Автор коміксів Браян К. Вон про свій світовий хіт «Сага» та роботу митця у буремні часи

Автор Y: The Last Man та серії «Сага»: 90% мистецтва – сміття, але все інше – те, «за що варто померти».

Чонсі ДеВеґа для Salon

Браян К. Вон - один з тих видатних та унікальних голосів сучасних американських коміксах та популярної культури. Він – автор таких титулованих коміксів та графічних романів як Y: The Last Man, Ex Machina та Paper Girls. Вон також автор, редактор та продюсер телешоу: «Загублені» (Lost), «Під куполом» (Under the Dome), «Втікачі» (The Runaways) and «Шибайголова» (Daredevil). Він здобув чимало нагород за свої комікси та графічні новели, серед яких 14 премій Айснера та 14 премій Г’юго. Удостоєний престижної премії Г‘юго за «Сагу».

В кар’єрі, відзначеній великою кількістю злетів та нагород, саме серія графічних романів «Сага» є, мабуть, найбільш унікальним та незабутнім досвідом.

«Сага» - висококонцептуальна космічна опера про галактичну війну, де дерево – розумний космічний корабель, є іншопланетяни будь-якого можливого типу (серед них королівська сім’ю з телевізорами замість облич), там магія та наука співіснують, а безстрашні герої борються - і часто успішно – проти, здавалось би, непереборних обставин. Як найкраща наукова фантастика, «Сага» – людська та особиста історія про кохання, сім’ю, дружбу, життя та намагання виховати дитину у світі та всесвіті, які не хочуть приймати її, але прагнуть нашкодити їй.

У недавній розмові з Браяном Воном ми обговорювали походження «Саги», як він ставиться до «журнальчиків» та інших історій золотої епохи наукової фантастики, те, як заробляти творчістю на життя, зберігаючи перспективу і бути успішним, як написання коміксів та графічних романів може бути видом терапії, небезпеку ностальгії за Рейганом 1980-х і як його раса та гендер надавали можливості та привілеї, які зробили його успіх можливим.

Ви мали величезний успіх з коміксами, графічними романами та телебаченням. Які ваші враження? Чи новизна вже вивітрилась?

Це завжди сюрреалістично. Я той Форест Гамп світу поп-культури, який постійно потрапляє у надзвичайні обставин. Тому так, я дуже вдячний. Але це також і робота – і як дехто, хто мав інші роботи з викликами, це настільки добре, наскільки можливо. Я ще не втомився від цього, я ще не один з тих сивочолих професіоналів, які кажуть молодим: «Навіть не пробуйте пробиватись у цей бізнес». Не знаю, яка в кого мотивація, а мені все-таки трохи пощастило з «Сагою» та іншими проєктами.

Звідки береться цей наратив про сивочолих ветеранів коміксів? Чому він такий причепливий?

В мене є відчуття, що користаю з досвіду поколінь творців коміксів, які зазнали несправедливості. Вони пройшли через те, через що мені тепер проходити не потрібно. Я маю так багато прав як творець через їхні жертви. Ні, не ображаю жодного ветерана, який відчуває гіркоту через те, що довгий час цей бізнес був таким несправедливим.

Як ви поєднуєте фортуну, талант та успіх?

Раніше я думав, що успіх – це 100% важкої роботи і моя неймовірна майстерність. Та що старшим ставав, то більше усвідомлював, що так, мати щастя теж важливо. Я не можу відкинути привілей просто бути білим чоловіком середнього класу і те, що моя творча стежка була доволі прямою. Багато людей наймали мене тому, що ми мали спільне культурне тло та інтереси.

Це майже визначення соціального капіталу. Є посередники, які змушують одних почуватись більш бажаним, ніж інші, в цьому «ексклюзивному» світі і субкультурі. Що б ви порадили тим, хто пробивається у комікси?

Пробиватись в комікси так важко, що складно давати якісь поради, тому що це не так, як, наприклад, стати стоматологом: отримати профільну освіту – і все дорога вільна. Один з моїх наставників описував комікси як неприступну фортецю, і, щоб взяти її штурмом, треба бути креативним, але проблема в тому, що, щойно ти знайдеш дірку в мурі, вона одразу закривається, і ніхто інший вже не може скористатись тим самим шляхом. Кожен, хто пробивається в комікси, робить це у власний унікальний спосіб. Так, вам потрібно багато творчості і фантазії, щоб вигадати ідею, яку варто втілювати, але вам потрібно ще стільки ж творчості і фантазії, щоб зрозуміти, як взяти цей замок.

А як щодо тих, хто витягує драбину за собою?

Такі є, особливо, якщо це молоді озлоблені творці. Вони вважають, що нечесно, що та людина потрапила всередину, і, можливо, вони мають не таку успішну кар’єру – або взагалі жодної кар’єри. Але я думаю, що митці хочуть подбати про інших митців і допомогти їм. Мені хотілось би вірити у цю безумовну доброту.

Від «Саги» до «Y: Остання людина» (Y: The Last Man), «Гордість Багдаду» (Pride of Baghdad) та «Паперові дівчата» (Paper Girls) – у ваших роботах стільки людяності. «Сага» зараз є особливо сильною протиотрутою від жорстокості та підлості Америки та всього світу.

Дякую. Творення, особливо коміксів, вимагає багато часу. Якщо ви збираєтесь витратити роки свого життя на щось… хочеться працювати лише над тим, що бере за душу, про те, що спонукає на відвертість, лякає або бентежить. Я хочу, щоб в мене вкладали. Це починається з персонажа, а не з чогось на зразок «О, в мене неймовірна концепція формочки для печива, яка колись, можливо, стане чудовим фільмом»...

Як вам вдається бути відвертим як письменнику?

Відвертість – лише певний ступінь сміливості, те, де мені платять за те, щоб я вигадував божевільні речі. Люди часто описують прочитане, припускаючи, що письменник або митець пережив це особисто. Це не завжди так. Але так, я відчуваю, що маю багато свободи в можливості досліджувати особисті страхи у спосіб, який, думаю, може об’єднати багатьох.

Я завжди казав, що це відносно недорога форма терапії для мене. Комікси вибрали мене. В юності я спробував їх, і вони взяли мене на гачок. Люблю комікси, тому що інтерактивні. З фільмами чи улюбленими телешоу ви просто сидите і дивитесь. Але комікси вимагають від читачів активної участі. Мене це вабить. Комікс, який чіпляє, дарує багатший досвід, ніж може запропонувати найкрутіший голлівудський блокбастер, тому що я – учасник того, що відбувається.

Як почалась ваша любов до коміксів і графічних романів?

Коли я був малим, мабуть, ще у дитсадку, то захворів і сидів вдома, і батьки принесли додому купу коміксів. Я дивився на них і думав, що панелі схожі на розвиваючу книжку, де треба вирізати, а складати нові картинки, щоб це мало сенс.

Майже одразу, коли познайомився з коміксами, я захотів розбирати їх, розрізати та зшивати все це знову. Є фотографії мене малого, де нищу те, що зараз було б цінними копіями «Дивовижної Людини-павука», і обклеюю їх «Хіткліфом» або іншим недільними коміксами з газет. Я думав, що комікси треба змішати разом - і це твоя робота як читача.

Для мене це були перші випуски «Трансформерів» та відомий «мовчазний випуск» G.I. Joe. Озираючись назад: так, це безсоромно витягувало гроші, але навіть враховуючи цей факт, там було нічогеньке письмо. Я читаю той випуск G.I. Joe. принаймні раз на рік, навіть зараз.

Я теж застряг на тому номері G.I. Joe. Це комікс, який вплинув на моє формування. Переглядаю його відтоді і не набридає. Ларрі Хама – надзвичайний письменник, який прожив цікаве життя. Редактор Marvel розповів мені, що до такої ескапіської фантастики додають трохи реального світу. У цьому коміксі стільки реальності, що робило його іграшкою зі змістом.

Думаю, це хороша ностальгія, але мене трохи турбує, що двоє моїх малих дітей вибирають такі ж розваги, як і я в їхньому віці. Мій батько любив «Тарзана і «Тінь», а я «Людину-павука» і «Зоряні війни». Здається, що і моїм дітям подобаються «Людина-павук» і «Зоряні війни». Та найприємніше, коли діти вибирають щось таке, про що я ніколи не чув, щось оригінальне. Думаю, трохи ностальгії – нормально, але нове захоплює мене більше.

Зараз стільки ностальгії за 1980-ими, про що свідчить наприклад, серіал Stranger Things. Але цей час не був якимось раєм: холодна війна, Рейган, багато інших соціальних проблем у Сполучених Штатах. Ностальгія за визначенням є помилковим згадуванням минулого. Як це корелює з Paper Girls?

Ми говорили про це з одним зі співавторів. Ми були віку персонажів Paper Girls у 1980. Мені було 12. Згадую чимало аспектів тієї епохи з любов’ю, але також здається, що зараз багато художньої літератури про 1980-ті, яка повністю вибілює найгірше. Буденна ненависть та гомофобія були дуже поширені. Думаю, як творці ми зобов’язані, особливо в книжках для підлітків – аудиторії, яка тоді не жила, показувати їм, як багато нам ще потрібно пройти як суспільству.

Як вам вдалось досягти глобального успіху «Саги»?

Поки не почав отримувати арти Фіони Стейплз, думав, що «Сага» стане проєктом марнославства, який я глибоко любитиму, але неминуче згорну після шести випусків. Це не супергеройська книжка, а головні герої - двоє людей змішаної раси. Але, коли побачив сторінки Фіони, сказав: «Це буде більше, ніж культова штука з оголеними роботами, яку писав для себе». Я знайшов спосіб транслювати цю особливу історію, яку ми вигадали, і зробити її універсальною. Коли побачив її сторінки, відчув «ми можемо розповідати її довго». Я ніколи б не подумав, що «Сага» виходитиме на 22 різних мовах і розійдеться по світу великими тиражами. Ми не мріяли про такі масштаби успіху «Саги», та це чудовий досвід.

Те, що у «Сазі» представлені повністю розвинуті персонажі, які ще й виявились не білими, дуже важливо. Ця відмінність та наголос критично важливі, особливо, коли вони виступають проти розвиненого та багатого Всесвіту. Як ви прийняли таке рішення?

Я це якось сприйняв як належне, коли почав писати «Сагу», тому що завжди писав книжки, які мають персонажів різних фактур. Але, коли настав час писати цю науково-фантастичну фентезі історію, подумав: «О, в одного з головних героїв – роги, в іншої – крила, вони з різних світів, і ця метафора викликатиме вир асоціацій». У моєму розумінні «О, вони білі, тому що такі всі персонажів наукової фантастики та фентезі».
Це була перша пропозиція Фіони. Я сказав їй, що мене не надто цікавить, як вони виглядають, але не хочу, щоб вони були рудими. Рудих багато. Фіона сказала: «Їм треба бути білими? А як щодо того, щоб розповісти історію сім’ї змішаної раси? Чому б нам не вписати це в ДНК історії?» Це було правильно для історії. І це перевага роботи з такою талановитою мисткинею як Фіона Стейлпз, та виходу за межі початкових ідей та припущень.

Старі припущення про те, що «білість» є нормою для наукової фантастики – особливо «золотого віку» та «жорсткої наукової фантастики» - все ще зберігається. Це токсично та обмежує творчо, інтелектуально та морально. Чи отримували ви хейт-листи чи інші месиджі від расистів, яких злить те, що «Сага» показує характери, які не білі чоловіки.

Інколи взагалі не отримую листів, тому що ми прийняли стратегічне рішення. Я перечитував чимало старих коміксів, і один з них мав адресу абонентської скриньки. Це своєрідний фільтр. Багато людей не витрачатимуть час на те, що купити марку та відправити листа, просто щоб викричати на тебе свій расизм. Насправді я отримав багато слів підтримки «Саги». Ми все ще отримуємо достатньо скарг, та не думаю, що хтось казав «Ця книжка недостатньо біла». Я вдячний. Впевнений: ці диваки десь є, але я їм не піддаюсь.

«Сага» дуже глибока. Що на вас впливало?

Коли я був в початковій школі, всесвіт «Саги» був мрією і втечею. Я не замислював Марка чи Алану або будь-якого іншого персонажа. Це була просто велика епопея. Після того, як пішов до католицької школи, усвідомив, що всі ці демони та янголи з крилами та трохи наукової фантастики і все, що люблю, змішалось там з суботніми мультиками.

І лише тоді, коли народились діти, я зрозумів, що міг би створити історію в цьому світі, але замість того, щоб це була історія боротьби добра зі злом, я міг би просто створити щось на кшталт погляду Розенкранца та Гільденстерна на війну: двох людей, які вирішують, що не хочуть мати до цього всього жодного стосунку. Це просто двоє людей, які намагаються вижити у війні, що не має кінця. Я бачився з Фіоною та проговорював основні концепти, зважував їх. Часто люди ставлять віз перед конем і починають турбуватись про світобудову та всі пов’язані з цим дрібниці передчасно. Та в кінці дня це просто не має значення. Потрібно починати з характерів, про яких турбуєшся. Якщо так робиш, тобі буде цікавою решта всесвіту, який створюєш.

Вашу серію графічних романів Y: The Last Man викладають у навчальних закладах США. Ви колись отримували запити прочитати курсові або дисертації? Які почуття це викликає?

Я сам ледве закінчив коледж, коли почав писати цю книжку. Те, що вона десь в програмі, надзвичайно круто. І знову ж таки, це визнання і Пії Гверри, художниці Y: The Last Man. Те, як Пія переклала мої ідеї та додала своїх, зробило книжку чимось набагато більшим та кращим, ніж оригінальна концепція.

Так, я люблю Y: The Last Man і те, що він вплинув на стількох людей. Але ні, не буду читати вашу статтю, якщо ви цього від мене хочете. Я в таборі прихильників того, що читацька інтерпретація набагато важливіша за авторський намір. Після того, як твір виходить з моїх рук, не мені казати, що ви неправильно інтерпретуєте мою роботу. Тепер вона належить вам. Тому робіть, що хочете, а я буду ховатись у своєму підвалі і писати ще щось.

Зараз у США та Європі панує політичний неспокій і безлад, це призведе до генерації великої кількості низькопробних творчих робіт. Що б ви порадили авторам коміксів та іншим митцям, щоб уникнути цієї пастки?

Завжди є погані роботи, незалежно від політичної ситуації. Дев’яносто відсотків творчості – переважно сміття, а ті 10 відсотків, які залишились, не просто чудові, а такі, за які варто померти. Єдиний спосіб потрапити до цих 10% – намагатись бути досконалим у своєму мистецтві.

Не думаю, що зараз ми перебуваємо у найжахливішому, найконфліктнішому часі для нашої країни у далекій перспективі. З одного боку це неможливо уявити, з іншого – це так передбачувано, що маятник нахилиться в цей бік. Не знаю, якою є відповідь, але в такий час цікаво жити. Важко відірватись від новин, тому вони захоплюють.

Скільки б я не говорив не вважаю, що в своїй творчості треба бути очевидним моралістом, думаю, нам також треба уникати бажання бути суто ескапістськими.

Ви вважаєте себе успішним?

Інші люди мають оцінювати, чи я успішний. Коли був молодшим письменником, жив на дивані у друга, коли писав Y: The Last Man. В мене настільки не було грошей, що думав: «Чоловіче, якщо ти зможеш дозволити собі кабельне, а не просто кімнатку, це буде вершиною успіху».

Мені так пощастило. В мене все є. Я проводжу свої дні в основному, кажучи «ні» тому, чого не хочу і пишучи те, що хочу. Зараз в мене немає редакторів, і ніхто не каже мені, що я маю сказати, а що не маю. Працюю з найкращими живими художниками, і в нас немає обмежень щодо бюджету і щодо того, куди нас може привести фантазія. Так, це безумовно, найщасливіше, що бувало в моєму житті.

Джерело: Salon