«Шкодуючи за тобою» – «скляна» історія про матір і доньку, які з кожним новим непорозумінням все більше віддаляються одна від одної…

Розділ 1
МОРҐАН

Цікаво, з усіх живих істот лише люди можуть почуватися порожніми?

Не розумію, як так. У моєму тілі повно всього, що зазвичай буває в тілах – кістки, м’язи, кров, органи – але всередині як виметено. Здається, що якби хтось крикнув мені в рота – пішла б луна.

Так триває вже кілька тижнів. Я сподівалася, що минеться, але вже починаю хвилюватися – що ж відбувається? У мене чудовий хлопець, ми разом уже майже два роки. Якщо не враховувати моментів, коли Кріс перетворюється на справжнього підлітка (переважно йому допомагає алкоголь), то він – бойфренд, про якого я мріяла. Гарний, з почуттям гумору, любить свою матір, має цілі в житті. Навряд чи він – причина цього відчуття.

Є Дженні. Моя молодша сестричка й найліпша подружка. Але й вона точно не винна в моєму відчутті порожнечі. Дженні – моє головне джерело радості, хоча ми – повні протилежності. Вона балакуча, спонтанна, гучна й сміється так, що я вбила б за та кий сміх. Я ж куди мовчазніша й сміюся зазвичай натужно.

Ми завжди жартуємо, що з настільки різними характерами ненавиділи б одна одну, якби не були сестрами. Вона б дратувала мене, а сама думала б, що я зануда. Але якраз тому, що ми сестри і в нас усього рік різниці у віці, усе працює навпаки. Нюанси бувають, але після сварок ми завжди миримося. А що старшаємо, то менше сваримося й більше просто проводимо разом час. Особливо зараз, коли вона зустрічається з найкращим другом Кріса – Джоною. Кріс і Джона минулого місяця випустилися зі школи, і ми вчотирьох разом двадцять чотири на сім.

Я могла бути в такому настрої через маму, але теж навряд. Її не має, та тут нічого нового. Насправді я вже звикла до її відсутності, тож усе більше приймаю той факт, що ми з Дженні отримали не виграшний квиток у батьківській лотереї. Відколи п’ять років тому помер тато, мама майже не бере участі в нашому житті. Тоді я сильно злилася, що доводиться опікуватися Дженні. Зараз уже не так. І що я старшаю, то менше мене обходить, що в нас не така матір, яка влізає в наші життя, каже, о котрій повернутися додому, чи… яку взагалі хоч щось цікавить. Якщо чесно, то геть непогано, коли тобі сімнадцять і ти маєш стільки свободи, скільки більшості однолітків і не снилося.

Останнім часом у моєму житті не сталося жодних змін, які могли б пояснити цю величезну порожнечу всередині. А може, й сталося, просто мені надто страшно їх помітити.

– Вгадай, що? – каже Дженні. Вона сидить на передньому пасажирському сидінні. Джона за кермом, ми з Крісом – на задньому. Поки в голові вирували думки, я витріщалася на своє відображення у вікні. Ставлю роздуми на паузу й дивлюся на Дженні. Вона розвернулася до нас, схвильовано переводить очі з мене на Кріса й знову на мене. Сестра сьогодні дійсно гарненька. Позичила в мене довгу сукню й зробила акуратний простий макіяж. Дивина просто, яка прірва лежить між п’ятнадцятирічною і шістнадцятирічною Дженні. – Генк сказав, що дещо нам сьогодні піджене.

Кріс підіймає руку й дає Дженні п’ять. Я знову переводжу погляд на вікно. Щось мені не дуже подобається, що вона приохотилася до наркотиків. Я й сама не раз накурювалася – інакше не виходить, коли в тебе така мама, як у нас. Але Дженні лише шістнадцять, а вона закидає в себе все, до чого може дотягнутися, на кожнісінькій вечірці. Це значною мірою пояснює, чому я вирішила не вживати нічого – завжди відчувала відповідальність за неї. Я ж старша, а мама наші життя не контролює ані на грам.

Інколи в мене з’являється відчуття, що я і Крісові за няньку. Єдиний у цьому авто, за ким мені не треба наглядати – це Джона, але не тому, що він не п’є й не вживає. Просто йому вдається лишатися дорослою людиною, що б він не пив і не вживав. Я знаю не багато людей, у яких поведінка взагалі не змінюється, що б там не було. Він мовчазний, коли п’яний. І коли накурений. І коли щасливий. А коли злий – то якимось дивом стає ще мовчазніший.

Вони з Крісом – найкращі друзі із самого дитинства, такі чоловічі версії нас із Дженні, тільки навпаки. Кріс і Дженні – зірки всіх вечірок. Ми з Джоною – невидимі супутники.

Я не проти. Мені значно більше подоба ється злитися зі стінкою і тихо спостерігати за людьми, а не стояти на столі в центрі кімнати й бути тією, за ким спостерігають люди.

– Нам ще далеко? – питає Джона.

– Кілометрів вісім, – відповідає Кріс. – Близенько.

– Звідси, може, і близенько, а от від дому – ні. Хто сьогодні за кермом назад?

– Цур не я! – одночасно вигукують Дженні й Кріс.

Джона зиркає в дзеркало заднього огляду. На секунду ми зустрічаємося поглядами, і я киваю. Він теж. Ми щойно без жодного слова домовилися, що сьогодні будемо тверезими.

Не знаю, як ми це робимо – спілкуємося без слів, — але так було завжди. Мабуть, річ у тому, що ми дуже схожі, тож часто й мислимо однаково. Кріс і Дженні цього не помічають. Їм ні з ким не треба спілкуватися без слів, бо все, що вони хочуть сказати, просто злітає з їхніх язиків, коли треба й не треба.

Кріс бере мене за руку, чим привертає мою увагу. Я здіймаю на нього очі, і він мене цілує.

– Ти сьогодні гарна, – шепоче він.

Я всміхаюся.

– Дякую. Ти теж нічогенький.

– Хочеш лишитися на ніч?

Я на мить замислююся, але Дженні знову розвертається й відповідає за мене:

– Їй сьогодні не можна кидати мене саму. Я неповнолітня, яка наступні чотири години вживатиме море алкоголю й, імовірно, якусь заборонену речовину. Хто мені волосся триматиме, коли я блюватиму вранці, якщо вона в тебе заночує?

Кріс знизує плечима.

– Джона?

Дженні сміється.

– У Джони типові батьки, які хочуть, щоб він опівночі був удома. Ти ж у курсі.

– Джона вже не школяр, – відповідає Кріс, наче той не сидить за кермом і не чує кожнісіньке слово. – Міг би вже стати мужиком і разок потусити до ранку.

На цих словах Джона заїжджає на заправку.

– Комусь щось потрібно? – питає він, проігнорувавши розмову про себе.

– Ага, я спробую пива купити, – відстібає пасок Кріс.

Я щиро регочу з цього.

– Тобі нізащо більше ніж вісімнадцять не даси. Не продадуть вони тобі пиво.

Кріс широко мені всміхається – приймає мої слова як виклик. Виходить із машини й прямує в магазинчик, а Джона тим часом вставляє паливний пістолет у бак. Я лізу в кишеню у дверях з боку Джони й дістаю кавунову цукерку «Джоллі Ренчерс» – він їх завжди лишає. Кавунові – найсмачніші. Не розумію, як узагалі можна їх не любити, але Джона любить вочевидь.

Дженні відстібає пасок і перелізає до мене. Умощується, підібгавши ноги. У її очах грає пустотливий вогник.

– Думаю, сьогодні я займуся сексом із Джоною.

Порожнеча в моїх грудях раптово зникає, уперше за довгий час, але не в хорошому сенсі. Туди наче налили густої рідини. Може, навіть багнюки.

– Тобі ж лише шістнадцять.

– І тобі було, коли ти вперше переспала з Крісом.

– Так, але ми зустрічалися не два місяці, а довше. І я досі про це шкодую. Було достобіса боляче, усе тривало, може, хвилину, і від нього тхнуло текілою. – Замовкаю. Здається, я щойно принизила таланти мого хлопця. – Він відтоді став майстерніший.

Дженні сміється, а тоді зітхає і відкидається на спинку сидіння.

– Я думаю, моя двомісячна витримка – це теж похвально.

Хочеться розсміятися. Я вважаю, що два місяці – це ніщо. Хай би краще рік зачекала. Чи п’ять.

Не знаю, чому я настільки проти. Вона має рацію – коли я почала займатися сексом, я була молодша за неї. І якщо вже вона втратить цноту, то принаймні з хорошим хлопцем. Джона нею не скористався жодного разу. Взагалі-то, вони з Дженні вже цілий рік знайомі, а він навіть кроку не зробив, поки їй не виповнилося шістнадцять. Її це дратувало, а от я його за це почала поважати.

Зітхаю.

– Цноту можна втратити лише раз, Дженні. Не хочу, щоб у тебе це сталося в чужому будинку, на чужому ліжку і сп’яну.

Дженні нахиляє голову праворуч-ліворуч, наче й справді думає над моїми словами.

– То можна тоді в авто.

Я регочу, але не тому, що це смішно, а тому, що вона мене підколола. Бо саме так я втратила цноту з Крісом. У тісноті, на задньому сидінні «ауді» його батька. Усе сталося якось непримітно, я почувалася страшенно незручно, і хоча відтоді наш секс покращав – мені хотілося б, щоб спогади про перший раз були приємнішими.

Я не хочу навіть думати про це. І говорити. Саме тому мені складно мати меншу сестричку за найліпшу подругу – хочу за неї радіти і все-все знати, але водночас і захистити, щоб вона не повторила моїх помилок. Завжди хочу для неї кращого.

">

Уривок з романтичної історії «Шкодуючи за тобою» Коллін Гувер

19.12.2024 11:29

10 хв. на читання

Новини й новинки

«Шкодуючи за тобою» – «скляна» історія про матір і доньку, які з кожним новим непорозумінням все більше віддаляються одна від одної…

Розділ 1
МОРҐАН

Цікаво, з усіх живих істот лише люди можуть почуватися порожніми?

Не розумію, як так. У моєму тілі повно всього, що зазвичай буває в тілах – кістки, м’язи, кров, органи – але всередині як виметено. Здається, що якби хтось крикнув мені в рота – пішла б луна.

Так триває вже кілька тижнів. Я сподівалася, що минеться, але вже починаю хвилюватися – що ж відбувається? У мене чудовий хлопець, ми разом уже майже два роки. Якщо не враховувати моментів, коли Кріс перетворюється на справжнього підлітка (переважно йому допомагає алкоголь), то він – бойфренд, про якого я мріяла. Гарний, з почуттям гумору, любить свою матір, має цілі в житті. Навряд чи він – причина цього відчуття.

Є Дженні. Моя молодша сестричка й найліпша подружка. Але й вона точно не винна в моєму відчутті порожнечі. Дженні – моє головне джерело радості, хоча ми – повні протилежності. Вона балакуча, спонтанна, гучна й сміється так, що я вбила б за та кий сміх. Я ж куди мовчазніша й сміюся зазвичай натужно.

Ми завжди жартуємо, що з настільки різними характерами ненавиділи б одна одну, якби не були сестрами. Вона б дратувала мене, а сама думала б, що я зануда. Але якраз тому, що ми сестри і в нас усього рік різниці у віці, усе працює навпаки. Нюанси бувають, але після сварок ми завжди миримося. А що старшаємо, то менше сваримося й більше просто проводимо разом час. Особливо зараз, коли вона зустрічається з найкращим другом Кріса – Джоною. Кріс і Джона минулого місяця випустилися зі школи, і ми вчотирьох разом двадцять чотири на сім.

Я могла бути в такому настрої через маму, але теж навряд. Її не має, та тут нічого нового. Насправді я вже звикла до її відсутності, тож усе більше приймаю той факт, що ми з Дженні отримали не виграшний квиток у батьківській лотереї. Відколи п’ять років тому помер тато, мама майже не бере участі в нашому житті. Тоді я сильно злилася, що доводиться опікуватися Дженні. Зараз уже не так. І що я старшаю, то менше мене обходить, що в нас не така матір, яка влізає в наші життя, каже, о котрій повернутися додому, чи… яку взагалі хоч щось цікавить. Якщо чесно, то геть непогано, коли тобі сімнадцять і ти маєш стільки свободи, скільки більшості однолітків і не снилося.

Останнім часом у моєму житті не сталося жодних змін, які могли б пояснити цю величезну порожнечу всередині. А може, й сталося, просто мені надто страшно їх помітити.

– Вгадай, що? – каже Дженні. Вона сидить на передньому пасажирському сидінні. Джона за кермом, ми з Крісом – на задньому. Поки в голові вирували думки, я витріщалася на своє відображення у вікні. Ставлю роздуми на паузу й дивлюся на Дженні. Вона розвернулася до нас, схвильовано переводить очі з мене на Кріса й знову на мене. Сестра сьогодні дійсно гарненька. Позичила в мене довгу сукню й зробила акуратний простий макіяж. Дивина просто, яка прірва лежить між п’ятнадцятирічною і шістнадцятирічною Дженні. – Генк сказав, що дещо нам сьогодні піджене.

Кріс підіймає руку й дає Дженні п’ять. Я знову переводжу погляд на вікно. Щось мені не дуже подобається, що вона приохотилася до наркотиків. Я й сама не раз накурювалася – інакше не виходить, коли в тебе така мама, як у нас. Але Дженні лише шістнадцять, а вона закидає в себе все, до чого може дотягнутися, на кожнісінькій вечірці. Це значною мірою пояснює, чому я вирішила не вживати нічого – завжди відчувала відповідальність за неї. Я ж старша, а мама наші життя не контролює ані на грам.

Інколи в мене з’являється відчуття, що я і Крісові за няньку. Єдиний у цьому авто, за ким мені не треба наглядати – це Джона, але не тому, що він не п’є й не вживає. Просто йому вдається лишатися дорослою людиною, що б він не пив і не вживав. Я знаю не багато людей, у яких поведінка взагалі не змінюється, що б там не було. Він мовчазний, коли п’яний. І коли накурений. І коли щасливий. А коли злий – то якимось дивом стає ще мовчазніший.

Вони з Крісом – найкращі друзі із самого дитинства, такі чоловічі версії нас із Дженні, тільки навпаки. Кріс і Дженні – зірки всіх вечірок. Ми з Джоною – невидимі супутники.

Я не проти. Мені значно більше подоба ється злитися зі стінкою і тихо спостерігати за людьми, а не стояти на столі в центрі кімнати й бути тією, за ким спостерігають люди.

– Нам ще далеко? – питає Джона.

– Кілометрів вісім, – відповідає Кріс. – Близенько.

– Звідси, може, і близенько, а от від дому – ні. Хто сьогодні за кермом назад?

– Цур не я! – одночасно вигукують Дженні й Кріс.

Джона зиркає в дзеркало заднього огляду. На секунду ми зустрічаємося поглядами, і я киваю. Він теж. Ми щойно без жодного слова домовилися, що сьогодні будемо тверезими.

Не знаю, як ми це робимо – спілкуємося без слів, — але так було завжди. Мабуть, річ у тому, що ми дуже схожі, тож часто й мислимо однаково. Кріс і Дженні цього не помічають. Їм ні з ким не треба спілкуватися без слів, бо все, що вони хочуть сказати, просто злітає з їхніх язиків, коли треба й не треба.

Кріс бере мене за руку, чим привертає мою увагу. Я здіймаю на нього очі, і він мене цілує.

– Ти сьогодні гарна, – шепоче він.

Я всміхаюся.

– Дякую. Ти теж нічогенький.

– Хочеш лишитися на ніч?

Я на мить замислююся, але Дженні знову розвертається й відповідає за мене:

– Їй сьогодні не можна кидати мене саму. Я неповнолітня, яка наступні чотири години вживатиме море алкоголю й, імовірно, якусь заборонену речовину. Хто мені волосся триматиме, коли я блюватиму вранці, якщо вона в тебе заночує?

Кріс знизує плечима.

– Джона?

Дженні сміється.

– У Джони типові батьки, які хочуть, щоб він опівночі був удома. Ти ж у курсі.

– Джона вже не школяр, – відповідає Кріс, наче той не сидить за кермом і не чує кожнісіньке слово. – Міг би вже стати мужиком і разок потусити до ранку.

На цих словах Джона заїжджає на заправку.

– Комусь щось потрібно? – питає він, проігнорувавши розмову про себе.

– Ага, я спробую пива купити, – відстібає пасок Кріс.

Я щиро регочу з цього.

– Тобі нізащо більше ніж вісімнадцять не даси. Не продадуть вони тобі пиво.

Кріс широко мені всміхається – приймає мої слова як виклик. Виходить із машини й прямує в магазинчик, а Джона тим часом вставляє паливний пістолет у бак. Я лізу в кишеню у дверях з боку Джони й дістаю кавунову цукерку «Джоллі Ренчерс» – він їх завжди лишає. Кавунові – найсмачніші. Не розумію, як узагалі можна їх не любити, але Джона любить вочевидь.

Дженні відстібає пасок і перелізає до мене. Умощується, підібгавши ноги. У її очах грає пустотливий вогник.

– Думаю, сьогодні я займуся сексом із Джоною.

Порожнеча в моїх грудях раптово зникає, уперше за довгий час, але не в хорошому сенсі. Туди наче налили густої рідини. Може, навіть багнюки.

– Тобі ж лише шістнадцять.

– І тобі було, коли ти вперше переспала з Крісом.

– Так, але ми зустрічалися не два місяці, а довше. І я досі про це шкодую. Було достобіса боляче, усе тривало, може, хвилину, і від нього тхнуло текілою. – Замовкаю. Здається, я щойно принизила таланти мого хлопця. – Він відтоді став майстерніший.

Дженні сміється, а тоді зітхає і відкидається на спинку сидіння.

– Я думаю, моя двомісячна витримка – це теж похвально.

Хочеться розсміятися. Я вважаю, що два місяці – це ніщо. Хай би краще рік зачекала. Чи п’ять.

Не знаю, чому я настільки проти. Вона має рацію – коли я почала займатися сексом, я була молодша за неї. І якщо вже вона втратить цноту, то принаймні з хорошим хлопцем. Джона нею не скористався жодного разу. Взагалі-то, вони з Дженні вже цілий рік знайомі, а він навіть кроку не зробив, поки їй не виповнилося шістнадцять. Її це дратувало, а от я його за це почала поважати.

Зітхаю.

– Цноту можна втратити лише раз, Дженні. Не хочу, щоб у тебе це сталося в чужому будинку, на чужому ліжку і сп’яну.

Дженні нахиляє голову праворуч-ліворуч, наче й справді думає над моїми словами.

– То можна тоді в авто.

Я регочу, але не тому, що це смішно, а тому, що вона мене підколола. Бо саме так я втратила цноту з Крісом. У тісноті, на задньому сидінні «ауді» його батька. Усе сталося якось непримітно, я почувалася страшенно незручно, і хоча відтоді наш секс покращав – мені хотілося б, щоб спогади про перший раз були приємнішими.

Я не хочу навіть думати про це. І говорити. Саме тому мені складно мати меншу сестричку за найліпшу подругу – хочу за неї радіти і все-все знати, але водночас і захистити, щоб вона не повторила моїх помилок. Завжди хочу для неї кращого.