Уривок з книжки «Сімейна гра» Кетрін Стедмен

Гостросюжетний роман, який поєднує у собі вайб old money, хвилююче знайомство з родиною коханого та відлік до Різдва в оболонці саспенсу та жорстокого квесту. Запрошуємо відчути атмосферу «Сімейної гри».

1
Нью-йоркська казка
Понеділок, 21 листопада

Я біжу П’ятою авеню під дощем. Навколо сяють різдвяні вогники, і їхні зелені, червоні й золотаві відблиски мерехтять у калюжах та вітринах. На тротуарі повно людей – доводиться лавірувати. Я міцно притискаю до вуха телефон.

– У мене чудові новини! Схоже, до кінця тижня буде мільйон проданих книжок! Гаррі, ми це зробили! – вітає мене Луїза, моя літературна агентка. Від її голосу, що звучить зовсім поруч, мені теплішає, хоча нью-йоркський холод пронизує до кісточок.

Я намагаюся забути про три з половиною тисячі миль між Нью-Йорком і Лондоном, між мною і моєю колишньою домівкою з таким звичним м’яким вологим туманом. Наче вдається, та часом туга все ж виринає з-під свіжого шару мого нового життя і стискає серце. Я тут уже чотири місяці, але з приходом зими додому тягне сильніше. Нью-Йорк холодний, і я не тільки про температуру. Луїза продовжує радісно щебетати:

– Так що фактично я вже можу оголосити тебе авторкою роману-мільйонника!

Мій радісний вигук виходить до волі стриманим, зважаючи на кількість людей довкола, але ноги самі собою трошки витанцьовують. Це просто шалені новини! Мій перший роман геть неочікувано став бестселером. І хоча він чи не відразу увійшов в усі добірки топових книжок, оцей рубіж у мільйон… Я і не мріяла про таке. Хоча стримувати радість тут не обов’язково – Нью-Йорку байдуже. Можна впасти просто на тротуар і волати, як поранений гібон, а радісні відвідувачі магазинів оминатимуть тебе, навіть оком не змигнувши. Це якось заспокоює і бентежить водночас.

– Наприкінці кварталу ми отримаємо ще одну виплату від видавця, тож із Різдвом усіх! – продовжує Луїза.

А тут і справді різдвяна атмосфера, хоча ще тільки листопад. Високо над головою, над головною артерією П’ятої, розкинулися широкі арки, прикрашені вогниками, які відбиваються в усіх вітринах довкола. Цей рік для мене наче вихор чи коловорот – усе несеться надто круто. Чергове запитання Луїзи висмикує мене з роздумів:

– А як там у тебе справи? Влаштувалися вже? Втілилися твої рожеві мрії?

Смішно звучить, але так, втілилися. І я не чванькую: після усіх цих років, що я відштовхувала чоловіків, я нарешті можу дозволити собі трошки щастя. Думаю, я вже заплатила за всі свої помилки і тепер можу зачинити їх у скриню та сховати якнайдалі. Від тих думок стає трохи моторошно, і я натомість фокусуюся на своєму новому житті, міцно чіпляючись за нього руками.

– Ну, в нас тепер є меблі! З метро якось кепсько, але, думаю, кінець-кінцем я розберуся, як тут люди живуть. А може, і ні. – Я потроху починаю відчувати Нью-Йорк, але цілком розумію, що намагаюся влаштуватися в місті, якому неможливо дати лад. Натовп, галас, тисячі облич – це нескінченний потік енергії. Тут діє правило «бий або біжи». А може, проблема в тому, що я ще надто мало тут пожила, адже в такому мегаполісі можна все життя шукати собі місця. До того ж я тут опинилася в зовсім іншому світі – у світі Едварда. Його соціальні кола, його витончене життя – усе це для мене вкрай нове.

– І як там ваш «корабель кохання»? Як справи в Еда? – влучно питає Луїза, ніби читаючи мої думки.

Біля собору Святого Патріка, як завжди, зграя туристів. Я прожогом біжу повз, мимоволі помічаючи, як же дивно контрастують його готичні шпилі з усім цим склом і сталлю довкола.

Я була з Луїзою того вечора, коли познайомилася з Едом. Пригадую, як Луїза подивилася на мене, коли ми підійшли і я відрекомендувала їй Еда. Аж мурашки пробігають спиною. Я страшенно пишалася тим, що тримаю його попід руку, наче рибалка, що виловив величезну рибу, хоча мені просто пощастило і моїх заслуг тут рівно нуль. Це радше він мене виловив, аніж я його.

Збрешу, якщо скажу, що походження Едварда і його дивні звички не справляли на мене враження. Його світ зовсім інакший. Усе, що він робить, наче мерехтить золотавими виблисками. Хоча коли він зі мною заговорив, я і гадки не мала, хто він.

Ми познайомилися на щорічній зустрічі, яку влаштовує в Лондоні мій видавець. Це розкішна вечірка для авторів бестселерів, зіркових редакторів та успішних агентів. Того року її проводили у величній вікторіанській будівлі музею природознавства, прикрашеній орхідеями та ліліями із запаморочливим ароматом. Офіціанти з білосніжними краватками і тацями з келихами шампанського пірнали між гостями, чиї імена відомі в усьому світі, а також письменниками-дебютантами і критиками. Я раніше не відвідувала таких заходів, бо щойно видала свою першу книжку. І саме її стрімкий прорив став моєю перепусткою. З такої нагоди я за шалені гроші купила смарагдову сукню і весь вечір страшенно боялася, що на неї впаде канапе чи перекинеться келих. Луїза тягала перелякану мене залою та знайомила з «потрібними людьми», і врешті-решт я так рознервувалася, що втекла в туалет, аби хоч трохи прийти до тями. Не подумайте, зазвичай я не якась там фіалочка, але того вечора стільки облич і шалений галас таки дістали мене, і старі рани знов відкрилися.

Я трошки заспокоїлася і вже поверталася зі своєї туалетної гавані з порожнім келихом шампанського в руках, аж раптом мене наче схопили за туфельку. Я подумала, що за щось зачепилася, і смикнула ногою. Потім ще раз. І ще раз, уже сильніше. Нарешті я глянула вниз і побачила, що наступила на крихітну вікторіанську вентиляційну решітку системи опалення, і мій підбор застряг у ній. З червоним від сорому обличчям я смикнула ногою ще раз, і туфелька, здавалося, ворухнулася, але на мене почали озиратися. Хвиля паніки накрила з головою. Я зробила останній ривок – і гуркіт важкої металевої решітки пролунав на всю залу. Моя діорівська туфелька застрягла так міцно, що я зрушила з місця 150-річну ковану решітку! Тепер на мене витріщалися всі, в чийому полі зору я опинилася.

Менш за все мені хотілося продовжувати цю виставу, але нічого кращого просто не спадало на думку: з блідим від жаху обличчям я підібрала спідницю та потягла решітку назад на її місце. Як є, на туфельці. Вона дзеленчала та клекотала, як скажена, поки я намагалася притулити її ногою на місце. Отут він мене і врятував. Я відчула на спині чиюсь руку й почула голос із м’яким американським акцентом. То були його перші слова до мене: «Не хвилюйтеся, я бачу, в чому проблема», – вочевидь він говорив про туфельку з решіткою, але мені подобається думати, що він мав на увазі значнішу проблему: зі мною, з моїм минулим, з усіма негараздами в житті. І що він міг би вирішити їх усі.

Ні-ні, я не якась там діва в біді, повірте. Я пройшла через таке, про що більшість людей і не замислюється, але як же приємно бачити, як тобі кидаються на порятунок після того, як усе життя рятувала себе сама.

Його спокійний погляд, сповнений непорушної впевненості в тому, що все буде гаразд, мене миттю причарував. А ще відчуття його теплої долоні на моїй оголеній спині… Я просто не встигла підняти свої звичайні щити та захиститися від посягань на мою самотність. Я потрапила в пастку в усіх сенсах слова. Цей красень опустився на одне коліно, наче юнак із каблучкою, наче принц у «Попелюшці» – і звільнив мій підбор з вентиляційного полону. Цієї миті в моїй душі щось ворухнулося. Сподівання, які я давно запхнула якнайглибше, знову прокинулися. Ну, а решта – то вже історія.