Уривок з ромкому «Одного разу в Римі» Сари Адамс

«Одного разу в Римі» – історія про зіркову співачку, яка вирішила відпочити і, надихнувшись фільмом з Одрі Гепберн, вирушила до Рима, штат Кентуккі…

РОЗДІЛ 1

Амелія

Це ж нормально, правда? Я ж нормальна?

Глибоко вдихаю і трохи міцніше стискаю кермо.

– Так, Амеліє, ти нормальна. Узагалі-то, ти фантастична. Точнісінько як Одрі Гепберн, ти береш життя у власні руки і-і-і-і... розмовляєш сама із собою... тож, можливо, не стовідсотково нормальна, але з огляду на обставини щось типу того, – кажу я, вдивляючись у пітьму за лобовим склом. – Так. «Щось типу того» – це вже добре.

Тільки от суцільна темрява за вікном і цей дивний звук, що видає моя машина, схожий на дзенькіт розсипаних монет, які крутяться в барабані сушарки, – це не дуже добре. Я не експертка в питаннях автомобілів, але думаю, що в цих звуках немає нічого доброго. Моя улюблена маленька «тойота королла», автомобіль, який був зі мною ще зі старших класів, автомобіль, у якому я сиділа, коли у вісімнадцять років уперше почула свою пісню на хвилях радіо, автомобіль, на якому десять років тому поїхала до Фантом Рекордз і підписала музичний контракт, термін якого вже добігає кінця. Вона не може померти – чохол на сидінні досі зберігає запах моїх старих волейбольних наколінників, що в’ївся в тканину.

Ні, не сьогодні, дияволе.

Потираю панель приладів, наче всередині може бути джин, який тільки й чекає, щоб вискочити та виконати три моїх бажання. Проте джина немає, ще й зникає телефонний зв’язок. Музика, яку я слухаю, уривається, а Google Maps більше не оновлює маленької стрілки, що вказувала мені шлях із цієї «відлюдної мрії серійного вбивці посеред глушини».

Йой, здається, це схоже на початок фільму жахів. Починаю думати, що я – та дівчина в кіно, якій люди кричать: «Яка ж ти бовдурка!», доки крихти попкорну сиплються з їхніх жадібних посмішок. О господи, то це була помилка? Боюся, що я залишила здоровий глузд удома в Нешвіллі разом із залізними воротами та системою безпеки «Форт-Нокс». І Віллом, чудовим охоронцем, який завжди на посту й не дає людям прокрадатися на мою приватну територію.

Сьогодні ввечері моя менеджерка Сьюзен і її асистентка Клер завантажили мене інформацією про щільний графік на наступні три тижні, перш ніж ми вирушимо в дев’ятимісячне світове турне.

Проблема в тому, що я щойно завершила останній день виснажливої тримісячної репетиції туру. І майже кожен день із цих трьох місяців я присвятила вивченню концертної хореографії, плануванню сцени, покращенню вибірки пісень, виснажливим тренуванням і репетиціям. Увесь цей час я всміхалася та вдавала, ніби всередині не почуваюся купою компосту.

Я сиділа мовчки, поки Сьюзен говорила й говорила, а її довгий тонкий палець з ідеальним манікюром прокручував на екрані айпада нескінченні нотатки до мого розкладу. Нотатки, від яких я мала б шаленіти від щастя. Мені випала така честь! Проте десь посеред цього всього я... просто вимкну­лася. Голос Сьюзен перетворився на вчительське воу-воу-воу,
як у мультфільмі про Чарлі Брауна, і єдине, що я могла чути, – стукіт власного серця у вухах. Голосно та боляче. Я геть оніміла. Та найбільше мене налякало, що Сьюзен, здається, навіть не помітила.

Це змусило замислитися, чи не надто добре я вмію прикидатися? Дні мого життя минають отак: я всміхаюся кожній людині й киваю. Так, красно дякую. Усміхаюся та киваю. Так, звісно, я можу це зробити. Сьюзен дає мені ідеальний сценарій, розроблений моєю PR-командою, а я завчаю його. Мій улюблений колір – синій, як і колір сукні від Givenchy, яку я одягну на церемонію «Греммі». Ну звісно, своїм успіхом багато в чому завдячую люблячій і відданій мамі. Не минає жодного дня, щоб я не почувалася неймовірно щасливою, адже маю таку кар’єру та моїх чудових фанатів. 

Ввічлива, ввічлива, ввічлива.

Гаряча сльоза падає на моє стегно, і я усвідомлюю, що плачу. Не думаю, що мала б плакати, згадуючи про все це. Я – дворазова володарка «Греммі», яка підписала контракт на дев’яносто мільйонів доларів із топовим музичним лейблом, тож мені не слід було плакати. Я не заслуговую на те, щоб плакати.

І, що вже напевно, не повинна сидіти у своїй старій машині й посеред ночі на шаленій швидкості мчати геть. По колу прокручую в думках список людей, яких підводжу, і ледве можу витримати почуття провини через це. Я ніколи раніше не пропускала жодного інтерв’ю. Ненавиджу розчаровувати людей або поводитися так, ніби мій час цінніший за їхній. Іще на початку кар’єри поклялася собі, що ніколи не поводитимуся зверхньо. Для мене важливо бути максимально поступливою, навіть якщо це завдає болю.

Проте сьогодні ввечері щось у прощальних словах Сьюзен розбило мені серце.

– Рей, – сказала вона, оскільки воліє звертатися до мене за сценічним псевдонімом, а не справжнім іменем Амелія, – маєш утомлений вигляд. Добре виспись сьогодні, щоб завтра не здаватися набряклою на фотографіях «із-за лаштунків» для інтерв’ю Vogue. Хоча... виснажений вигляд знову в тренді... – вона так задумливо подивилася вгору, аж я майже очікувала, що сам бог зішле їй відповідь щодо мішків під моїми очима. – Ага, забудь, що я взагалі щось казала! Це спричинить співчуття у твоїх фанатів і створить трохи більше галасу.

Сьюзен розвернулася й пішла геть. Її помічниця Клер затрималася лише на мить, щоб через плече кинути на мене останній нерішучий погляд. Вона розтулила рота, немов збиралася щось сказати, і я спіймала себе на думці, що відчайдушно сподіваюся, що Клер таки скаже щось. Побач мене, будь ласка.

– На добраніч, – нарешті промовила вона й теж пішла.

Я довгенько просиділа в лункій тиші, дивуючись, як дозволила собі докотитися до такого. І як мені виповзти з цієї мушлі, яку сама собі випадково й створила? Це відчуття порожнечі почало виникати кілька років тому, але я сподівалася, то лише тому, що мене верне від життя в Лос-Анджелесі, й потрібні зміни.

Отож я спакувала речі та переїхала до Нешвілла, штат Теннессі, де й далі мала змогу крутитися в музичних колах, але не аж так публічно. Це не спрацювало. Порожнеча йшла за мною.

У таких випадках хтось звертається по допомогу до рідних, хтось – до друзів, а хтось – до магічної кулі «Вісімки». Проте я звернулася до єдиної людини, яка ще ніколи мене не підводила, – Одрі Гепберн. Сьогодні ввечері я заплющила очі та під лічилку «Еники-беники» навмання провела пальцем по фільмах із колекції DVD-дисків з Одрі (так, у мене досі є DVD-плеєр), аж поки зупинилася на «Римських канікулах». Це було катастрофічно. У цьому фільмі Одрі грає роль принцеси Анни, яка почувалася так само, як і я зараз – самотньою та пригніченою, – тож посеред ночі вона втекла з палаццо, щоб дослідити Рим. (Ну добре, радше поблукати вночі, адже вона була під дією снодійного, але це тут ні до чого.)

І раптом я усвідомила: цей фільм якраз те, що треба. Відповідь, яку так довго шукала. Мені потрібно втекти із цього будинку, від Сьюзен, від своїх обов’язків, від абсолютно всього й поїхати до Рима.

Італія надто далеко, щоб помандрувати туди, оскільки за три тижні таки планую вирушити в тур, тож я погодилася на найближчий Рим, який запропонували Google Maps. Рим, штат Кентуккі. Не більш як дві години за кермом – і я в чудовому невеличкому готелі, розташованому в самісінькому серці цього містечка, якщо вірити гуглу. Ідеальне місце, щоб зібрати докупи все своє лайно й пережити нервовий зрив.

Тож я пішла у свій гараж на три автомобілі, проминула дві дорогі автівки й стягнула брезент зі старої доброї машини, якою не користувалася останні десять років. Завела її та поїхала на пошуки Рима.

І ось тепер я їду моторошною позаміською дорогою та здається, що частина емоційного пригнічення з мене спадає, бо починаю розуміти, якою безглуздою була ця ідея. Десь на небесах Одрі, уся в ореолі світла, дивиться вниз на мене й скрушно хитає головою. Я зиркаю на підсвічений екран телефона. У тій частині, де зазвичай розташовані поділки сиг-
налу, написано «зв’язку немає», і присягаюся, що ці слова чомусь аж глипають на мене. Знущаються. Ти зробила поганий вибір. Тепер ти станеш черговою історією на Dateline.

Я ковтаю клубок у горлі й кажу собі, що зі мною все буде добре. Жодних проблем. Усе гаразд.

– Витри сльози й дай копняка під зад цьому похмурому настрою, Амеліє! – промовляю це вголос, бо з ким іще може розмовляти дівчина, коли вона сама-самісінька в машині під час нервового зриву?

Мені потрібно лише, щоб моя машина продовжувала рухатися ще хвилин з десять, поки я виїду із цієї до всирачки страхітливої позаміської дороги й доїду до того маленького готелю, де сніданки включено до вартості номера. Тоді я радо дозволю своїй машині гідну смерть, на яку вона заслуговує, – там, де є вуличні ліхтарі, а не тут, де чигає якийсь се-
рійний убивця, щоб потім викинути моє тіло десь у канаву.

Але, о, ви тільки-но подивіться! Моя машина видала новий металічний звук і затряслася... буквально затряслася, наче зараз початок 2000-х, а я встановила гідравліку. Бракує лише фіолетових вогнів ізнизу – і я готова до подорожей у часі!

– Ні-ні-ні, – благаю свою машину. – Не роби цього зі мною зараз!

Але саме це вона й робить.

Моя машина глохне та вельми недоречно зупиняється на узбіччі посеред темної дороги. Я відчайдушно намагаюся знову завести двигун, але він не працює. Якесь поклацування – оце й усе, на що той спроможний. Мої руки досі міцно стискають кермо, і я вдивляюся в глупу ніч, аж доки мене затоплює хвиля усвідомлення.

Я спробувала зробити щось самостійно, без допомоги Сьюзен, вирушила в одну-єдину пригоду й зазнала поразки вже першої ночі, уже за дві години. Якщо це не найжалюгідніша історія, яку ви будь-коли чули, то не знаю, як іще це можна назвати. Звісно, я можу співати на сцені перед тисячами глядачів, однак не здатна зробити щось таке просте, як поїхати в сусідній штат.

Оскільки наразі я не можу нічого вдіяти, окрім сидіти в машині й чекати ранку, коли зійде сонце та буде чітко видно: наставляє хтось на мене закривавлену бензопилу чи ні – відкидаю голову на сидіння й заплющую очі. Дозволяю поразці взяти гору. Завтра вранці я знайду, де ловить зв’язок, і зателефоную Сьюзен. Попрошу її прислати машину й змушу себе покінчити із цим меланхолійним настроєм.

Стук-стук-стук.

Я верещу й підстрибую на сидінні, ударяючись головою об стелю. Дивлюсь у вікно, і – от лайно – хтось стоїть біля моєї машини! Ось і все. Ось і настав той момент, коли мене вб’ють. Згодом, після того як історія моєї смерті вийде в ефір на E Hollywood News, єдине, що пам’ятатимуть люди, – мою жахливу смерть на кукурудзяному полі.

– Усе гаразд? Вам потрібна допомога? – лунає приглушений голос чоловіка, що стоїть біля машини. Він світить ліхтариком у вікно, на мить засліплюючи мене.

Я підіймаю руки вгору, щоб захистити очі від різкого світла, а також щоб чоловік не побачив мого обличчя й не впізнав мене.

– Ні, дякую! – волаю я крізь зачинене вікно, моє серце шалено калатає в грудях. – У мене все гаразд! М-мені не потрібна допомога! – принаймні точно не від незнайомця серед ночі.

– Ви впевнені? – перепитує він, нарешті усвідомлюючи, що своїм ліхтарем сліпить мене, тож розвертає його вбік.

У цього чоловіка приємний голос, треба віддати йому належне. Лункий, та й ніжний водночас.

– Я впевнена! – відповідаю бадьорим тоном, адже все довкола мене, може, і розвалюється, проте я принаймні вмію бути люб’язною. –  мене все під контролем! – для більшої впевненості роблю знак рукою та підіймаю великого пальця догори.

– Схоже, ваша машина зламалася.

Я не можу визнати це! Якщо визнаю, то буквально зізнаюся йому в тому, що я – легка здобич. Мій телефон також не працює! Хочеш, щоб я вийшла з машини, а ти міг мене викрасти, чи тобі буде веселіше самому розбити вікно? Обирай сам, що більше до вподоби!

– Та нє. Я просто... зупинилася на хвилинку, – напружено посміхаюся й відвертаю від нього більшу частину обличчя, сподіваючись, що він не здогадається, що в цій пошарпаній «короллі» сидить артистка, яка вартує мільйони.

– Ваш двигун димить, — чоловік підсвічує ліхтариком густу хмару диму, що виривається з-під капота моєї машини. Ой не приведе це до добра.

– Йой... ага, – кажу я якомога буденніше. – Іноді таке трапляється.

– Ваш двигун часто димить?

– Гм-м-м…

– Я вас не чую.

– Гм-м-м, – кажу ще голосніше й бадьоріше.

– Гаразд, – він явно не купився на мою історію. – Слухайте, гадаю, вам треба вийти з машини. Небезпечно залишатися всередині, коли з двигуна валує дим.

Ха! Йому таке сподобалося б, еге ж? Що ж, я нізащо у світі не вийду із цієї машини. Хай у нього й приємний голос, та цього замало.

– Ні, дякую.

– Я не збираюся вас убивати, якщо ви про це думаєте.

Зітхаю та витріщаюся на темний чоловічий силует.

– Чому це ви таке сказали? Тепер я справді підозрюю, що ви збираєтеся мене вбити.

– Так і думав, – каже він роздратовано. – Що мені зробити, щоб довести, що я не вбивця?

– Нічого, – морщу лоба, роздумуючи про це. – Ви ніяк це не зможете довести.

Він тихо бурчить, обходить мою машину й зупиняється перед фарами.

Тепер я бачу його, і йой.

Цей серійний убивця дуже схожий на здичавілу версію Кена. Одягнений у джинси й просту білу футболку, світле волосся коротко підстрижене з боків, але трохи відрощене на маківці. Недбала борідка покриває сильну щелепу та, зізнаюся, чудово пасує до його широких плечей, стрункого тіла й біцепсів, які спокусливо випинаються, коли він стукає по капоту моєї машини. Укупі все це діє на мене так... брутально, що мені аж хочеться, аби в машині працював кондиціонер.

– Можете відчинити капот, щоб я переконався, що нічого не горить?

Нє-а. Вибач, але ні. Сексуальний ти чи ні, я нізащо не відчиню капота. А раптом він... що ж, правду кажучи, геть нічого не тямлю в машинах і не уявляю, що цей чолов’яга може зробити, щоб погіршити ситуацію, але, я впевнена, щось таки може.

– Дякую, та мені не потрібна ваша допомога! Почекаю до ранку й викличу евакуатор, – кричу досить голосно, щоб він мене почув.

– Як ви збираєтеся викликати евакуатор? – чоловік схрещує руки. – У нас тут не ловить мобільний зв’язок.

От лайно. Він мене викрив.

– Не хвилюйтеся. Я із цим розберуся. Можете повертатися туди, звідки приїхали, – імовірно, до найближчого куща, де він чекатиме нагоди накинутися на мене, щойно я вийду зі своєї безпечної машини. І так, я розумію, що трохи перегинаю палицю у своїх параноїдальних припущеннях, але коли ви звикли до сталкерів, які намагаються перелізти через паркан біля вашого будинку або видають себе за сантехніка, щоб пройти повз охоронця, і/або надсилають вам пасма свого волосся з проханням покласти їх під подушку, у вас починає розвиватися почуття параної щодо всіх незнайомців.

Ось чому я НІКОЛИ не повинна виходити бодай кудись сама. Час уже прийняти той факт, що я більше не просто я і ніколи вже не буду просто собою.

Здичавіла версія Кена не йде геть. Чоловік повертається та схиляється до мого вікна, однією рукою міцно спершись на дах авто, демонструючи, який широкий у нього розмах крил.

– Коли димить двигун – це дуже погано. Вам треба вийти з машини. Обіцяю, що не завдам вам шкоди, але ви по­страждаєте, якщо ця машина таки загориться. Запевняю, ви можете мені довіряти.

– Таке кажуть усі вбивці... перед тим, як когось убити.

– І багато вбивць ви зустріли на своєму віку?

Один-нуль на користь здичавілої версії Кена.

Я всміхаюся й намагаюся говорити якомога приязніше:

– Вибачте, але... чи могли б ви просто піти? Чесно, я не хочу здатися грубою, але... ви мене трохи нервуєте.

– Якщо піду, ви вийдете з машини?

– Точно не зараз! – зі смішком відповідаю я. – Звідки ви взагалі взялися?

Чоловік киває головою в іншу сторону від моєї машини й без тіні найменшої втіхи повідомляє:

– Ви на моєму подвір’ї.

Йой.

Я обертаюся й, звичайно ж, виявляю, що зупинилася на подвір’ї. На його подвір’ї, очевидно. Не можу стримати усмішку, дивлячись на милий будиночок. Маленький. Білий. Із чорними віконницями. Два ліхтарі обабіч вхідних дверей, а на ґанку висить гойдалка. Велика простора ділянка оточує будинок. Усе здається таким затишним.

– Здається, я вже знаю відповідь, – озивається він, – але, може, ви хочете зайти й зателефонувати комусь? У мене є стаціонарний телефон.

Я так голосно сміюся з його пропозиції, що чоловік аж здригається.

Йой, це було занадто грубо. Прокашлююся:

– Вибачте. Ні. Дякую вам... Але ні, – цього разу кажу серйозно.

– Добре. Як забажаєте. Якщо вам щось знадобиться й ви таки вирішите, що я не вбивця, знайдете мене там, – він жестом показує на будинок і знову випростовується на повний зріст.

Я дивлюся, як чоловік перетинає широкий двір і його тінь зникає в будинку.

Коли він зачиняє вхідні двері, полегшено зітхаю та спираюся на сидіння, намагаючись не нервуватися через дим, що й далі валить із двигуна моєї машини. І не думати про те, як страшенно спекотно в салоні або про те, що я голодна, або про те, що мені дуже хочеться в туалет, або про те, як у мені розчарується Сьюзен, коли дізнається, що я не з’явилася на
вранішнє інтерв’ю.

Я не в порядку. Усе однозначно не гаразд.