Уривок з роману «Зимове сонцестояння» Розамунди Пілчер

На 100% зимова історія, наповнена святковим духом та очікуванням дива. Завітайте до засніженої Шотландії разом з книжкою «Зимове сонцестояння» Розамунди Пілчер.

ЕЛФРІДА

Перш ніж остаточно покинути Лондон і переїхати за місто, Елфріда Фіппс з’їздила в собачий притулок «Баттерсі» й повернулася звідти із чотирилапим другом. Добрих пів години, протягом яких серце несамовито калатало, вона шукала його. Та щойно побачила, як він сидить, притулившись до ґрат клітки, і дивиться на неї темними очима, одразу зрозуміла: це він. Елфріда не хотіла величезного пса, але й гавкуча кишенькова малеча їй теж не подобалася. Цей був як раз правильного розміру. Собачого.

Довга м’яка шерсть спадала йому на очі. Він умів настовбурчувати й притискати до голови вуха і тріумфально метляв хвостом.

Плямистий, біло-коричневий, кольору какао з молоком. Коли Елфріда спитала в хазяйки притулку про походження песика, та розповіла, що в його роду точно був бордер-коллі та бородатий коллі, плюс ще кілька невідомих порід. Насправді Елфріді було на це байдуже. Їй подобався вираз його ніжної мордочки.

Вона зробила пожертву на користь притулку «Баттерсі», і новий друг поїхав з нею додому – влаштувався на пасажирському сидінні й задоволено визирав у вікно. Здається, початок нового життя йому подобався.

Наступного дня вона відвела його до грумера – постригти, викупати й висушити. Собака повернувся пухнастим, чистеньким і пахнув лимоном. Віддячуючи за таку сибаритську увагу, він демонстрував їй довіру, вдячність і цілковиту відданість. Пес був сором’язливий, навіть трохи боязкий, але водночас дуже сміливий. Якщо дзвонили у двері чи йому здавалося, що він помітив зловмисника, він якусь хвильку несамовито гавкав, а потім ховався на свій м’який лежак чи заскакував на коліна до Елфріди.

Вона не одразу придумала йому ім’я, та зрештою нарекла Горацієм, а коротко – Горасом.

З кошиком у руці та Горасом на повідку Елфріда зачинила за собою двері котеджу, пройшла вузькою доріжкою, вийшла за хвіртку й рушила тротуаром на пошту та до крамниці.

Середина жовтня, сіре пообіддя – що й казати про таку погоду. З дерев злітало останнє жовте листя, не по сезону холодний вітер змусив поховатися навіть найзатятіших садівників. Уроки в школі ще не закінчилися, тож надворі не було ні душі. Небо здавалося низьким, по ньому невпинним потоком пливли хмари. Елфріда швидко крокувала вперед, а Горас неохоче біг поруч – він знав, що це обов’язковий щоденний ритуал, і хоч-не-хоч, а мусить виконати його як найкраще.

У селище Дібтон у Гемпширі Елфріда приїхала вісімнадцять місяців тому – навіки покинула Лондон і почала нове життя. Спершу почувалася трохи самотньо, але за раз уже й не уявляє свого життя деінде. Час від часу хтось із її старих друзів ще з тих часів, коли вона грала в театрі, відважно долає шлях із міста і приїздить у гості. Ночувати гостю доводиться на кривому дивані в маленькій спальні, яку Елфріда називає майстернею, бо там стоїть швейна машинка, на якій вона шиє вишукані, стильні подушки для фірми з дизайну інтер’єрів на Слоун-стріт і заробляє цим трохи грошей.

Від’їжджаючи, друзі допитуються:

– Елфрідо, у тебе ж тут усе гаразд, так? Ти не шкодуєш? Не хочеш назад у Лондон? Ти щаслива?

І вона завжди заспокоює їх:

– Звісно, щаслива. Це моя затишна нора, у якій я проживу сутінки свого життя.

Тепер тут усе стало комфортним і знайомим. Вона знала, хто живе в тому будинку чи в отому котеджі. Люди зверталися до неї на ім’я: «Доброго ранку, Елфрідо» чи «Чудовий сьогодні день, місис Фіппс». Дехто з місцевих їздив у місто на роботу – рано-вранці вони сідали на експрес до Лондона й пізно ввечері поверталися, на вокзалі пересідали в автівки та їхали додому. Інші ж усе життя прожили тут, у маленьких кам’яних будиночках, які раніше належали батькові, а до того – дідусеві. Були в селищі й новенькі. Вони жили в багатих районах на околиці й працювали на фабриці електроніки в сусідньому містечку. Одне слово, нічого особливого, звичайне селище. Саме те, що Елфріді й було потрібно.

Вона минула паб, який нещодавно відремонтували. Його прикрасили кованими залізними вивісками, а просторий паркувальний майданчик поруч тепер називався «Дібтонським каретним двором». Далі вона пройшла повз церкву, навколо якої росли тиси, минула ворота під дахом і дошку оголошень, на якій тріпотіли папірці з новинами парафії: концерт гітаристів, пікнік для матерів із дітьми... На церковному подвір’ї якийсь чоловіків палив вогнище, і в повітрі солодко пахло горілим листям. Над головою кричали круки. На церковних воротах сидів кіт, але, на щастя, Горас його не помітив.

Вулиця повернула, і наприкінці її, біля сірого бунгало, яке тепер стало новою домівкою священника, Елфріда побачила сільську крамницю. На банерах висіла реклама морозива, стенди на стіні повідомляли про останні новини. Біля дверей стояли три підлітки з велосипедами, а трохи далі припаркувалася червона вантажівка поштаря, який саме діставав листи зі скриньки.

Вікна крамнички захищали ґратки, щоб вандали не могли розбити скло та вкрасти коробки з печи вом і баночки із квасолею. Місис Дженнінґс вважала, що її вітрина прикрашена зі смаком. Елфріда поставила кошик і прив’язала повідець Гораса до решітки. Видно було, що йому це не подобається: пес терпіти не міг, коли його лишали на вулиці на поталу глузливим підліткам. Але місис Дженнінґс не любила, щоб до крамниці заходили із собаками. Казала, що вони брудні та тільки те й роблять, що хочуть насцяти на підлогу.

У низькій крамниці завжди світло і дуже тепло. Гули холодильники й морозилки, вітрини, підсвічені неоновими лампами, мали сучасний вигляд – їх встановили лише кілька місяців тому. Місис Дженнінґс вважала, що так стало значно краще, бо тепер її крамничка схожа на міні-маркет. Через усі ці стелажі було складно одразу роздивитися, хто ще є в крамниці, і лише коли Елфріда обійшла стенд із розчинною кавою і чаєм, побачила біля каси знайому постать.

Оскар Бланделл. Елфріда вже не в тому віці, коли серце підстрибує від радості, але Оскара вона завжди рада бачити. Це була чи не перша людина, з якою вона познайомилася, коли переїхала в Дібтон. Одного недільного ранку пішла в церкву, і після служби вікарій зупинив її біля дверей надворі – від свіжого весняного вітерця його волосся ворушилося, а біла ряса тріпотіла, як випрана білизна. Він привітав її в Дібтоні, сказав кілька слів про захоплення садівництвом і про Жіночий інститут, а тоді, на щастя, змінив тему.

– А це наш органіст Оскар Бланделл. Не постійний органіст, але чудовий рятівник у складні часи.

Елфріда розвернулася і побачила, що з темних глибин церкви на залитий сонцем ґанок виходить чоловік. Привітне, зацікавлене обличчя, на півприкриті очі, сиве волосся, яке колись, мабуть, було світлим. Він був такого самого зросту, як і Елфріда, що було доволі дивно. Зазвичай вона височіла над чоловіками – метр вісімдесят зросту й худа як тріска, але Оскару вона подивилася просто у вічі, і їй сподобалося те, що в них побачила. Оскільки була неділя, він убрався у твідовий костюм з гарною краваткою. А ще їй сподобалося його рукостискання – міцне і приємне.