«Порожній пазл» – нуарний трилер, який переносить до міста Лева, де хтось розпочав химерну та небезпечну гру в хрестики-нулики...

АГОНІЯ

Якби він знав, що за кілька годин помре, то вдягнув би не такі теплі шкарпетки. Зимовий вечір видався занадто гарячим, можна сказати – пекельним. І це був його останній вечір. Проте, коли він виходив з дому, ніщо не передвіщало лиха.

Його завжди заворожував той час доби, коли захід сонця схожий на світанок. У свої неповні сорок п’ять він навіть пробував дурити мозок – подумки називав захід сходом і навпаки, – але цю ілюзію щоразу руйнував багатоголосий гамір великого міста.

Саме звечоріло, і холодні залишки сонячного світла ліниво ковзали похиленими дахами й верхівками голих дерев. Освітлювати вкриту болотом бруківку вже не було потреби. Теплий січень мав присмак затяжного листопада. «Усе як три роки тому», – подумав він.

Рішуче крокуючи напівпорожньою вулицею, чоловік ледь помітно сутулився. Ця особливість властива переважно високим людям. Звичка, завдяки якій поодинокі перехожі не наражаються на холодний погляд згори. Можна сказати, що так, згорбившись, він і прожив усе своє свідоме життя.

Завжди людний центр міста сьогодні дивував порожнечею, немов очікуючи великої негоди. Один лише саксофоніст через дорогу старанно виводив бітлівську Yesterday, ледь влучаючи по золотих з перламутром клавішах змерзлими пальцями. Повільна мелодія довго відлунювала поміж похмурих фасадів.

Разом з музикою віддалялась і Ринкова площа, залишалася в сутінках далеко позаду. Після звільнення від навали туристів центральні вулиці нагадували орендовану на свято квартиру на світанку: незвично тихо, тривожно. І вранці хтось точно блюватиме.

На відміну від інших безцільних прогулянок, цього разу він знав маршрут. Саме сьогодні таки наважився туди піти й нарешті здійснити дурне нереалізоване бажання свого єдиного друга. Вшанувати пам’ять про хитрозадого пронозу – попри той факт, що його тіло так і не знайшли.

Чоловік дійшов до перехрестя і сповільнив крок, намагаючись пригадати, куди йому треба повернути. Тієї ж миті на нього налетів спортсмен, який розмірено біг позаду. Удар у плече був доволі відчутний, і чоловік доклав зусиль, щоб не згадати всіх родичів нахабного бігуна.

– Обережно! – крикнув він у спину незнайомцеві й подумки вилаявся: «Козел!».

– Дякую! Буду! – глузливо відізвався спортсмен з півоберту й прискорив рух.

– Дякувати будеш травматологу, – пробурмотів чоловік навздогін кривднику, який уже зник за рогом. – Здерти б з тебе ті гидкі жовті тімберленди…

Він розумів, що сам винен, бо спинився надто різко, але ж треба якось тримати дистанцію! Струсонувши «ображеним» плечем, ніби воно забруднилося, дістав сигарети, закинув одну до рота й спідлоба оглянув вулицю. «Звична хандра», – подумав і рушив далі, випускаючи густі хмари диму.

Коли чоловік побачив знайоме перехрестя, його облягла несподівана тривога. У віддалених закутках кам’яних лабіринтів, куди навіть найвідчайдушніші туристи не доповзали, розташувався дешевий гендель з дивною назвою «Агонія».

Ще за клятого союзу це напівпідвальне приміщення було одним з багатьох складів контрабанди, якою крутили-вертіли впливові люди східної Галичини. У дев’яності мало що змінилося. Хіба що власники перевдягнулися переважно в малинові жакети. У двотисячних приміщення перепродали й спробували зробити тематичний бар для фанатів аніме. Проте культова назва «Кавай», японські пісеньки з усіх шпарок, картонні фігури в повний зріст із величезними очима й кольоровим волоссям так тут і не прижилися. Заклад поступово перетворився на стандартний паб з доступними цінами, прийнятною атмосферою та задовільним обслуговуванням, що й тримало його на плаву поруч із пафосними конкурентами. Крім того, власник не був позбавлений почуття гумору і, коли відвідувачі нарекли це місце помираючим, самоіронічно змінив назву закладу на «Агонія».

Неонова вивіска забарвлювала бруківку перед входом у бузковий колір. Чоловік втиснув недопалок у смітник, що стояв під стіною, і впевнено штовхнув двері. Затхле напівпідвальне приміщення невимовно дратувало. Після куріння в роті сушило, тому він одразу підійшов до барної стійки й замовив міцного пива. Великими ковтками одним заходом спорожнив кухоль, здригнувся від холодних бульбашок, що залоскотали в горлі, і попросив повторити. Другу порцію вливав у себе вже повільніше.

Так, тепер уже можна трохи роздивитися навколо. Пару столиків займали із семеро чоловіків, решта ж десять стояли порожніми. Усі столики розмежовувалися невисокими перегородками, створюючи такий-сякий затишок. Над стійкою висів пожовклий плакат із пивом Taller, якого чоловік не бачив у вільному продажі з часів дефолту. Чи, може, просто не шукав. З-під натяжної стелі розносилися дещо нав’язливі звуки, що складалися в гупаючу мелодію. Утім, за жвавими розмовами цей одноманітний фон, який називали хто техно, хто клубною музикою, був малопомітний, принаймні ніхто на нього не скаржився.

Обидві компанії в залі скидалися одна на одну, хоча й перебували на різних стадіях алкогольного сп’яніння. Хтось сміявся, хтось налягав на чипси, а дехто вже й хропів, використовуючи замість подушки складені лікті. Типова середина робочого тижня. Тож і молодий бармен, зважаючи на брак клієнтів, розслабився: замість протирати келихи, втупився в телефон і тихенько гиготів під носа.

Меню «Агонії» було дешеве, вивірене роками й позбавлене пафосу: більшості зазвичай вистачало літрового кухля пива, дрібної закуски на кшталт солоного арахісу чи шматка сухої рибини й кількох чарок горілки.

Подумки поставивши хрест на відвідувачах та собі, чоловік відвернувся від зали й раптом наштовхнувся на пильний погляд. На протилежному кінці барної стійки сидів він, – той самий, що штовхнув його на дорозі, власник яскравих тімберлендів. Клятий бігун повернувся до чоловіка всім корпусом, поклав лікоть на стійку й нахабно підморгнув. Той навіть бровою не поворухнув, тому бігун так і застиг у дурнуватій позі. Але за мить опам’ятався, театрально витягнув руку, склав пальці пістолетом і самими губами відтворив постріл: «пуф». Чоловік знову проігнорував зухвалий жест, повільно розвернувся й спокійно взявся за кухоль. «Що йому, бляха, треба?» – тільки й встиг подумати, аж раптом відчув дружнє плескання по плечу.

– Чекаєш на когось!? – весело прозвучало з-за спини, поки залишки темного пива розпливалися стійкою.

І тут, завжди спокійний, чоловік не витримав. Стиснувши зуби, він зірвався з місця й міцно схопив молодика за комір мокрою рукою.

– Ти обрав дуже болючий спосіб суїциду! – процідив.

– Легше, чоловіче! – бігун продовжував дошкульно посміхатись. – Я просто помилився! Подумав, що ти мій тренер! Та не будь ти таким напруженим! Розслабся!

Знали б люди, що це слово спричиняє зовсім протилежний ефект. Та ще й сказане якимсь телепнем.

– Байдуже, що ти там подумав! Я чекаю вибачень!

– Гаразд, тоді чекай собі, а я піду й не заважатиму, – демонстративно піднявши руки вгору, мовив нахаба.

– Ти кукухою поїхав чи що? — зопалу чоловік перейшов на лексикон, до якого зазвичай не вдавався. – То я тобі її зараз вправлю!

– Шановні! – втрутився бармен і звично покрутив у піднятій руці телефон. – Або продовжуйте на вулиці, або я викликаю поліцію!

– Добре-добре, я шалено вибачаюся, – фальшиво протягнув незнайомець.

– Себе вибачаєш? А в мене попросити вибачення? Поки що не почув!

– Даруйте, я був вельми... необачним, – молодик усміхнувся ще ширше. – Але я компенсую! – він обережно доторкнувся до плеча розлюченого чоловіка й гукнув бармену: – Два літрових темних, будь ласка!

Нахабна фізіономія видавалася знайомою, але роздратований чоловік не міг зосередитися й пригадати, хто ж це такий. Великі сіро-блакитні очі, холодні й насмішкуваті, викличний погляд... Виникло дивне відчуття, наче не можеш згадати слово, яке крутиться на язику. Де він бачив цього лобуряку? І чи могли вони взагалі колись перетинатися, окрім випадкового поштовху на вулиці? А чи випадкового?

Тим часом бармен витер стійку й, скоса поглядаючи на буйних клієнтів, узявся наливати пиво.

– Для початку непогано. Тепер вільний! – холодно мовив чоловік.

– Взагалі-то я розраховував, що одне пиво мені, – дивний незнайомець і не думав відставати. – До речі, мене звати…

– Сказав же, мені однаково, хто ти! Завтра й не згадаю. Я прийшов сюди повеселитися, тож не псуй мені вечір.

– Веселощами від тебе й не пахне, – настирливий співрозмовник іронічно всміхнувся. – Вигляд у тебе, пардон, якийсь схарений. Щось трапилося?

– От тільки в душу не лізь мені, – витираючи руки серветою, буркнув чоловік. – Придурок необачний. Здоровий дуже?

– Бу-бу-бу! Образили соціопата! – незнайомець засміявся. – То й називай мене Необачним! А ти будеш Відлюдником. Годиться? Будьмо знайомі! – і подав руку.

– То ти не тільки бігун, а ще й екстрасенс?

– А що? Тільки не кажи, що тебе справді так звуть, – знову загиготів.

– На колишній роботі прозвали, – Відлюдник зиркнув на руку Необачного, яка так і зависла в повітрі, не удостоївшись взаємного жесту.

«Усе це дуже дивно», – подумав він. Бадьорий настрій і кепкування молодика дратували. Клятий базікало не здавався п’яним, проте й тверезим його важко було назвати. Так поводяться підлітки, які щойно увірвались у доросле життя.

Бармен поставив двійко повних кухлів і холодно промовив:

– Вісімдесят.

Поки Необачний розраховувався, чоловік крадькома його розглядав. Неголеність заважала визначити вік. Ледь за тридцять чи менше? Жвавий, аж занадто. Чорна спортивна куртка, рюкзак і дорогі черевики. Хіба так ходять у бар? Не питаючи дозволу, нав’язливий базікало заплатив за пиво й умостився поруч.

– Тільки без образ, окей? – не вгавав він. – Може, я просто хочу допомогти.

– Кому-кому, а мені ти точно не допоможеш, – відрізав Відлюдник і перехилив кухоль.

– Що ж таке трагічне мало статися, щоб отак прийти в незнайоме місце з метою нажертися на самоті? Глянь на цих лузерів! – Необачний кивнув на присутніх. – У кожного замість життя лише купа проблем, але ніхто з них не горює!

«Я не казав йому, що прийшов сюди вперше», – подумки зауважив Відлюдник. З останнім кухлем злість розтанула, їй на зміну прийшла цікавість.

– А сам навіщо сюди аж біг? – спитав він, здійнявши брову.

– Напитися! Сьогодні ж свято! Ця... як її... – Необачний поклацав пальцями. – Точно! Середа!