила:

– Я Індиґо, і ви вирішили ходити голодним. – Голос у неї був тихий і глибокий. Мені блиснула розкішно-абсурдна думка: кожен склад, який вона вимовляє, насичений оніксом і музичними акордами. – Чому?

– Якщо обирати, то я, може, й не зумію прожити довго без їжі, але без другого мені не варто буде жити.