«Пакс» – перша частина зворушливої дилогії про дружбу хлопчика і лиса, яких розлучила війна.

Уривок з другої частини дилогії «Пакс»

Лис раніше за хлопця відчув, що автомобіль знижує швидкість, бо він усе відчуває перший. Крізь подушечки лап, самим хребтом, чутливими волосинками на передніх лапах. Коливання машини підказали йому, що вибоїн на дорозі стало більше. Він зіскочив із хлопцевих колін і принюхався до смуг запахів, які затікали крізь вікно. Запахи сказали йому, що машина в’їхала в ліс. Гострий сосновий аромат – дерево, шишки і хвоя – пронизував повітря, ніби ножем, але десь попід ним лис розпізнав м’якшу конюшину, дикий часник, папороті та ще сотні інших рослин, з якими він раніше не стикався, проте пахли вони зеленню й поспіхом буяння.

Тепер і хлопець щось відчув. Притяг назад до себе лиса й міцніше стис бейсбольну рукавицю.

Хлопців неспокій здивував лиса. До цього вони вже кілька разів подорожували автомобілем, і тоді його хлопець був спокійний або радісно схвильований. Лис ткнув мордочкою рукавицю, хоч і не терпів запаху шкіри. Його хлопець завжди сміявся, коли лис так робив. Він стуляв рукавицю навколо лисової голови, вдавав, ніби його боре, і завдяки цьому забував про власні клопоти.

Однак сьогодні хлопець підійняв свого друга й міцно міцно занурив лице в його білий «комірець» на шиї.

І лис зрозумів, що хлопець плаче. Повернувся, щоб побачити його лице. Так, плаче, але беззвучно – і це було для лиса щось нове. Його хлопець не лив сліз уже давно, проте лис пам’ятав: завжди перед тим, як плакати, він голосно репетував, ніби для того, щоб звернути увагу присутніх на потоки солоної води, що отот поллються з його очей.

Лис злизав сльози, які накрапали йому на хутро, і ще більше спантеличився. За паху крові не було. Звільнився із хлопце вих обіймів, щоб уважніше його роздивитися, занепокоєний, що міг не помітити якоїсь його рани, хоч досі нюх лиса ще не підводив. Ні, ані сліду крові; навіть синця чи витоку рідини з тріснутої кістки, як один раз було.

Автомобіль повернув праворуч, і валізка, що стояла ззаду, пересунулася. З її запаху лис знав, що там лежать хлопцеві одяг та речі з кімнати, які він найчастіше брав у руки: фотографія з письмового стола і різні предмети, які хлопець ховав у нижній шухляді. Лис натис лапою на ріжок валізи, надіючись, що валіза розкриється хоч настільки, щоб нечутливий хлопців ніс унюхав свої улюблені речі та втішився. Однак ма шина знов стишила хід – так, що ледве повзла.Хло пець похилився вперед і сховав лице в долонях.

Лисове серце застукотіло швидше, шерсть на хвості настовбурчилась. Запах горілого металу з батькового нового одягу обпік йому горло. Він стрибнув до вікна й шкрябнув лапою по шибці. Іноді вдома, коли він так робив, то хлопець усував схожу скляну перетинку. Лисові завжди ставало краще без прозорої стіни.

Замість того хлопець знов притяг його до себе на коліна й благальним тоном обізвався до батька. Лис вивчив значення багатьох людських слів і тепер почув одне з них: «НІ». Це слово часто поєднувалося з одним із двох відомих йому імен: його власним або хлопцевим. Він слухав уважно, проте сьогодні це було просто «НІ», з благанням повторюване до батька знову й знову.

Автомобіль загальмував так різко, що за шибкою здійнялася хмара куряви. Батько знову потягся над спинкою сидіння, сказав щось синові лагідним голосом, який так не пасував до його міцного смороду брехні, та схопив лиса за загривок.

Хлопець не протестував, тож і лис не пручався. Звисав покірно в чоловіковій хватці, хоч і відчував страх такий сильний, що ледь стримувався, щоб не вирватись і не втекти.

Не хотів прикро вразити своїх людей. Батько відчинив дверцята машини й пішов по гравію та трав’яних латках до узлісся. Хлопець виліз із машини й теж пішов за ним.

Батько поставив лиса на землю, і лис негайно відскочив якнайдалі від його рук. Не зводив очей з обох людей, здивовано помітивши, що вони тепер майже однакові на зріст. Хлопець останнім часом дуже підріс.

Батько вказав рукою на ліс. Хлопець довго вдивлявся в батька, з його очей знов текли сльози. Врешті він витер лице краєм футболки й кивнув. Сягнув рукою в кишеню джинсів і вийняв пластмасового солдатика – улюблену лисову іграшку.

Лис насторожився, готовий до знайомої гри. Хлопець кине іграшку, а він її вистежить – за цей подвиг хлопець завжди його дуже хвалив. Лис знайде іграшку й зачекає з нею в зубах, поки хлопець підійде, забере її та знов закине.

Так і сталося – хлопець підійняв солдатика й жбурнув його в хащі. Полегшення, яке відчув лис, – вони приїхали сюди тільки для того, щоб погратися! – позбавило його пильності. Він стрілою метнувся в хащі, не озираючись на людей. А якби озирнувся й побачив, як його хлопець одвертається од батька й затуляє руками лице, то вернувся б. Хоч би що було потрібне хлопцеві – захист, розвага, любов, – лис усе міг запропонувати.

Замість того він побіг по іграшку. Знайти її було трохи важче, ніж завжди, бо ліс повнився іншими, свіжішими запахами.

Але важче тільки трохи, оскільки на іграшці зберігся запах хлопця. Цей запах лис би знайшов де завгодно.

Солдатик лежав долілиць коло вузлуватого кореня каліфорнійського горіха, неначе кинувся туди у відчаї. Його ґвинтівка, навіки міцно притиснута прикладом до щоки, зарилася дулом у пріле торішнє листя. Лис штовхнув іграшку носом, ухопив її в зуби та звівся на задніх лапах, щоб хлопцеві легше було його знайти.

Ліс навколо стояв нерухомо, по волі просувалися тільки стовпи сонячного світла, що пробивалося крізь листяне склепіння, ніби крізь зелене скло. Лис витягся вище. Ані сліду хлопця. Голки тривоги пробігли вздовж хребта. Він упустив іграшку й гавкнув. Відповіді не було. Він гавкнув іще раз, і знов йому відповіла тільки тиша. Якщо це якась нова гра, то вона йому не подобається.

Він підійняв солдатика й подався назад. Коли вибрався з гущавини, над його головою з вереском пролетіла сойка. Лис завмер, розриваючись між двома бажаннями.

Там чекав його хлопець. Але тут були птахи! Він цілими годинами міг за ними спостерігати зі свого вольєра, тремтячи од краси, з якою вони пронизували небо, безжурні, мов ті блискавки, що він часто бачив літніми вечорами. Свобода їх ніх польотів його завжди зачаровувала.

Сойка знов закри чала, тепер уже глибше в лісі, і їй відповів цілий хор пташиних голосів. Лис іще хвилю вагався, вдивляючись поміж дерев, чи не майне там яскраво-синій клинець.

І тут він почув, що ззаду захряснулись автомобільні дверцята. Потім ще одні. Метнувся туди стрімголов, не зважаючи на колючки й шипи, що дерли йому морду. Мотор машини ревнув, оживаючи, і лис, із розгону проїхавшись лапами, загальмував коло краю дороги.

Його хлопець опустив шибку й виставив руку. Коли машина віддалялась, викидаючи фонтанчики гравію, батько вигукнув хлопцеві ім’я:

– Пітере!

А хлопець вигукнув друге з двох відомих лисові імен:

– Паксе!