Уривок з гостросюжетної сімейної драми «Я стану тобою» Джанелл Браун

«Я стану тобою» – історія про двох сестер-близнят, нерозлучних в дитинстві, які віддалилися, щойно подорослішали. Аж раптом одна з них зникла...

1

У спекотний липневий вечір четверга мого 378-го дня чергового періоду тверезості зателефонував батько й повідомив, що моя сестра втекла. Це мене неабияк здивувало, бо із сестрою ми не говорили вже 379 днів.

– Вона сказала нам, що поїхала в якесь спа, – пояснював батько, — але її немає вже тиждень, і на дзвінки не відповідає. Якось дивно все це.

Оце навряд чи – моя сестра зроду нічого дивного не робила. Еллі в нас сама передбачуваність: вона передбачувано одружилася з юристом із нерухомості та передбачувано оселилася у двоповерховому будинку в колоніальному стилі за кілька кварталів від того самого пляжу, де ми гралися в дитинстві. Та вона навіть сумочку до черевиків підбирає! Якось я висунула шухлядку в неї на кухні й побачила різалку для бананів – от як людина, що має різалку для бананів, може вчинити щось дивне, га?

Я ж мешкала в майже порожній квартирі-студії в Голлівуді – звідти так близько до бульвару, що практично щоночі мене будило чиєсь блювання в кущах під вікном. Отак у тридцять два я спала на матраці просто долі, поволі оговтуючись від років, протягом яких утратила все, що мала та любила. На щастя, у мене досі лишалася нічогенька зовнішність, стильні татуювання та милосердна наставниця з Анонімних Алкоголіків — усе це й забезпечило мене роботою. Я влаштувалася в модну кав’ярню, відому в соцмережах латеартом.

З не надто відомої акторки, якою була в дитинстві, я перетворилася на кавову інстамодель. Думаю, це доволі яскраво ілюструє загальну траєкторію мого життя: така собі парабола, спрямована вниз. А зловживання речовинами тільки прискорило падіння.

Коли зателефонував батько, я дивилася повтор старої кулінарної передачі та вечеряла вчорашнім зеленим карі просто з фастфудівського контейнера. Навіть о дев’ятій вечора надворі досі було двадцять сім градусів, тож у квартирі стояла задуха після денної спеки. Я притулилася до кондиціонера й нахилила голову, щоб струмінь прохолодного повітря сушив мою спітнілу шию.

– Тату, мова ж про Еллі. Кажу тобі, вона, мабуть, зробила невдалий пілінг обличчя й тепер десь переховується, щоб люди, боже збав, її такою не побачили. Не думаю, що варто вигадувати якесь химерне пояснення.

– От і твоя мама так вважає, а проте я щось хвилююся.

У татовому голосі почулися знайомі нотки зневаги та занепокоєння, от тільки зазвичай такий тон він береже для мене. 

Мушу зізнатися, стало навіть приємно, коли батько з доброго дива визнав, що я – це ж треба! – виявилася нормальною половиною нашої пари близнюків.

– А що Чак каже про це?

– Бачиш, цейво, він уже давненько з’їхав. Вони зараз розлучаються.

– Розлучаються?! – я різко випрямила спину та вгатила потилицею кондиціонер. Груди важко стисло, і ребра вичавили повітря з легенів.

– Я так розумію, ви досі з нею не розмовляєте?

Тон його голосу помітно змінився, і я відчула, що засудження знову спрямоване на мене.

– І досі не розмовляємо, – я скривилася від сорому.

Так, а чого це взагалі мені телефонував батько? Як щось негаразд, зазвичай зі мною зв’язувалася мама: раз на кілька місяців лишала боязке голосове повідомлення, влучно вибираючи час, коли я на роботі й точно не братиму слухавки. Ще вона підписалася на сторінку кав’ярні в інстаграмі та завжди ставила вподобайки на всі фото зі мною.

Запала невеличка пауза.

– А ти – ти як? І досі... у нормі?

– Ти запитуєш, чи не п’ю я? Ні, не п’ю – уже понад рік.

У татовому мовчанні чітко чулося, що він геть мені не вірить.

– Тобі що, прислати фотку моєї останньої медалі за тверезість?

– Ні-ні, не треба, я тобі вірю. Сонечко, ти молодець. Ми пишаємося тобою.

Що, справді? Я не дуже-то в це повірила, але й звинувачувати його було важко, зважаючи на те, скільки разів я вже їх підводила. У мовчазний розлом нашої бесіди ринули гіркі спогади минулих двох десятиріч – невдачі як дітей, так і батьків.

Тут я збагнула, що мала бути якась причина – не міг батько телефонувати, щоби просто потеревенити.

– Стривай, вам що, потрібна якась допомога?

Батько тихо прокашлявся.

– Тільки якщо це не надто тебе обтяжить.

Я придушила сміх та окинула оком крихітну квартиру, яку звала домом. Жодного особистого майна я не мала – мій тягар був радше емоційним, аніж фізичним. Усе моє соціальне життя вже давно складалося зі зборів АА, а іноді й АН. Після того, як роками гребла на місці, я готова була хапатися за будь-яку ціль – тільки б кудись пливти. На той момент мені й на думку не спало серйозно хвилюватися за сестру.

– Аж ніяк не обтяжить, – люб’язно відповіла я. – То що я маю зробити для Еллі?

– Узагалі-то, не для Еллі. Нам треба – і радше не нам, а твоїй мамі, – треба допомога із Шарлоттою. Мамі дуже нелегко, особливо фізично. Вона робила що могла, але наразі це вже занадто, їй самій просто не впоратися.

Я замислилася. Бачте, після десяти років у майже постійному стані різноманітної інтоксикації не так вже й легко пригадувати імена та обличчя. Я подумки погортала свою уявну телефонну книгу, але ні до чого так і не дійшла.

– Так, я здаюся, – зрештою мовила. – Хто така Шарлотта?

Батько зітхнув так, наче йому геть урвався терпець.

– Твоя племінниця.

2

На ранок я прийшла в кав’ярню й попросила в начальниці тиждень вихідних.

– Мені треба поїхати додому, допомогти батькам із племінницею, – пояснила я, додаючи тремтливі губи та вологі очі.

Може, це й не знадобилося б – Тамар була мені не тільки за роботодавицю, але й за наставницю з АА, тож вона вже рік слухала мої постійні розповіді про те, як я віддалилася від родини. Та я вирішила застосувати всі свої важелі, щоб точно не провалитися. До речі, плакати, коли треба – доволі технічна штука, і не всі актори це вміють.

Ох, я досі сумую за зніманнями.

Тамар струсила залишки меленої кави з фартуха й серйозно глянула мені в очі.

— А це точно хороша ідея? Ти ж знаєш, що для тебе це може стати тригером.

Вона на десять років старша від мене – не людина, а самі гострі кути та жили під тонкою шкірою. Очі невпинно стрибають залою: чи немає брудних столиків, чи не задовга вишикувалася черга, чи не замало піни на мак’ято. Колись Тамар сиділа на коксі – десять років тому, – і це досі помітно. Або ж, може, вона й до кокаїну була такою, бо ж кажуть, ніби ми ви­бираємо речовини, які посилюють те, що в нас уже є, та випускають назовні справжніх «нас»: параноїків, ледацюг, живчиків чи дикунів. Справжні «ми», тільки на максимальних обертах.

Тамар знову повернула погляд на мене та підозріло примружилася, помічаючи щось, що знає лише вона.

– Може, варто було б комусь вирушити з тобою? Не думаю, що ти готова їхати одна.

– Ну от хіба що тобі.

– Точно ні.

Із цим вона дала мені тиждень відпустки та наказала знайти місцеві збори АА в Санта-Барбарі.

Батьки мешкали за півтори години на північ коло узбережжя – них будиночок у середземноморському стилі трохи вглиб від океану, недалеко від каньйону Реттлснейк. Народилася я в іншому будинку, набагато скромнішому бунгало з двома спальнями, на задньому дворі якого не починалися туристичні стежки. Цей будинок батьки придбали, коли ми були в старшій школі – після того, як нас із сестрою взяли на головну роль не надто популярного серіалу на дитячому каналі «Нікелодеон». Мама тоді непогано заробила як наша менеджерка – думаю, навіть краще за мене. Принаймні з грошима вона точно вчинила мудріше – ті гонорари купили їй дім, а з моїх лишилася тільки понівечена психіка. Свою порожню халупу в Голлівуді я винаймаю.

Коли я звернула на доріжку у двір, мама вже стояла в садку, одягнута в довгу кофту з пальмами, що закривала її огрядні ноги. На охайних рудих кучерях примостився солом’яний капелюх, затуляючи їй очі. Угледівши мене, вона радісно – ледь не агресивно – замахала руками. Я маму аж із Різдва не бачила. Свята тоді, до речі, пройшли добре, якщо не зважати на потоп сліз.

– Сонечко! – вона дочекалася, поки я підійду, і вхопила мене в обійми.

– Привіт, мамо, – я дозволила їй обіймати себе довше, ніж треба, зважаючи на обставини. Думаю, вона просто раділа, що принаймні одна з двох дочок наразі не втекла хтозна-куди.

Почулося шморгання носом мені в плече. Здавалося, мама вся якось усохла та змалилася, а ще наче похилилася. Вона повернулася й повела мене в будинок, і я помітила, що вона шкутильгає.

– Остеоартрит, – відчула мама мій погляд. – У твоєї бабусі теж був. Та й у тебе колись буде. Це біда всіх жінок у нашій родині.

Я стільки років ходила краєм прірви та відскакувала останньої миті, що тепер якось дивно думати, ніби мене доконає повільний природний занепад. Тіла батьків нагадують нам, що ми смертні й що з нами буде те саме, якщо тільки ми не звернемо в інший бік. І бачить бог, я звертала. Не раз.

– Дуже болить? — спитала я.

Мама підвела підборіддя, демонструючи хоробрість.

– Дуже, але з олією CBD трошки легше. А ще Бельва, що працює в крамниці «Ом-Чакра», дала мені авантюрин і синій халцедон – вони допомагають від болю та запалення, тож тепер я завжди тримаю їх у кишені.

У голові лунає: «Мамо, тобі набагато краще допоміг би оксикодон», але, звісно, уголос я такого не казатиму, бо вона лише три роки тому побачила, як я трощила пігулки оксі та нюхала їх у гостьовій ванній цього самого будинку. Сварка була феєрична. Словом, вечірку на її шістдесятий день народження я спаскудила, тож ще рано про це жартувати.

– А де немовля? – спитала я.

– Спить. І вона вже не немовля, їй два роки.

Я подумки порахувала. Себто так, сестри я давненько не бачила, але ж не так давно.

– Стривай, як це два? Як Еллі може мати дворічну дитину?

– Вона нерідна, – мама прикусила губу. – Може, Еллі казала тобі, їм із Чаком довго не вдавалося, і вони... отак... – вона затихла, а потім змінила тему. – Словом, рік вийшов непростий. Ти чула, що Чак пішов від неї? Просто зібрав речі й пішов геть! Місяців п’ять тому – буквально за тиждень до того, як вони отримали дитину. Оце на Еллі сюрпризів звалилося: одночасно і Чак, і Шарлотта.

Мама практично плювалася, вимовляючи його ім’я. Це ж треба, куди й поділися ті солодкі похвали – він, бач, і «все робить правильно», і «от же успішний зять» та «коли вже ти собі такого знайдеш, га-а-а?».

– Так от, Шарлотта стала їй утіхою та допомогла відвернути думки від усього цього безладу. Справжнє благословення.

Вона повернулася до мене й міцно притисла руки до грудей. Про негативні думки вже й забула. У цьому вся моя мати: конфліктні ситуації треба просто ігнорувати. Коли ми з Еллі малими сварилися, мама просто зачиняла двері в нашу спальню, наче якщо цього не бачиш, то й сварки немає. А якщо хтось із нас біг до неї скаржитися, вона затуляла вуха пальцями й приспівувала: «Не чую тебе, не чую». Їй, мабуть, здавалося, що через одну крихітну тріщинку в її світі може ринути ціла річка горя. Зі мною такий підхід спрацював не дуже вдало.

Я подумала про дитину – я ж навіть гадки не маю, яке на вигляд дворічне маля.

– Їй два роки – себто вона що, уже ходить та говорить?

Мама відчинила двері, й мене зустріла хвиля прохолодного повітря.

– Господи, Саманто, ну ти як з Місяця. Звісно, що ходить. Та ще і як – ця дитина й миті на місці не сидить, а з моїми оце стегнами зараз я просто не поспіваю за нею. Потрібен хтось моторний, щоб доглядати Шарлотту, водити її в парк чи на пляж, утомлювати її, щоб вона нормально спала.

– Звучить не надто складно.

– Звучить, ага.

Я не зрозуміла, чи була це шпилька в мій бік, тож удовольнилася тим, що принаймні вона сказала це з усмішкою. Ми опинилися у вітальні, й усі звуки знадвору всотав бежевий килим та накидки на меблях. На стіні в коридорі я помітила лінію від фіолетової крейди, яку не вдалося повністю стерти.

Під столиком для телевізора валявся крекер, а підлога мала такий вигляд, наче тут із тиждень не пилососили. Очевидно, мама й справді не встигала.

Вона підвела на мене очі, й навколо її губ напружилися крихітні м’язи.

– Еллі, бачиш... Словом, я не писатиму їй, що ти приїхала. Може, вона не... – мама вагалася, як це сказати. – Еллі так і не пояснила мені, що між вами сталося й чого ви так довго не розмовляли. Я не знала... – її голос затих, але я й так розуміла, про що мова.

Мама думала, що Еллі не схотіла б, щоб дитину няньчила я. До обличчя прилила кров. Ураховуючи катастрофу минулого року, не думаю, що мама така вже далека від істини.

– Просто непорозуміння, – запевнила я. – Рано чи пізно ми все налагодимо.

– Я й не сумніваюся, – вона простягла до мене руку та потисла долоню, нервово всміхаючись. – Ти скажи мені, якщо раптом для тебе це все занадто, гаразд?

– Мамо, у мене все добре. Те вже в минулому. Чесно, – і я всміхнулася яскравою усмішкою на всі зуби, яку поставив мені вчитель з акторської майстерності ще в п’ятнадцять років. Усмішкою, що так і кричала: «Повір, мамо, я піклуватимуся про цю дитину як скажена! Я буду такою класною тіткою, що всі помітять, як я змінилася. Тут усюди будуть веселки та єдинороги, кажу тобі!»

Я вирішила знехтувати фактом, що в житті не проводила з дітьми ані хвилини, та й узагалі не звертала на них особливої уваги. Я навіть не сюсюкала, коли в кав’ярню заходили чоловіки з малюками в слінгах та крапали піною з лате на їхні пухнасті голови. Діти та родина – усе це так далеко від світу, який я собі збудувала (себто від ями, яку я собі викопала), що було простіше закинути геть цю концепцію та думати про репродукцію як про засіб монетизувати функції організму, а не як про емоційні потреби. Я бачила, що ті відчайдушні потреби зробили з моєю сестрою, і це було не дуже приємне видовище. 

Краще вже взагалі нічого не хотіти – принаймні так уникнеш розчарувань.

То що ж мені відомо про дітей? Вони розливають какао на підлогу кав’ярні, пісяють на сидіння унітазів, лишають брудні відбитки пальців на вітрині. Вони милі, але несуть руйнування й вимагають купу уваги. Та головне от що: я не ненавиджу дітей. Думаю, з однією я точно впораюся.

Поки я все це обдумувала, мама визирнула на вулицю та занепокоєно оглянула мій «мінікупер».

– А в цю штуку взагалі влізе дитяче крісло? Який у неї рейтинг безпеки? Шарлотта ж і досі їздить у зворотному.

– Мамо, я навіть не розумію, про що мова.

– Кажу, що Шарлотта ще мала, тож їздить у спеціальному дитячому кріслі, – мама повернулася до мене, намагаючись зрозуміти, чи справді я така темна або ж просто жартую.

Я заспокійливо всміхнулася – мовляв, жартую-жартую.

– Іншої машини в мене немає. Може, я позичу твою?

Сама мама кермує здоровенним сріблястим паркетником, і зі зростом півтора метра їй доводиться підіймати сидіння на максимум. Думаю, вона почувається безпечніше в такому танку, дивлячись на оточення згори.

– Ну, сподіваюся, крісло влізе, – зітхнула мама. – Та й твоя сестра скоро повернеться.

Коли я зайшла у вітальню, капці поглинув килим, і на мене навалилося цунамі спогадів, що береже цей будинок. Он Еллі лежить на цьому килимі, й на її обличчя падає квадратик сонячного світла – я фарбую нігті на її ногах блискучим лаком.

А от я сама отямлююся на підлозі у ванній – пігулки із сумочки розсипалися довкола. Серце впало кудись униз та міцно там умостилося, і я відчула, як наближається паніка. Господи, чим я думала?

– Я зможу лишитися тільки на вихідні. Дні, може, на три чи чотири, не більше, – збрехала я.

– Це чудово, Еллі саме повернеться, – весело відповіла мати. – Я впевнена, ось вона отримає, що там шукає в тому місці, й одразу приїде. Вона завжди чинить як треба, ти ж знаєш сестру.

Чи знаю я її? Колись точно знала. Але тепер...