Уривок з фентезі «Жасминовий трон» Таші Сурі

«Жасминовий трон» – старт епічної фентезійної трилогії про принцесу у вигнанні, служницю з темним секретом та імперію, яку от-от охопить вогонь повстань…

1

ПРІЯ

Схоже, вночі вбили когось важливого.

Прія зрозуміла це, щойно почула, як на дорозі позад неї зацокотіли копита. Вона зійшла на узбіччя, пропускаючи вершників-вартових у паріджатських кольорах – білому й золотому. Їхні мечі побрязкували на карбованих поясах. Прія прикрила обличчя палу, вільним кінцем свого сарі – почасти тому, що так ходять простолюдинки, а почасти для того, аби лишитися невпізнаною, – і провела гурт поглядом крізь щілину між пальцями й тканиною.

Коли вершники зникли з поля зору, вона не перейшла на біг, але суттєво пришвидшила крок. На молочно-сірому небі вже проступала перлиста блакить світанку, а дорога на неї чекала далека.

Старий базар лежав на околиці міста, достатньо далеко від махалу намісника, тож Прія сподівалася, що його ще не закрили. І їй пощастило. Вона захекалася, а сорочка вся промокла від поту, зате, коли дісталася базару, побачила, що вулиці досі кишать людьми: батьки тягнуть малих дітей, торговці носять на голові мішки борошна чи рису, змарнілі старці снують навколо базару з мисками для пожертв, а такі, як Прія, – прості жінки в простісіньких сарі, – вперто прокладають собі шлях через натовп, шукаючи яток зі свіжою городиною за помірну ціну.

Як на те пішло, на базарі, здається, було ще більше людей, ніж зазвичай, але в повітрі вчувалася кисла нотка паніки. Очевидно, новини про патрулі розійшлися з дому в дім швидко, як завжди.

Люди налякалися.

Три місяці тому славетного паріджатського купця замордували у власному ліжку: йому перерізали горло, а тіло потім викинули біля храму Матерів Вогню перед самісінькими досвітніми молитвами.

Після того гвардійці намісника два тижні патрулювали вулиці пішо й кінно, били й затримували ахіранців, яких підозрювали в причетності до повстання, а ще нищили всі ярмаркові ятки, які не зачинилися всупереч суворому наказу намісника.

У наступні тижні купці з Паріджатдвіпи відмовлялися постачати в Хіранапрасту рис і зерно. Ахіранці голодували. 

І зараз усе, здається, повторювалося.

Це природно – пам’ятати й боятися; природно кидатися скуповувати харчі до того, як ярмарки знову позакривають.

«Цікаво, кого вбили цього разу?» – подумала Прія, намагаючись вловити якісь імена в розмовах. Вона пірнула в натовп і рушила до зеленої вивіски на палях, що височіла вдалині й позначала ятку аптекаря. Прія проминала столи, що аж угиналися під вагою овочів і солодких плодів, під сувоями шовку, вишуканими різьбленими ідолами якш для родинних святилищ, казанами золотистої олії та гхі. Навіть у тьмяному ранковому світлі базар бринів кольорами й гамором.

Люди навколо штовхалися дедалі дошкульніше.

Море спітнілих метушливих тіл несло Прію вперед і вже майже вивело до потрібної ятки, коли чоловік позаду вилаявся та відіпхнув її з дороги. Він сильно штовхнув дівчину всім тілом і грубо смикнув за руку, так що вона втратила рівновагу. Зачепив іще трьох людей поруч. Прія послизнулася на вогкій землі та впала.

Базар розбили просто неба, і багнюку після нічної мусонної зливи вже розмісили сотні ніг і коліс. Прія відчула, як волога просочує її сарі від подолу до стегна, промочує кілька шарів бавовняних складок і сягає спіднього. Чоловік, який штовхнув її, спіткнувся, і якби вона не відсмикнула ноги, його чобіт боляче наступив би на її стегно. Чоловік зиркнув на неї – погляд байдужий і зневажливий, вуста презирливо кривляться – й відвернувся.

Її думки стихли.

І в тій мовчанці внутрішній голос прошепотів: «Ти могла б зробити так, щоб він про це пожалкував».

У Пріїних дитячих спогадах зяяли прогалини – такі великі, що в них можна було встромити кулак. Але щоразу, як їй робили боляче – коли хтось принизливо штурхав її, чи зачіпав знічев’я, чи коли інші слуги жорстоко з неї кпили – у голові зринали спогади, як заподіяти такі самі страждання. Привид брата терпляче шепотів: «Отак щипають нерв, щоб нападник розтиснув хватку. Отак ламають кістку. Отак вичавлюють око. Дивись уважно, Пріє. Роби так. Отак проколюють серце».

Вона носила на поясі ніж – дуже добрий ніж, зручний, з непоказним руків’ям та піхвами – і дбала, щоб він завжди був наточений для роботи на кухні. Досить було махнути ним, обережно повести великим і вказівним пальцями – і шкірка немовби сама злітала з овочів, необбілованого м’яса, свіжих фруктів із намісницького саду та скручувалася в неї в долоні.

Вона підвела очі на чоловіка й старанно відштовхнула думки про ніж. Розтиснула тремтливі пальці.

«Пощастило тобі, – подумала, – що я не та, на кого мене вчили».

Натовп позаду й попереду неї згущався. Прія більше не бачила зеленого стяга біля аптекарської ятки. Вона сіла на колінах, тоді рвучко підвелася. Не озираючись на чоловіка, повернулася та протиснулася між двох незнайомців попереду. От і стало в пригоді, що вона така миршава: легко пробиратися крізь натовп. Влучно поштовхавшись ліктями та коліньми й трохи поборсавшись у юрмі, Прія нарешті наблизилася до ятки й побачила обличчя аптекаря – роздратоване, спітніле.

У самій ятці панував безлад, повсюди валялися перевернуті колби та глиняні глечики. Аптекар гарячково пакував свій крам. Позаду й навколо неї в гулі натовпу наростала напруга.

– Будь ласка, – гучно проказала Прія, – дядьку, будь ласочка. Якщо у вас ще лишилися зайві намистини зі священного дерева, я куплю.

Незнайомець ліворуч гучно пирхнув:

– Думаєш, у нього таке ще лишилося? Брате, якщо намистини таки є, то я заплачу вдвічі більше, ніж вона.

– У мене бабуся хворіє! – закричала дівчина десь за три людини позаду них. – Якщо допоможете, дядьку...

Прія відчула, як дерево ятки починає тріскатися під тиском її нігтів.

– Будь ласочка, – повторила вона низьким голосом, щоб її розчули попри гамір.

Однак увага аптекаря була прикута до чогось за спинами натовпу. Навіть не обертаючись, Прія зрозуміла: він помітив біло-золоті строї гвардійців намісника, які нарешті прийшли закривати базар.

– У мене зачинено! – закричав він. – Нічого я ні для кого з вас не маю. Ану геть!

Аптекар ляснув рукою по прилавку, а тоді похитав головою та заштовхав у коробку решту краму.

Натовп повільно почав розходитися. Кілька душ лишилося благати про допомогу, але Прія до них не приєдналася. Вона знала, що тут на неї нічого не чекає.

Дівчина розвернулася та рушила геть із натовпу – затрималася тільки купити пиріжків-качорі в продавчині зі стомленими очима. Промокла й обважніла нижня спідниця липла до ніг. Прія посмикала тканину, відліплюючи її від стегон, і рішуче рушила в протилежному напрямку від солдатів.

А за найдальшим краєм базару, там, де останні ятки на втоптаній землі притикалися до головної дороги, вздовж якої тяглися розлогі орні землі та були розсипані села, лежало звалище. Місцеві мешканці обгородили його цегляною стіною, але смороду вона не стримувала. Торговці виливали там прогірклу олію, викидали гнилі продукти, а інколи й добрі наїдки, які не вдавалося продати.

Коли Прія була молодшою, то добре знала це місце. Знала, як нудота й ейфорія прошивають зголодніле тіло, коли знаходиться щось гниле, але їстівне. Навіть зараз у животі закрутило, коли вона побачила купу відходів і відчула знайомий густий сморід.

Сьогодні в тіні цегляних стін тулилося шестеро. П’ятеро хлопчаків і дівчина років п’ятнадцяти, старша за інших.

Діти, що жили в цьому місті самі, кочуючи від ярмарку до ярмарку й ночуючи на верандах найласкавіших осель, ділилися знаннями. Вони пошепки пояснювали іншим, де найкраще просити милостиню, де шукати недоїдки. Переказували, хто з власників яток може пожаліти й пригостити, а хто радше віддубасить палицею, ніж подасть хоч трошки гостинців.

Про Прію теж розказували.

«Якщо прийдеш на Старий базар наступного ранку після дня відпочинку, то прийде діва й подасть священного дерева, коли воно тобі потрібне. Монет чи послуг не проситиме. Просто допоможе. Та ні ж бо, справді допоможе. І нічого не проситиме навзамін».

Дівчина підвела погляд на Прію. На її лівій повіці виднілися світлі зеленаві цятки, як ряска на застояній воді. На шиї була нитка – вона нанизала на неї одну дерев’яну намистину.

– Снують солдати, – сказала дівчина замість привітання. Кілька хлопчаків неспокійно засовалися, заозиралися через плече на базарний шарварок. Дехто з них кутався в шалі, щоби приховати гнилизну на шиях і руках – там, де нові корінці пробивалися під шкірою, виднілися зелені жилки.

– Снують, – погодилася Прія. – По цілому місту.

– Що, якомусь купцю знову голову відрізали?

Прія похитала головою:

– Я знаю не більше, ніж ви.

Дівчина опустила погляд з Пріїного обличчя на брудне сарі, на порожні руки, у яких був тільки пакунок качорі. У її очах читалося запитання.

– Сьогодні я не змогла добути намистин, – підтвердила Прія. Дівчина спала з лиця, хоча й намагалася не виказати почуттів. Але співчуттям лиху не зарадиш, тож Прія простягнула натомість пиріжки. – А тепер краще йдіть. Не варто попадатися вартовим.

Діти вихопили в неї з рук качорі, дехто пробурмотів подяку, і всі розсипалися хто куди. Дівчина потерла намистину на шиї і теж пішла геть. Прія знала, що намистина вже охолола – магії в ній не лишилося.

Якщо дівчина не добуде найближчим часом священного дерева, то, коли Прія побачить її наступного разу, вся ліва половина обличчя тієї буде така сама припорошена зеленим, як зараз повіки.

«Усіх не врятуєш, – нагадала вона собі. – Ти ніхто. На більше ти не спроможна. Роби, що можеш, не більше».

Прія вже обернулася йти, але помітила, що один хлопчак лишився на місці й терпляче чекав, коли вона його помітить.

Він був дрібний – одразу видно, що ріс надголодь; кістки випинали занадто різко, голова здавалася завеликою для тіла, яке ще не виросло. На голову він накинув шаль, та Прія все одно побачила темні кучері й темно-зелене листя поміж них. Руки малий теж обгорнув шматиною.

– У вас правда нічого немає, пані? – розгублено запитав він.

– Правда. Якби щось мала, то поділилася б.

– Я гадав, може, ви збрехали. Подумав: а що, як у вас є тільки одна намистина, й ви не схотіли нікого засмучувати. А тепер тут лише я. Тож ви мені допоможете.

– Пробач мені.

Прія чула крики й тупіт з базару, тріщало дерево, зачинялись ятки. Хлопчик, здається, набирався відваги. І справді, за мить він випростав плечі й запитав:

– Якщо не маєте священного дерева, то, може, влаштуєте мене на роботу?

Прія здивовано закліпала очима:

– Я... я просто служниця. Вибач, маленький братику, але…

– Ви, мабуть, у гарному домі працюєте, якщо можете допомагати таким волоцюгам, як оце ми, – швидко додав він. – У великому домі, де є зайві гроші. Можливо, вашим господарям потрібен хлопчик, який багато працюватиме й не завдаватиме зайвого клопоту? Це я можу.

– У більшість домів не візьмуть хлопчика, який підхопив гнилизну, навіть працьовитого, – м’яко відказала Прія, намагаючись згладити удар.

– Це я знаю, – сказав малий, уперто випнувши підборіддя. – Але все одно питаю.

Розумний хлопчик. І хто вона така, щоб дорікати дитині, яка хапається за кожен шанс? Вона вочевидь достатньо м’якосерда, щоб тратити власну копійку на священне дерево й рятувати вражених гнилизною. То чому ж йому не попросити її про допомогу?

– Я робитиму все, що потрібно, – не здавався хлопчина. – Пані, я можу чистити вбиральні. Можу рубати дрова. Можу орати землю. Моя родина – землероби... були землеробами. Я не боюся важкої праці.

– У тебе нікого немає? Ніхто більше про тебе не подбає?

Прія розмитим жестом вказала в тому напрямку, куди зникли інші діти.

– Я сам-один, – просто відповів він. І додав: – Благаю.

Повз них прошмигнуло кілька людей, старанно обходячи хлопчика. Замотані руки й шаль на голові свідчили про гнилизну так само промовисто, як те, що крилося під тканиною.

– Зви мене Прією. І не панькай мені, звертайся на ти.

– Прія, – покірно повторив він.

– То ти, кажеш, готовий працювати, – і вона опустила погляд на його руки. – У якому стані руки?

– Не в такому й поганому.

– Покажи. Давай сюди руку!

– Ти не боїшся торкатися мене? – запитав хлопчик. Його голос трошки затремтів від невпевненості.

– Гнилизна не передається від людини до людини, – пояснила Прія. – Якщо я не зірву листка в тебе з волосся й не з’їм, то, думаю, все буде добре.

Від цих слів він усміхнувся. Лиш на мить, немовби сонце прозирнуло між хмар і зникло. Швидко розбинтував одну руку. Прія взяла її за зап’ясток і здійняла проти світла.

Під його шкірою бубнявів пуп’янок.

Він випинався з-під пучки, ніби продовження його пальця, – замала шкаралупа для того, що намагалося розгорнутися під шкірою.

Прія оглянула зелені прожилки під тонкою шкірою на тильному боці зап’ястка, як вишукане мереживо. Пуп’янок пустив глибокі корені.

Вона ковтнула. Ех. Глибокі корені – глибока гнилизна. Якщо в малого вже листя у волоссі й зелена павутина в крові, то йому, певно, недовго залишилося.

– Ходи зі мною, – сказала вона й потягнула хлопчика за руку, щоб не відставав. Рушила вздовж дороги та врешті влилася в натовп, який ринув від базару.

– Куди йдемо? – запитав малий, але вирватися не спробував.

– Я тобі добуду священного дерева, – рішуче пообіцяла Прія, відмахуючись від думок про вбивства, солдатів і роботу, яка на неї чекала. Відпустила хлопчика й покрокувала вперед. Йому доводилося підбігати, щоб не відставати, щільніше загортаючи худе тільце в брудну шаль. – А потім подивимося, що з тобою робити.