Уривок з атмосферного фентезі «Зіткати світанок» Елізабет Лім

«Зіткати світанок» – неймовірна історія про мрію, можливість, що випадає раз у житті, та три неможливі сукні для нареченої імператора…

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

Колись я мала трьох братів.

Найстарший, Фінлей, був хоробрим. Він не боявся нічого: ані павуків, ані голок, ані різок неньо. Найшвидший із-поміж нас чотирьох, він міг упіймати муху двома пальцями. Та разом із безстрашністю в ньому зросла й жага до пригод. Він зневажав роботу в нашій майстерні, змушений скніти сонячними днями над шиттям суконь і штопанням сорочок. До того ж він так недбало поводився з голкою, що пальці в нього були вічно сколоті й перемотані, а шитво – зіпсоване нерівними стібками. Щоб урятувати його від напоумлень неньо, я все те розпускала й перешивала.

Щоб стати справжнім кравцем, Фінлею бракувало терпіння.

Сендо терпіння мав, але не до шиття. Мій другий брат був поетом і сплітати любив лише слова, а надто про море. Він оспівував прекрасне вбрання, яке міг пошити неньо, та ще й так докладно, що всі панянки в місті бігли його купувати. Натомість з’ясовувалося, що такої одежі не існує.

Тоді неньо змушував його сидіти на хвилерізі позаду нашої крамнички й розплутувати нитки з коконів шовкопряда. Я часто вислизала посидіти з ним і послухати розповіді про те, що там – за безмежним обрієм води.

– Якого кольору океан? – запитував мене Сендо.

– Синього, дурнику. Якого ще?

– Як ти зможеш стати найкращою кравчинею А’ланді, якщо не розрізняєш кольорів? – Сендо похитав головою і кивнув на воду. – Глянь ще раз. Зазирни в глибини.

– Сапфіровий, – сказала я, пильно вдивляючись у гребенясті хвилі. Вода виблискувала. – Океан сапфіровий, мов самоцвіти на шиї в леді Тайнак. Та є ще зеленуватий відтінок… Нефритовий. А завитки піни скидаються на перли.

Сендо всміхнувся.

– Оце вже ліпше. – Він обхопив мене рукою за плечі й пригорнув до себе. – Колись ми попливемо за моря, удвох. І ти побачиш усі відтінки синього на світі.

Завдяки Сендо синій був моїм улюбленим кольором. Я щоранку відчиняла вікна й бачила мерехтіння моря на сонці. Ця блакить кидала відблиски на білі стіни моєї кімнати. Сапфірова чи волошкова барва. Лазурова. Індиго. Сендо вчив мене розрізняти варіації кольору, вловлювати відтінки від найтьмянішого брунатного до найяскравішого рожевого. Показував, що один і той самий предмет міг відбивати світло зовсім по-різному.

Сендо серцем тягнувся до моря, а не до кравецького ремесла.

Кетон – мій третій брат, ми з ним майже ровесники. Він міг розсмішити найпохмурішу людину. А ще частенько втрапляв у халепу, бо міг пофарбувати шовк у зелену барву замість пурпурової, або ненароком наступити брудними сандалями на щойно випрасувані сукні, чи скрутити пряжу так слабко, що з неї неможливо було плести светри. Гроші текли йому поміж пальців, як вода. Проте Кетона неньо любив найдужче, хай навіть хлопцеві й бракувало дисципліни, щоб стати кравцем.

Ще була я – Майя. Покірна донька. Мій найперший спогад: матінка пряде, я спокійно сиджу поруч із нею і слухаю, як Фінлей, Сендо та Кетон граються надворі, а неньо тим часом учить мене змотувати нитку так, щоб вона не плуталася.

До кравецької справи я тягнулася серцем: засилювати голки навчилася раніше, ніж ходити, й бездоганні шви робила, ще не вміючи говорити. Я любила шиття й залюбки навчалася ремесла замість гратися з братами. Коли Фінлей учив мене битися та стріляти з лука, я ніколи не влучала в ціль. І хоча казки й моторошні історії Сендо я всотувала як губка, та власних скласти ніколи не могла. Ще я завжди велася на розіграші Кетона, хай навіть старші брати постійно застерігали мене щодо них.

Неньо з гордістю казав, що я народилася з голкою в одній руці та ножицями в другій. І якби я не була дівчинкою, то могла б стати найвидатнішим кравцем в А’ланді, до якого вишикувалася б черга торговців від одного узбережжя континенту до іншого.

– Майстерність кравця вимірюється не словом, а радістю, яку він дарує, – сказала матінка, помітивши, як сильно мене засмутили слова неньо. – Ти триматимеш нашу родину купи, Майє. А це не до снаги жодному кравцеві у світі.

Пам’ятаю, як осяйно всміхнулася їй. Тоді я хотіла лише, щоб моя родина була щасливою і цілісною. Завжди.

Потім матінка померла – і все змінилося.

Ми жили в Ґаньсвені – головному місті на Великому пряному шляху, і наша крамниця займала аж пів кварталу. Неньо був дуже шанованим кравцем і славився своїми вміннями по всій Південній А’ланді. Але згодом для нас пробила лиха година: після смерті матінки на його міцній волі з’явилася перша тріщина.

Він почав прикладатися до чарки, прагнучи, як сам казав, потопити в ній смуток. Це тривало недовго: горе добряче підірвало здоров’я неньо, тож врешті його шлунок уже не приймав спиртного. Він повернувся до роботи в крамниці, але таким, як колись, не став.

Покупці помітили, що якість виробів погіршилася, і зауважили це моїм братам. Фінлей та Сендо так і не розповіли неньо: їм забракло духу. Проте за декілька років до війни П’яти зим, коли мені було десять, Фінлей наполіг, щоб ми перебралися з Ґаньсвеня в крамницю в Порт-Камалані – невеличкому прибережному містечку на периферії Шляху. Він твердив, що чисте морське повітря піде батькові на користь.

Наш новий дім стояв на розі вулиць Янамер і Тонса – якраз навпроти крамнички, де робили таку довгу локшину, що наїстися можна було лише однією, та пекарні, де продавали найкращі у світі парові булочки й молочний хліб. Принаймні такими вони здавалися нам із братами, коли ми були голодні, а це траплялося часто. Та найбільше мені подобався прекрасний краєвид на океан. Часом, милуючись хвилями, що накочувалися на причал, я потайки молилася, щоб море загоїло розбите серце неньо, так само як повільно зцілювало моє.

Найкраще справи йшли влітку та взимку, коли каравани, що мандрували на схід і захід Великим пряним шляхом, зупинялися в Порт-Камалані, насолоджуючись помірною погодою. Батькова крамничка залежала від стабільного постачання індиго, шафрану й вохри – барвників для фарбування. Порт-Камалан – містечко маленьке, тож ми не лише шили вбрання, а й продавали тканини та нитки. Неньо вже давно не шив суконь, гідних поважних леді, але після початку війни попит на таку одіж однаково був невисокий.

Нещастя перейшло за нами до нової домівки. Порт-Камалан розташовувався достатньо далеко від столиці, тож я думала, що братів ніколи не втягнуть у громадянську війну, яка спустошила А’ланді. Проте ворожнеча між юним імператором Ханудзінем та наймогутнішим воєначальником країни, шаньсенем, не згасала. Тому імператор потребував для своєї армії дедалі більше солдатів.

Фінлей і Сендо вже досягли повноліття – їх призвали першими. Тоді я була ще досить мала, і похід на війну здавався мені чимось романтичним. Я вважала за честь мати двох братів-солдатів.

За день до їхнього від’їзду я фарбувала надворі відріз білої бавовни. На Янамер цвіли персикові дерева, і я чхнула від того цвіту, розбризкавши дорогий індиго на спідницю.

Фінлей засміявся й стер сині крапельки мені з носа.

– Не бійся, – мовив він, коли я відчайдушно спробувала врятувати якомога більше барвника.

– Вісімдесят єнів за унцію! І хтозна, коли повернуться торговці фарбою, – пробурмотіла я, відтираючи спідницю. – За такої спеки їм не перетнути Шляху.

– Я дістану тобі фарбу під час подорожей, – запевнив Фінлей. Він узяв мене за підборіддя й нахилив до себе. – Коли я стану солдатом, то побачу всю А’ланді. А може, повернуся генералом.

– Сподіваюся, що ти не поїдеш аж так надовго! – скрикнула я.

Брат спохмурнів, його очі потемнішали. Він відкинув із мого обличчя пасмо розтріпаного вітром волосся.

– Бережи себе, сестричко, – сказав Фінлей. У його голосі вчувалися і радість, і смуток. – Не обтяжуй себе надміру, щоб…

– …не стати повітряним змієм, який ніколи не злетить, – закінчила я замість нього. – Знаю.

Фінлей торкнувся моєї щоки.

– Наглядай за Кетоном. Стеж, щоб він не втрапив у халепу.

– І дбай про неньо, – додав Сендо, саме підійшовши ззаду. Він зірвав квітку з дерева перед крамницею і встромив мені за вухо. – І попрацюй над каліграфією. Я скоро повернуся й перевірю, чи поліпшився твій почерк. – Сендо скуйовдив мені волосся. – Тепер ти господиня в домі.

Я слухняно кивнула:

– Добре, брати.

– Ви так кажете, наче я безнадійний, – втрутився Кетон.

Неньо крикнув йому вслід, щоб закінчив із дорученнями, і він скривився.

На серйозному обличчі Фінлея проступила усмішка:

– Чим доведеш, що це не так?

Кетон повиляв стегнами, і всі засміялися.

– З військом ми побуваємо в далеких краях. – Сендо поклав руку мені на плече. – Що тобі привезти? Фарбу із Західного Ґанґсенґа? Чи перли з Величної затоки?

– Ні-ні, – відповіла я. – Просто повертайтеся живими й здоровими. Обидва, – а тоді замовкла.

Сендо спонукав мене продовжити:

– Що таке, Майє?

Мої щоки спломеніли, і я втупилася очима в долоні.

– Якщо побачиш імператора Ханудзіня, – повільно почала я, – намалюй його портрет, добре?

У Фінлея затремтіли плечі від тамованого сміху.

– То ти почула від дівчат у селищі, що він вродливий? Вони всі до одної мріють стати його конкубінами.

Я так зніяковіла, що й глянути на брата не могла.

– Я не хочу стати конкубіною.

– Ти не хочеш жити в одному з його чотирьох палаців? – уїдливо запитав Кетон. – Я чув, що він змінює їх кожної пори року.

– Кетоне, годі! – гримнув Сендо.

– Мені немає діла до його палаців, – сказала я, відвертаючись від найменшого брата до Сендо. Його очі променилися ніжністю. З усіх братів я любила його найбільше і знала, що він зрозуміє. – Я хочу побачити, який він, щоб колись стати його кравчинею. Імператорською кравчинею.

Почувши моє зізнання, Кетон пустив очі під лоба:

– Шанси на це в тебе такі самі, як і на те, щоб стати конкубіною!

Фінлей і Сендо зиркнули на нього.

– Тоді гаразд, – пообіцяв Сендо, торкаючись ластовиння на моїх щоках. Лише в нас зі всієї родини були веснянки, бо ж ми обоє полюбляли подовгу витати в хмарах на осонні. – Портрет імператора для моєї талановитої сестри Майї.

Я обійняла його, розуміючи, що це дуже безглузде прохання, та все-таки не втрачаючи надії.

Якби я знала, що то востаннє ми всі були разом, то нічого не просила б.