«Ці плутані зв’язки» – продовження та фінал романтичної фентезійної дилогії «Ці порожні обітниці». Що буде з Брі далі, як зміниться її життя, адже пророцтво вже почало здійснюватися…

Обережно! Цей фрагмент містить спойлери до першої частини дилогії!

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

За воротами замку сходить сонце, співають птахи, але Золотий палац оповитий пеленою ночі. Моєї ночі. Моєї темряви. Моєї сили.

Вивільняю магію разом зі своїм відчаєм, заманюючи в пастку тих, хто наважиться переслідувати мене. Темрява тягнеться за мною, ніби шлейф вишуканої весільної сукні. Але я нікому не наречена.

Я не дозволю їм обдурити мене красивою брехнею та маніпуляціями. Себастіан зрадив мене. Вони всі мене зрадили, але його лицемірство ранить найглибше. Чоловік, який мав би кохати й захищати, лише використав мене, щоб украсти корону Немилостивих.

Лють стугонить венами й живить мою силу.

Я біжу, навіть коли стежка під босими ногами стає кам’янистою й ріже їх до крові. Зосереджуюся на болю, радію, коли гра вій впивається в мої підошви. Це єдине, що притлумлює інші почуття – муку й розчарування, які належать тому, кого я кохаю. Тому, з ким зв’язана назавжди. Тому, хто збрехав мені, хто зрадив мене.

Я не хочу його відчувати. Не хочу знати, що моя втеча розломила його серце навпіл, що втрата мене підкосила Себастіана. Не хочу розуміти, що він потрапив у пастку власного обов’язку, чи осягати глибину його жалю. Проте я відчуваю все це. Через зв’язок між нашими душами я відчуваю його.

Себастіан зрадив мене заради корони й отримав, що хотів, а я стала тим, кого так довго зневажала. Фейрі. Безсмертною.

Я біжу, аж раптом здоровий глузд впивається в мене кігтями.

Я босоніж. У нічній сорочці. Так мені далеко не втекти, але я нізащо не дозволю їм мене впіймати.

Плутаючи сліди, повертаюся до загону. Коли вриваюсь усередину, нажаханий конюх ви ба лушує очі. Його погляд прикутий до хвилі темряви, що насувається позаду мене, готова завдати удару.

Конюх – це молодісінький фейрі, з волоссям піщаного кольору, яскраво-блакитними очима та загостреними ельфійськими вухами. Я вже бачила його раніше, коли брала коня, щоби прокататися навколо палацу. Тоді ще думала, ніби тут я в безпеці, ще вірила, ніби любов Себастіана щира.

– Дай мені свої чоботи, – кажу, владно підвівши голову.

– Мої… мої… – він затинається, кидає швидкий погляд у бік палацу й темних руїн, які я залишила на своєму шляху.

– Твої чоботи! Негайно!

Не зводячи з мене великих стурбованих очей, він розшнуровує чоботи й кидає мені під ноги.

– Тепер коня, – наказую я, взуваючись.

Його чоботи трохи завеликі, але згодяться. Міцніше затягую шнурівки, туго зав’язую їх на щиколотках.

Хлопець знову зиркає на палац – з мене виривається нова хвиля сили, й ніч позаду пульсує від злості. Руки конюха тремтять, коли він виводить зі стайні білу кобилу.

— Щ-що відбувається, м-м-міледі?

Я ігнорую запитання й киваю на темний пояс із ножами на його талії:

– І ножі теж.

Він розстібає пояс, і той падає на долівку стайні. Швидким рухом я хапаю пояс за пряжку й обмотую навколо талії та, добряче затягнувши, застрибую на кобилу.

– Дякую, – кажу, але хлопець саха ється мене, ніби боїться, що я прикінчу його цими самими ножами. Страх конюха залишає кислий присмак у моєму роті. То от ким я стала?

Ось ким мене зробив Себастіан.

Мені ніколи думати про це. Я пришпорюю кобилу й вилітаю зі стайні, вирівнююся в сідлі й зненацька відчуваю поштовх у грудях. Тілом розливається солодкий біль, що благає мене повернутися до палацу. Повернутися до Себастіана.

Крики котяться над галявиною. Мої нові, фейрівські, вуха вловлюють гул хаосу в замку: штовханину, крики, тупіт ніг, що біжать до мене.

Крики ближчають. Моя магія вислизнула. Моя темрява послабила хватку.

Я всаджую шпори в боки кобили. Вона стає дибки й мчить щосили, доки я тримаюся так міцно, як тільки можу.

Повернись.

Я не чую слів: я відчуваю їх і біль, що обпікає груди та пробирає до кісток.

Ти мені потрібна. Повернися до мене.

Нагадування про мій зв’язок із Себастіаном змушує мене гнати коня ще швидше. Я не знаю, чи зможу втекти, чи зможу лише відстанню притлумити його страждання й душевний біль, але планую спробувати.

* * *

– Мені потрібна кімната на ніч, – кажу барменці за стійкою в занехаяному заїжджому дворі. Мій голос звучить як розбите скло, а кожен м’яз у тілі кричить від утоми.

Не знаю, де я і як далеко заїхала. Знаю тільки, що мчала геть від палацу так швидко, як тільки могла. Я нестримно неслася повз села й фермерські угіддя, доки мала сили триматися в сідлі.

Я мало їздила верхи, відколи мама зникла, і вже точно ніколи не скакала стільки часу, та ще й такою гористою місцевістю, яку здолала за останні декілька годин. Коли передаю віжки конюхові заїжджого двору, мої ноги волають про відпочинок.

У жінки за барною стійкою гострі вуха й міцно стиснуті губи. Її холодні блакитні очі сяють крижаним блиском, що з’являється в тих, хто має непросте життя. Барменка оглядає мене з ніг до голови, і я уявляю, яке опудало вона бачить. Біла нічна сорочка тепер кольору запилюженої ґрунтової дороги, та й обличчя має не на багато кращий вигляд. Руде
волосся до плечей, брудне й сплутане, а губи пересохли від спраги.

– Я не займаюся благодійністю, – бурмоче барменка, відвертаючись, щоб обслужити більш перспективного клієнта.

Я кидаю мішечок із монетами на стійку. Мої старі злодійські навички й тут стали мені в пригоді. Цей мішечок фейрівського золота люб’язно подарував мені п’яний орк в іншій таверні за годину на захід звідси, де я спочатку планувала заночувати. Той орк помітив мене, коли я йшла до туалету, й вирішив, що зможе зловити мене там і облапати. Хоч я й була виснаженою, мені все-таки стало сил загорнути орка в таку глибоку темряву, що він плакав, як дитина, і благав відпустити його.

Барменка розв’язує мішечок, зазирає всередину – і її пригаслі очі на мить спалахують. Губи тріумфально вигинаються, перш ніж вона встигає приховати це.

– Цього досить, – каже, штовхаючи по стійці ключ. – Другий поверх, останні двері ліворуч. Я попрошу покоївку набрати тобі води для купання.

Я нічого не знаю про фейрівські гроші – чого вони варті, що можна придбати за одну таку блискучу золоту монету, – та, очевидно, що я віддала значну суму, й мене намагаються пошити в дурні. Здивовано вигинаю брову.

– А ще мені потрібна вечеря.

Барменка швидко киває:

– Звісно.

Занадто легко.

– І якийсь одяг. Штани й сорочка. Жодних суконь.

Зморшкуваті губи кривляться.

– Я не торгую одягом, а крамничка кравця зачинена на ніч.

Не зводжу з барменки незворушного погляду, і вона зітхає:

– Але… – Вона оглядає мене. – Можливо, тобі підійде щось із мого одягу. Я все владнаю.

Киваю на знак подяки й опускаюся на стілець біля барної стійки, не впевнена в тому, чи витримають мої тремтячі ноги ще бодай мить.

– Я повечеряю тут.

Барменка ховає мішечок із грошима, а тоді га рикає дитині, щоб та принесла мені обід. Малеча тікає, опустивши голову. Холодні очі барменки повертаються до мене й пильно дивляться.

— Звідки ти? — запитує вона.

Я сміюся, але так втомилася, що звук нагадує стогін.

– Ти не знаєш це місце.

Барменка вигинає брову:

— Я знаю більшість місць. Під час війни навіть пожила трохи у Дворі Тіней.

Я лише знизую плечима, розуміючи: вона надто хоче зберегти ті монети, щоб наполягати на відповіді.

– Та нічого особливого.

Барменка принюхується, й мені цікаво, що вона відчуває. Я досі пахну як людина, хоч і стала фейрі? Чи може вона відчути на мені запах палацу? У фейрі бездоганні органи чуття, але за ті короткі години, що я провела в цьому тілі після перевтілення, підвищена чутливість до звуків, кольорів і запахів лише відволікала. Це надто приголомшує, тому користі із цього немає.

Дитина повертається безшумно. Барменка бере миску тушкованого м’яса й тарілку з хлібом і ставить їх переді мною.

– Поки ти не приносиш неприємності на мій поріг, я не хочу нічого знати. Іноді так навіть краще. – Вона нахиляє голову, щоби перехопити мій погляд. – Розумієш?