«Розбитий лицар» – друга книжка циклу All Saints High, яка розповідає драматичну історію кохання хлопця і дівчини, які в дитинстві дружили, а потім стали ворогами.

Книжки циклу All Saints High Л.Дж. Шен пов’язані не сюжетом, а персонажами. Їх можна читати у будь-якій послідовності.

Розділ 1

Найт, 9 років; Луна, 10 років

Найт

Я засадив кулаком по дубу. Відчув знайомий біль від свіжої рани: шкіра на пальцях репнула, оголивши кісточки. Коли йде кров, мені легше дихається. Чомусь мама через це часто плаче у ванній, думаючи, що її ніхто не чує. Щоразу, коли вона помічає мої розбиті кулаки, їй на очі навертаються сльози. А ще через це я щотижня мушу розмовляти з отим чоловіком у костюмі, який розпитує мене про мої почуття.

Іду в навушниках, щоб не чути співу птахів, сюрчання коників-стрибунців та хрусту сухого листя під ногами. Світ гівнячий, і я більше не збираюся його слухати. Пісня Break Stuff від Limp Bizkit – ось мій гімн руйнації. Хоч Фред Дарст і схожий на яйко в картузі, проте він мав рацію.

Тумп.

Більшість дітей люблять битися. Однак не я. Я завжди роблю боляче тільки собі. Біль у тілі заглушає біль у серці. Просто, як двічі по два.

Раптом мені на голову впала шишка. Примружившись, подивився вгору. Моя дурна сусідка Луна сиділа біля нашого будиночка на дереві, звісивши тоненькі ніжки-сірнички з товстої гілки. Вона підкидала в руці ще одну шишку.

– І за що мені така радість? – Я рвучко витягнув навушники з вух.

Луна кивнула мені, щоб я піднявся до неї. Я і не ворухнувся.

Тоді вона махнула мені рукою.

– Нє. – Я набрав слини і сплюнув убік.

Луна вигнула брову, запитуючи, що сталося.

Вона така допитлива тільки зі мною. І це відстійно.

– Вон вкрав у мене велосипед, – сказав я.

Я вибив би все лайно зі свого типу «найкращого друга» Вона, якби не був певен, що ненароком уб’ю його. Він сказав, що хоче, аби в мене зірвало башту.

«Викинь це з голови». І про що це він? Як викинути? Що він взагалі знає про мене? Про гнів? У нього ідеальне життя. Його батьки здорові. У нього навіть нема діставучого молодшого брата, як-от мій Лев.

Луна кинула другу шишку. Цього разу я спіймав її, замахнувся рукою, як бейсболіст, і кинув назад у неї, навмисне промахнувшись.

– Я сказав ні.

Луна взяла третю шишку (в неї була заначка в будиночку на дереві на випадок, якщо до нас завітають непрохані гості, чого, правду кажучи, ніколи не траплялось) і вдала, ніби кидає її в мене.

Врешті я зірвався:

– Яка ж ти тупа!

Вона кліпнула очима.

– І не дивись на мене так!

Вона знову кліпнула.

– Луно, та що це за нафіг?!

Плював я з високого пагорба на те, що недавно сказав Вон. Я навіть не збирався хотіти поцілувати цю дівчину. І не дай боже, щоб вона колись попросила мене про це.

Я заліз на шину-тарзанку й піднявся до нашого невеличкого будиночка на дереві. Вон вважав себе занадто крутим, щоб лазити по деревах.

І правильно. Тож це була ще одна наша з Луною справа, у якій він не брав участі.

Луна зістрибнула з гілки, перекотилася по землі й випросталась, як ніндзя, із задоволеною усмішкою на обличчі. А за мить дременула в бік нашого району. Доволі швидко.

– Куди ти?! – гукнув я, наче вона збиралася відповідати.

Я дивився, як її спина перетворюється на маленьку цяточку. Мене завжди огортав сум, коли вона йшла.

Але ж це так тупо. Не знаю нікого, хто міг би вмовити Вона хоч на щось. Луна взагалі не здатна розмовляти – і крапка. До того ж мені не потрібна її допомога. Я відвалив від Вона, бо знав, що інакше він отримає від мене те, що хотів, – брудну бійку. Та я не такий, як він. Вибішувати батьків не входить до моїх життєвих планів.

Через якийсь час Луна повернулася на моєму велосипеді. Я підвівся, прикриваючи очі рукою від вечірнього сонця. Сон це завжди світить яскравіше, перш ніж його поглине океан.

Луна махнула мені рукою, щоб я спускався.

У відповідь я поцілив шишкою в її плече.

– Рексрот.

«Що?» – спитала її вигнута брова. Ця дівчина могла сказати мені тисячі різних речей самими лише бровами. Іноді мені хотілося збрити їх, та й по всьому.

– Я ніколи не залишаюся в боргу. Запам’ятай це, добре?

«Добре», – вона сердито закотила очі.

– Тоді гайда в наш будиночок.

Вона показала на мій велосипед і тупнула ногою.

– Та кинь ти цей дурний велик.

Ми сховалися в будиночку на дереві. Замість подякувати їй (а я знав, що повинен), я витягнув аркуші, які роздрукував заздалегідь, і розклав їх на дерев’яній підлозі між нами. Ми торкалися одне одного теплими спітнілими лобами, дивлячись униз. Я навчав її ненормативної лексики мовою жестів – чого ніколи не зробили б ані її батько, ані її лікар.

– Тут написано, щоб показати слово «хуй» – треба скрутити пальці отак і постукати себе по носу.

Я продемонстрував їй, як це зробити, а тоді перевернув сторінку на інший бік.

– О, дивись. Якщо хочеш послати когось на три літери, можна просто показати середній палець і насупитись. А що, зручно.

Я не дивився на неї, просто відчував, як її лоб притискається до мого.

Хоч Луна дівчинка, проте вона дуже крута. Єдина її вада – часом вона ставить забагато запитань очима. Мама каже, це тому, що Луна дбає про мене. І хоч я не збираюся цього визнавати, однак також дбаю про неї.

Вона поплескала мене по плечу. Я взяв інший аркуш.

– Якщо помахати відкритою долонею збоку підборіддя туди сюди, це означатиме «шльондра». Слухай, твій тато мене вб’є, якщо колись дізнається, що саме я навчив тебе цього.

Луна доволі сильно поплескала мене по плечу й впилася нігтем у шкіру.

Я підвів очі, відірвавшись від читання.

– Шо?

«Ти в порядку?» – запитала вона жестами.

Вона рідко використовувала мову жестів. Луна не хотіла розмовляти. Ні мовою жестів, ні промовляючи слова. Вона могла говорити. Технічно, я маю на увазі. Хоча я ніколи не чув від неї жодного звуку. Однак наші батьки казали, що проблема не в її голосі. А в цьому світі.

І я її розумів. Я теж ненавидів цей світ.

Просто ми ненавиділи його по-різному.

Я знизав плечима:

– Авжеж.

«Друзі не дозволяють друзям засмучуватися через дрібниці», – показала Луна жестами.