Уривок з романтичної історії «Він» Саріни Бовен та Елль Кеннеді

«Він» – захоплива романтична LGBTQ+ історія, у якій багато жартів, пристрасті й хокею...

1

Вес

Квітень

Черга в кав’ярні довгенька, але я впевнений, що явлюся на лід вчасно. Трапляються тижні, коли все йде як слід.

У вихідні моя хокейна команда перемогла в перших двох матчах плейоф НАСС, наступний етап – це «Крижана четвірка». Також не знаю як, проте мені вдалось отримати чотири з мінусом за роботу з історії, яку я писав таким виснаженим, що, здавалось, от-от вирублюсь. А ще шосте чуття підказує, що хлопець попереду замовить якийсь базовий напій. З прикиду видно, що він без закидонів.

Фортуна сьогодні на моєму боці. Я максимально сфокусований. Мої ковзани гострі, а лід гладкий. Черга доходить до простака.

– Звичайну маленьку каву.

Я ж казав!

За хвилину вже мені замовляти, але я не встигаю й рота розтулити, як молода бариста захоплено верещить:

– О боже, Раян Веслі! Мої вітання!

Я її не знаю. Проте куртка, в яку я одягнений, робить із мене рок-зірку. Принаймні на цей тиждень.

– Дякую, лялечко. Можна мені подвійне еспресо?

– За мить! – Вона випалює моє замовлення колезі й додає: – Тільки хутчіш! Тут комусь іще чемпіонат треба виграти!

І знаєте що? Вона відмовляється брати з мене п’ять доларів за каву. Тож я запихаю їх у банку для чайових, виходжу надвір і шурую на ковзанку.

Не поспішаючи, у просто бомбезному гуморі, заходжу до кімнати, де ми зазвичай розбираємо матчі. Вона розташована в першокласному тренувальному центрі на території кампусу коледжу Північного Массачусетсу. Обожнюю хокей. Як же я його, бляха, обожнюю. Уже не можу дочекатись, як за кілька місяців стану справжнім профі.

– Привіт, дівчатка, – вітаюся з товаришами по команді, падаючи на своє звичне місце. Оббиті шкірою стільці (так-так, привілеї першого дивізіону) розставлені півколами перед величезним екраном.

Переводжу погляд на Лендона, одного з наших нових захисників.

– Чуваче, щось ти якийсь зелений, – кепкую я. – Досі животик болить, бідолашко?

Лендон кволо тицяє мені середній палець. Вигляд хлопчина має і справді кепський, та це й не дивно. Востаннє, коли я його бачив, він так присмоктався до пляшки віскі, ніби хотів довести її до оргазму.

– Бро, бачив би ти, що він виробляв, коли ми йшли додому, – озивається третьокурсник Донован. – Чувак роздягнувся до білесеньких тісненьких трусиків, виліз перед бібліотекою на статую, а потім пестив її і терся об неї, як тільки міг.

Усі навколо, враховуючи мене, вибухають реготом, адже, якщо мені не зраджує пам’ять, згадана статуя – це бронзовий кінь.

Я називаю його Сібіскітом. Певно, це пам’ятник на честь якогось непристойно багатого випускника, що сто років тому потрапив до олімпійської команди з кінного спорту.

– Ти намагався всунути Сібіскіту? – насміхаюся з нього.

Від сорому хлопець одразу вкривається рум’янцем.

– Ні, – похмуро відрізає він.

– Так, – виправляє його Донован.

Регіт не вщухає, та я помічаю усмішку, яку дарує мені Шон Кассель.

Гадаю, Касселя можна назвати моїм найкращим другом. З усієї команди він мені й справді найближчий, ми часто тусимо поза хокеєм, втім, я не хочу розкидатися словами «найкращий друг». Друзі в мене є. Чимало. Та чи можу я чесно сказати, що хтось із них справді мене знає? Не думаю. Але Кассель до цього вже, чорт забирай, близько.

Закочую очі.

– Що таке?

Хлопець знизує плечима.

– Учора не тільки Лендон на славу повеселився, – каже він тихо, щоб ніхто не почув. Проте всі й без того надто зайняті підстьобуванням Лендона за його вчорашні витівки з конем.

– Тобто?

На його обличчі з’являється посмішка.

– Тобто я бачив, як ти вчора звалив разом з тим качком. О другій Ем потягнула мене додому, і ви тоді ще не повернулись.

Вигинаю брову.

– Ну то й що?

– Та нічого. Просто не знав, що ти в нас тепер спокушаєш і гетеро.

З усієї команди я обговорюю своє сексуальне життя тільки з Касселем. Як єдиний хокеїст-гей, дотримуюся правила золотої середини. Тобто якщо хтось поцікавиться моєю орієнтацією, я не переводитиму розмову на іншу тему й не брехатиму, однак із власної ініціативи розповідати про це не буду.

Щиро кажучи, серед команди мою орієнтацію вже й секретом не назвеш. Хлопці знають. Тренери знають. Їм просто байдуже.

Касселю ж не байдуже, але не тому, що я трахаю пацанів. Йому не байдуже, бо він турбується про мене. І не раз давав знати, що вважає зустрічі без зобов’язань, які я час від часу влаштовую, марнуванням життя.

– А хто сказав, що він гетеро? – глузливо запитую.

Товариш заінтригований.

– Серйозно?

Я знову вигинаю брову, що його дуже смішить.

По правді, не думаю, що член братства, з яким я вчора перепихнувся, гей. Найімовірніше, бі-зацікавлений, не буду брехати, мені це тільки на руку. Набагато легше крутити з тими, хто на ранок удаватиме, що тебе не існує. Спершу ніч розваг без зобов’язань: мінет, секс – усе, на що наважиться їхня п’яна голова, а потім вони просто зникають. Прикидаються, ніби перш ніж втілити свої бажання, вони годинами не витріщалися на мої тату й не уявляли мої губи навколо їхніх членів. Ніби не блукали жадібними руками по моєму тілу й не благали мене торкнутися їх.

З геями ж усе складніше. Після перепихону вони можуть захотіти більшого. Якихось зобов’язань. Обіцянок, яких я не в змозі виконати.

– Стривай. – Лише зараз я замислився над його словами. – Що означає – Ем потягнула тебе додому?

Щелепа Касселя напружилась.

– А те й означає. З’явилася нізвідки в будинку братства й забрала мене, – обличчя приятеля розслабилося, але не повністю. – Просто вона хвилювалася за мене. Телефон розрядився, і я не відповідав.

Без коментарів. Мені вже набридло переконувати Каселля побачити справжнє обличчя тієї дівки.

– Якби вона не прийшла, я б набрався. Тож... так, думаю, забрати мене, поки я ще міг сам ходити, з її боку було дуже навіть мило.

Я прикушую язика. Ні, не втручатимусь у їхні стосунки. Навіть той факт, що Емілі – найбільш надокучлива, стервезна й божевільна дівка, яку мені коли-небудь доводилося бачити, не дає мені права влазити.

– До того ж я знаю, як вона ставиться до вечірок. Мені взагалі не варто було туди йти…

– Та ти, бляха, не одружений, – не втримуюсь я.

От лайно. Щось не дуже в мене виходить тримати язика за зубами.

З виразу обличчя Касселя розумію, що мої слова його зачепили.

Треба якось владнати ситуацію.

– Пробач. Просто... забий на те, що я сказав.

Він втягує щоки й рухає напруженою щелепою так, ніби зараз розітре зуби в порошок.

– Ні. Тобто... чорт. Ти маєш рацію. Ми не одружені, – він бурмоче собі під ніс ще щось, та я не можу розчути.

– Що?

– Я сказав... принаймні поки що.

– «Поки що?» – з жахом повторюю я. – Бляха-муха, бро, будь ласка, будь ласочка, скажи, що ти не заручений із цією дівахою.

– Ні, – випалює він. А потім тихо додає: – Проте вона постійно повторює, як мріє, щоб я вже швидше їй освідчився.

Освідчився? На саму тільки думку про це мені стає недобре. Чорт забирай, це ж він сто відсотків захоче, щоб я був дружбою на його весіллі.

Чи можна виголосити весільний тост, не згадуючи нареченої?

На щастя, тренер О’Коннор заходить до кімнати, і мені не потрібно продовжувати цю божевільну розмову, від якої паморочиться в голові.

Варто тільки тренеру переступити поріг, як у кімнаті залягає мертва тиша. Тренер у нас... суворий. Хоча ні, радше страхітливий. Метр дев’яносто п’ять, вічно насуплений і голомозий. Голову він голить не тому, що лисіє, йому просто подобається скидатися на грізного покидька.

Зустріч він починає з того, що нагадує всім, хто і як напартачив під час учорашнього тренування. Хоча насправді міг би й не повторювати, адже й від минулої дози критики рана ще не загоїлася. Я завалив одне з вкидань, пропустив паси, які пропускати не мав, промазав, коли випав шанс забити гол… Словом, учора все, що тільки могло, пішло шкереберть, тож до завтрашнього виходу на лід потрібно якось зібратися.

До кінця змагань залишилося тільки два вирішальні матчі, отже, треба бути на висоті. Необхідно сконцентруватися. «Північний Масс» не вигравав «Крижаної четвірки» вже п’ятнадцять років, але я як бомбардир команди рішуче налаштований забезпечити нам цю перемогу до свого випуску.

– Гаразд, до роботи, – провадить тренер після того, як усі дістали добрячу прочуханку. – Розпочнімо з матчу «Рейнір» – «Сієтл», який відбувся минулого тижня.

Коли на величезному екрані з’являється застигле зображення арени коледжу, один з крайніх нападників супиться.

– Чому ми починаємо з «Рейніра»? У нас же перший раунд проти «Північної Дакоти».

– З «Північною Дакотою» розберемося наступного разу. Зараз мене більше непокоїть «Рейнір».

Тренер натискає кнопку на ноутбуці, і зображення на великому екрані оживає. Галас натовпу з відео луною розходиться по кімнаті.

– Якщо ми зійдемося з цими хлопцями у фіналі, то нам точно буде непереливки, – супиться тренер. – Хочу, щоб ви поспостерігали за цим воротарем. У малого орлиний зір. Потрібно знайти його слабке місце, щоб потім скористатися.

Я переводжу погляд на екран і зосереджуюся на воротареві в чорно-помаранчевій формі. Він і справді пильний – очі уважно стежать за грою. Ось його рукавичка вже стискається, зупиняючи першу шайбу, спрямовану до воріт. Хлопець швидкий. І видющий.

– Гляньте, як він виконує цю підбивку, – наказує тренер, коли суперники знову атакують ворота, – які в нього плавні, контрольовані рухи.

Що довше я за ним спостерігаю, то більше хвилююся. Не знаю чому, але по спині пробігає холодок. Цей воротар пробуджує у мені якісь інстинкти, що викликають у тілі дивну вібрацію.

– Хлопець ідеально рухається, – задумливо зауважує тренер. Здається, він вражений.

Я не менш приголомшений. Річ у тому, що цього сезону я не приділяв особливої уваги командам західного узбережжя. Моїм пріоритетом було вивчення ігор клубів нашої конференції, щоб знайти спосіб їх перемогти. А ось тепер, коли до завершення чемпіонату лишилося зовсім трохи, настав час оцінити тих, з ким можемо поборотися у фіналі. Якщо ми до нього, звісно, взагалі потрапимо.

Я не відвожу погляду від воротаря, спостерігаю за рухами хлопця.

Чорт забирай, мені подобається стиль його гри.

Ні, мені знайомий стиль його гри.

Мій здогад одразу підтверджує тренер.

– Цього малого звуть…

Джеймі Кеннінґ.

– ...Джеймі Кеннінґ. Він старшокурсник.