Уривок з сімейної драми «Усе як колись» Клер Ломбардо

«Усе як колись» – багатошарова історія про вибір та відповідальність, сім’ю та материнство, а також про дружбу між різними поколіннями.

1

Це стається так само, як більшість найважливіших подій у її житті, – випадково, бо вона раптом робить щось для неї невластиве. І, як зазвичай буває зі збігами обставин, відбувається це внаслідок цілком зваженого рішення з незначним відхиленням від норми, а згодом усе здається просто неймовірним. Ледь помітна зміна напрямку – й от уже все летить у прірву, а Всесвіт, радісно вхопившись за обраний інший варіант, мчить стрімголов ніби з розпростертими руками, мов божевільний, що розчищає від інших покупців проходи між рядами в супермаркеті. Що, до речі, цілком точно описує місце дії: вона саме в крамниці делікатесів за два містечка від власної оселі докуповує останні дрібниці для святкової вечері на честь свого чоловіка, якому сьогодні виповнюється шістдесят.

Цього разу її дрібне порушення правил – за будь-якими мірками незначне, майже безвинне, – полягає лише в тому, що вона йде не в ту, що зазвичай, крамницю. Просто тому, що там не виявилося крабового м’яса.

Згодом вона пригадає, як вийшла з першої крамниці з порожніми руками й подумала: така невинна, навіть буденна зміна в рутині може призвести до чогось фатального, що ніколи не мало статися. Саме так –  науково, з блискучою тривожністю – сприймав світ Марк: як послідовність зроблених чи не зроблених виборів і складних математичних наслідків кожного з них. Натомість Джулія почала мислити в такий спосіб тільки після того, як прожила з ним доволі довго. А доти була переконана, що, ухваливши одне рішення, про наступне можна й забути. Вона вважала, що Всесвіт – то просто хаос, та й загалом, як не крути, усе в житті – дрібниці. Саме ця разюча відмінність у характерах, імовірно, пояснює те, чому Марк сумлінно гарував і здобув освіту інженера, а Джулія навіть не забрала свого диплома з англійської філології та риторики в Канзаському університеті.

Та вони вже прожили майже тридцять років разом. Тому Джулія, хоч і мимохіть, але припускала, що змінювати заведений порядок – доволі ризиковано. Що станеться, якщо вона махне рукою на те крабове м’ясо й поїде собі далі на захід? Очевидно, щось жахливе. Може, зіткнеться з вантажним потягом, а чи наїде на міну... Однак Джулія і уявити не могла, що наразиться на вісімдесятилітню жінку, яка розглядатиме гірку кумкватів.

Спершу Джулія її не впізнає. Та що там – насправді вона її навіть не помічає і не спиняється, а цілеспрямовано йде повз органічні овочі та фрукти до відділу морепродуктів. А ще подумки прикидає завернути до бакалії – раптом і там знайдеться щось цікаве. Іноді крамниці в передмісті можуть приємно здивувати асортиментом. Вона саме розмірковує, чи не оббігти тут усе й роздивитися товар, окрім того, що розбирають завсідники крамниці, де Джулія зазвичай скуповується, аж тут її ніби блискавкою пронизує. Мозок із запізненням фіксує обличчя жінки, сховане під майстерною маскою – невидимою, як серпанок часу, – старістю.

Привиди минулого ніколи не переслідували Джулію. Була хіба що дрібка людей, з якими вона щиро воліла більше не зустрічатися, і Гелен Руссо – одна з них. Чому тоді Джулія наближається до виходу з відділу круп і пробирається поміж інших покупців, щоб озирнутися? Минуло понад вісімнадцять років, тож це водночас і дивує, і ні. Дивує, бо колись вони бачилися принаймні раз на тиждень. І не дивує, бо її світ завжди був досить вузьким, де навіть таку дрібницю, як вибір іншої продуктової крамниці, уже можна вважати вкрай важливим рішенням.

Джулія й сама не розуміє, що змушує її повернутися, але Гелен із відділу овочів перейшла до розсипних товарів і зважує собі пакетик кедрових горішків. Згідно з цінником, вони коштують шістнадцять доларів сімдесят п’ять центів за двісті грамів. І Джулія раптом пригадує всі ці витребеньки під час вечорів у будинку Руссо: вишукане столове начиння, картини, підозріло схожі на оригінали, пляшки вина, назви яких вона гуглила вдома і які коштували по п’ятдесят вісім доларів кожна.

Зараз вона тут, щоб купити інгредієнти для святкових крабових котлет – однієї з найулюбленіших страв її чоловіка. Від думки про Марка голова одразу починає паморочитися. Джулія несе порожній кошик і, щоб не почуватися геть безглуздо, кидає в нього головку червоної капусти. У чомусь Гелен має передбачувано старший вигляд, ніж Джулія її пам’ятає, але ж в іншому – в тому жвавому хвостику на потилиці, у блиску великих блакитних намистин довкола шиї – вона анітрохи не змінилася. Джулія ступає кілька кроків, потім ще кілька. Зазвичай вона майстерно всіх уникає: її походи до крамниць більше нагадують снайперські операції – вона міряє успіх тим, скільки знайомих облич їй удалося оминути. Але зараз усе єство заполонила невидима сила, спонукаючи до спілкування й змушуючи підійти достатньо близько, щоби побачити окуляри для читання на голові в жінки.

– Гелен?

Коли Гелен повертається обличчям до Джулії – у її погляді дивна порожнеча; очі повільно ковзають згори донизу й навпаки. Джулія замислюється, який вигляд має сама, і проводить рукою по волоссю. На мить навіть занепокоїлась, що її сприймуть за якусь злодюжку. На Джулії клоунські штани, як їх охрестила Алма, і стара Маркова сорочка на ґудзиках із коміром. Їй хотілось би, щоб таке поєднання вилилося в щось невимушено стильне, та насправді це, очевидно, має зовсім інший вигляд. У передмісті важко визначити, ким є ексцентрично одягнена жінка з головкою органічної капусти – волоцюгою чи розпатланою багатійкою. Джулія починає розмірковувати, як сильно змінилася після їхньої останньої зустрічі, і вага всіх тих змін накочує на неї хвилею. Як не крути, а змін у ній значно більше, ніж залишилося колишнього. Вона раптом гостро відчуває, як у вухах бухає кров. Цілком можливо, що Гелен її не впізнає. Це занепокоєння – старе й водночас таке знайоме: коли ти почуваєшся менш важливою для інших, ніж вони для тебе. Проте Гелен зрештою озивається:

– Не може бути!

Пульсація стихає, на зміну їй приходить довколишня какофонія: жінка сперечається з м’ясником, чоловік щось говорить у невидимий навушник, дитина в пуховій жилетці пронизливо співає про акуленя. Голос Гелен, на диво, геть не змінився. Джулія із задоволенням подумки опиняється на задньому дворі Руссо, де Гелен – уже тоді старша, ніж Джулія зараз, – пообідньої пори ділиться з нею простими істинами про батьківство, афоризмами та одкровеннями, впевнено й легко, як людина, що по-справжньому насолоджується життям. Тоді це неабияк дивувало Джулію, бо сама вона свого життя не любила.

– Я... подумала, це ти, – недоладно каже Джулія.

– Тільки не кажи, що я анітрохи не постаріла, – відповідає Гелен, – інакше я тебе приб’ю.

– Ти можеш... – нервово сміється Джулія.

– Бо мушу визнати, ти таки дещо постаріла, тож я вже геть давня.

Якщо щиро, слова про те, що вона дещо постаріла, більше  дивують, аніж ображають, та Джулія все одно шаріється.

– Давня – це перебільшення.

– Але ж ти мене впізнала, – сміється тепер Гелен. – Це вже про щось свідчить.

– У тебе розкішний вигляд, – майже сором’язливо мовить Джулія.

– Пам’ятаю, ти ніколи не вміла брехати, – заперечує Гелен. – Навіть твій продуктовий кошик має не надто переконливий вигляд.

Жінки схиляють голови й розглядають головку капусти.

– Я щойно почала, – переводить дух Джулія.

– Як ти? – запитує Гелен. – Розкажи коротко основне.

– Ох, я... – Джулія не знає, із чого почати. Вона усвідомлює, що востаннє, коли вони бачилися, Алма ще не з’явилася на світ, тож якось дивно оголошувати майже незнайомій людині: «Я народила! Сімнадцять років тому!» Власне, за останні два десятиліття в її житті сталося багато чого. Стільки всього проросло відтоді, хорошого й не дуже, мов тоненькі зелені паростки на спустошеній землі. Нова робота, друга дитина, удвічі більше відданості та вірності в шлюбі. Нарешті все втихомирилося й перетворилося на рутину. Розширилося коло знайомств, діти виросли, з’явився маленький чорний метис тер’єра на ім’я Сюзанна, якого вони взяли з притулку. Власне, уся палітра буденності з кондиціонерами для білизни та президентськими виборами й невпинним плином часу. Раптом її будні – немов яскраві, меткі й нестримні більярдні кулі, що стикаються одна з одною, змінюють напрямок і потребують її втручання – здаються такими тривіальними. Джулія не бачила Гелен вісімнадцять років, і їй важко відповісти на це запитання.

– Усього потроху, – натомість каже вона. – Діти, робота, дім, – Колишня версія Джулії дуже здивувалася б, побачивши її зараз, – порівняно спокійну жінку, яка любить посидіти за чашкою кави з іншими матусями, учасницю програми лояльності мережі люксових крамниць «Нордстром».

– Діти, – повторює Гелен. – У множині? – Джулія пригадує, як це – бути поруч із Гелен. Це означає постійно дивитися на колишнє життя із цілковито нових ракурсів, знаходити темні закутки, що не завадить заповнити світлом, і яскраві миті, на які зазвичай не звертала уваги. Двоє дітей! Диво! Гелен театрально здіймає брови, а тоді пригадує: – Точно. Востаннє, коли ми бачилися, ти вже була... так?

Колись їй кортіло дізнатися, чи Гелен досі пам’ятає. Раптом Джулія знову опинилася в бібліотеці того жахливого дня поруч із жінкою, яку, як їй тоді здавалося, бачила востаннє.

– Так воно й було, – погоджується вона. – Усе правильно. Донька.

– Господи, хоча так, мабуть, і має бути, коли ти купу років із кимось не стрічався, згодна? А як твій син? Йому вже… Слухай, він же тоді був геть малий?

– Уже дядько, – веде Джулія. – Двадцять чотири. – Колись Бен сидів під столом і грався біля їхніх ніг старовинними потягами, які Піт, чоловік Гелен, віднайшов у підвалі. Вона прокашлюється. – А ти? Ти як? Як Піт?

– Помер, – спокійно відповідає Гелен, не вагаючись ані секунди. – він пішов перший, але я, судячи з усього, і сама за крок до смерті.

– О господи, – Джулію сповнює сум, і це, як не дивно, важко приховати. Піт Руссо махає їй із даху будинку. Піт Руссо дозволяє Бенові грати на банках із фарбою, наче на бонго. – Гелен, мені страшенно...

– Ми не бачилися силу-силенну років, – спиняє її Гелен. – Тож це природно, що не всі дожили до сьогодні.

– Мені шкода.

– Мені також, – відповідає Гелен, і на секунду її нестримний оптимізм зникає, лишаючи по собі ніжність і самотність.

– Як ти поживаєш?

– Та добре, – відповідає Гелен. – Це давно було. У серпні, господи, це треба ж, буде вже п’ять років.

– Я не…

– Джуліє, – усміхається Гелен. – Усе гаразд. Як твій?

– Мій?

– Чоловік.

– А, – власне, через нього вона зараз тут веде цю дивну розмову замість того, щоб повернутися додому, де Всесвіт і хотів, щоб вона зараз перебувала, і поринути з головою в марудне підготування до свята. Як Джулії розповісти про Марка, чиє життя мало не розлетілося на друзки через її знайомство з Гелен Руссо, Марка, який, дякувати Богові, не
помер протягом останніх вісімнадцяти років? – З ним усе добре. Насправді в нього сьогодні день народження, ось тому я тут, – вона недоладно здіймає кошик.

– О, справді? – за мить відказує Гелен. – Ювілейна капуста.

Джулія сміється після короткої паузи.

Гелен знову вивчає її поглядом із новим виразом обличчя, який неможливо зрозуміти.

– Мені не варто тебе затримувати. Рада, що ми зустрілися. Ти видаєшся щасливою.

– Невже? – силувано перепитує Джулія.

– Так, – усміхається Гелен.

Зараз саме слушна мить відповісти Гелен, що вона також має щасливий вигляд, а ще це мало не ідеальна нагода для обох жінок вимовити щось натужно-доброзичливе про те, що треба б зустрітися, щоб надолужити згаяне.

– Приємних закупів, – безглуздо бажає Джулія, тицяючи пальцем на візок Гелен, що, як вона тепер помічає, також має доволі комічний вигляд, бо в ньому тільки чотири лайми й торбинка горіхів.

– Ага, – відповідає Гелен і торкається передпліччя Джулії. А та радіє, що сорочка з довгими рукавами ховає сироти на шкірі. – І тобі.

Джулія не пам’ятає, як вибирала решту продуктів, як чекала біля експрес-каси, як викладала товар на стрічку.

– Ви ж не забули взяти багаторазову торбинку? – звинувачувально запитує в неї касирка.

– Подумки вона завжди зі мною, – відповідає Джулія, та касирка її жарту не розуміє.