Уривок з романтичної комедії «Охоронниця» Кетрін Сентер

«Охоронниця» – щира й кумедна історія про кінозірку, елітну охоронницю, затяту сталкерку, яка розводить коргі, а ще незабутню відпустку на родинному ранчо…

1

Останнім бажанням моєї матері було, щоб я взяла відпустку.

– Просто зроби це, гаразд? – попросила вона, заправляючи пасмо волосся мені за вухо. – Забронюй подорож і поїдь. Як усі нормальні люди.

Я не була у відпустці вісім років.

– Гаразд, – відповіла я так, як часто відповідають хворій матері, обіцяючи щось не надто важливе. А після того, наче ми уклали угоду, додала: – Я візьму одну відпустку.

Я тоді й гадки не мала, що це її останнє бажання. Думала, що це просто нічна розмова в лікарні.

А далі раптово настала ніч після маминого похорону. Я не могла заснути, крутилася в ліжку, згадуючи ту мить: як мама дивилася мені просто в очі, стискаючи руку, ніби наша домовленість про відпустку справді життєво важлива.

Третя ранку. На стільці висить похоронний одяг. Від опівночі я марно намагалася заснути.

– Гаразд-гаразд, – сказала я невідомо до кого, лежачи в ліжку.

Потім повільно поповзла через простирадла та взяла з підлоги ноутбук. У синьому світлі екрана, з напівзаплющеними очима, швидко набрала в пошуковику: «найдешевші авіаквитки будь-куди». На одному із сайтів знайшла список прямих рейсів за сімдесят шість доларів, прокрутила сторінку, ніби граючи в рулетку, і, випадково зупинившись на Толедо, штат Огайо, натиснула «придбати».

Два квитки до Толедо. Як з’ясувалося, їх не можна повернути. Це щось на зразок романтичного туру на День святого Валентина.

Готово.

Обіцянка виконана.

Це зайняло менш ніж хвилину.

Тепер залишилося тільки змусити себе поїхати.

Заснути так і не вдалося.

О п’ятій ранку, коли заледве почало сіріти, я здалася. Стягнувши з ліжка ковдри та простирадла, почовгала до гардеробної. Скрутившись клубочком на імпровізованій постелі, нарешті заснула на підлозі в темряві.

Прокинулась аж о четвертій дня.

У паніці підхопилася й заметалася кімнатою, ніби запізнювалася на роботу. Ще й примудрилася вдаритися ногою об ліжко, намагаючись застібнути сорочку.

Проте я нікуди не запізнювалася.

Мій бос, Ґленн, заборонив приходити. Ба більше, звелів не з’являтися цілий тиждень.

«Навіть не думай виходити на роботу, – сказав він. – Сиди вдома й оплакуй утрату».

Сидіти вдома? Оплакувати утрату?

І мови бути не може.

Тим паче тепер, коли я купила квитки до Толедо й мушу знайти свого хлопця, Роббі, та переконати його поїхати зі мною.

Правда ж?

Ніхто не їде до Толедо сам. І вже точно не на День святого Валентина.

У той момент це здавалося терміновим.

За інших обставин я б написала Роббі повідомлення, запропонувала зустрітися після роботи й за вечерею та напоями попросила його поїхати зі мною. Як і кожна розсудлива людина.

Можливо, то був би кращий план.

Або ж він призвів би до іншого результату.

Однак тієї миті до розсудливої людини мені було далеко.

Я людина, яка ночує в гардеробній.

Я з’явилася в офісі наприкінці робочого дня. Волосся абияк причесане, сорочка заправлена тільки наполовину, а в кишені піджака від траурного костюма досі лежала згорнута похоронна програмка зі світлиною мами в день її випускного.

Мабуть, дивно приходити на роботу наступного дня після материного похорону.

Я перевірила: зазвичай відпустка у зв’язку зі смертю родича триває три дні, але Ґленн змусив мене взяти п’ять. А ще цієї безсонної ночі я встигла дізнатися, «як продати батьківський будинок», «чим зайнятися в Толедо» (список виявився напрочуд довгим) і «як подолати безсоння».

Як не крути, мене не мало би бути в офісі.

Тому я і зволікала, стоячи біля дверей кабінету Ґленна.

І саме тому випадково підслухала його розмову з Роббі про мене.

– Ганна оскаженіє, коли ти їй про це скажеш, – пролунав голос Роббі.

– Може, я змушу тебе це зробити, – відповів Ґленн.

– Може, ти захочеш переглянути своє рішення.

– Немає чого переглядати.

Цього вистачило. Я штовхнула двері.

– Що тобі треба переглянути? Хто й що збирається мені розповісти? І чому це я маю оскаженіти?

Пізніше, поглянувши в дзеркало, я зрозуміла, що вони побачили, коли обернулися на мій голос: червоні очі, зім’ятий комір сорочки під лацканом піджака й розмитий сльозами вчорашній макіяж.

Страхіття. Проте Ґленна так просто не налякаєш.

– Що ти тут робиш? – запитав він. – Ану геть звідси.

Теплої зустрічі від нього не дочекаєшся.

Я не зрушила з місця й рішуче залишилася на порозі.

– Мені потрібно поговорити з Роббі.

– Можеш зробити це за межами офісу.

Він мав слушність. Ми з Роббі майже жили разом. Коли не працювали. А працювали ми більшість часу.

Та як я мала вчинити? Вийти й чекати на паркувальному майданчику?

– П’ять хвилин, – торгувалася я.

– Ні, – відрубав Ґленн. – Іди відпочивай. 

– Мені треба вибратися з дому, – пояснила я. – Треба чимось зайнятися.

– У тебе тільки-но померла мати, – наполягав Ґленн. – Іди й побудь разом із родиною.

– Вона й була моєю родиною, – сказала я, намагаючись стримати дрож у голосі.

– Саме так, – погодився він, наче я підтвердила його ж думку. – Тобі потрібно оплакати втрату.

– Я не знаю, як це робити, – зізналася я.

– Ніхто не знає, – пробурмотів Ґленн. – Тобі потрібен посібник?

– Якщо маєш, – я гнівно зиркнула на нього.

– Ось що в ньому сказано: «Вимітайся звідси».

Я заперечно похитала головою.

– Я знаю, ти думаєш, мені треба... – я затнулася, гадки не маючи, що саме він хотів, щоб я робила: сиділа й згадувала маму чи щось на зразок цього? – Але, по правді, зі мною все гаразд, – додала я щиро. – Тим паче ми не були надто близькими.

– Ви були достатньо близькими! – гаркнув Ґленн. – Геть!

– Дозволь мені... просто навести лад у документах чи щось подібне.

– Ні.

Якби ж я могла сказати, що кремезний Ґленн, із лисою головою, всіяною ластовинням, наче хтось розсипав його із шейкера, – один із тих босів, які тільки здаються суворими, але насправді дбають про інших.

Та Ґленн здебільшого дбав лише про себе.

І він остаточно вирішив, що я зараз не годжуся для роботи.

І я це розуміла.

То був дивний час. Я щойно повернулася з відрядження в Дубаї, як мені зателефонували з відділення екстреної допомоги та повідомили, що мамі стало зле просто на пішохідному переході.

Я негайно поїхала до лікарні, де дізналася, що в матері не припиняється блювота, вона не пам’ятає, який зараз рік і хто президент. Тоді лікарка з помадою на зубах повідомила її діагноз: термінальна стадія цирозу печінки. Я почала сперчатися: «Вона більше не п’є! Вона більше не п’є!»

Того вечора я поїхала до мами по теплі шкарпетки та улюблений плед і знайшла приховані запаси горілки. Поспіхом вилила все до останньої краплі й увімкнула воду, щоб змити запах, розмірковуючи, як тепер змусити маму змінити життя.

Знову.

Я думала, що маю час.

Ми завжди так думаємо.

Та вона померла швидше, ніж я встигла усвідомити, що можу її втратити.

Це було занадто. Це розумів навіть Ґленн із його доволі низьким емоційним інтелектом.

Проте останнє, чого мені хотілося, – сидіти вдома й думати про це.

Я вирішила, що, хай там як, вмовлю боса дозволити мені працювати.

А потім вмовлю Роббі поїхати зі мною до Толедо.

І, можливо, – лише можливо, – тоді я нарешті трохи посплю.

Рішуче ступивши вперед, я не дала жодному із чоловіків шансу мене зупинити, зайшла до кабінету й сіла на порожній стілець навпроти Ґленнового столу.

– Що ви обговорюєте? – запитала я, намагаючись змінити тему. – У вас зустріч?

– Ми розмовляємо, – відповів Ґленн так, наче знав, що я підслуховувала.

– Босе, ти не розмовляєш. Ти лише проводиш зустрічі, – заперечила я.

Роббі, як завжди привабливий, із чорними віями, що обрамляли його блакитні очі, поглянув на мене так, ніби я сказала щось слушне.

На мить я відчула вдячність до нього. Коли я познайомила його з мамою, вона аж нетямилася від захвату. «Він викапаний астронавт», – зітхала вона, і це справді так. Коротка стрижка, вінтажний «порше» й неймовірна самовпевненість, як у справжніх астронавтів. Мама була вражена, що в мене стосунки з ним. По правді, я сама дивувалася.

Роббі не просто найкрутіший чоловік, із яким я зустрічалася, – він найкрутіша людина, яку я коли-небудь зустрічала. Хоча зараз це не головне.

– Що саме ти хотів, щоб Роббі мені повідомив? – запитала я в Ґленна.

Бос зітхнув, усвідомлюючи, що йому доведеться розповісти.

– Я хотів почекати, поки ти... – він поглянув на мене. – ...принаймні приймеш душ. Ми відкриваємо філіал у Лондоні.

Я насупилася.

– Філіал у Лондоні? А чому це погані новини?

– Нам потрібен хтось... – Ґленн проігнорував моє запитання.

– Я готова! – одразу ж здійняла руку. – Я у справі!

– ...хто відкриє там офіс і облаштує все як слід, – завершив Ґленн. – На два роки.

Лондон? Вирушити до Лондона з грандіозним проєктом, який вимагатиме стільки трудоголізму, що протягом двох років усе інше не матиме значення?

До біса відпустку. Запишіть мене.

Від самої думки мене огорнуло полегшення: проєкт, який повністю руйнує особисте життя й відволікає від усіх проблем.

Так, будь ласка.

Однак тієї миті я помітила, як підозріло Роббі та Ґленн дивляться на мене.

– Що? – запитала я, поглядаючи то на одного, то на другого.

– Поїде тільки один із вас... – відповів бос, жестом показуючи на мене та Роббі.

Звісно, хто б сумнівався. Я була Ґленновою протеже, яку він плекав роками, а Роббі – розумний красунчик, якого він переманив у конкурентів.

Хто ще міг претендувати?

Я досі не розуміла, у чому проблема.

– А це означає, – продовжив Ґленн, – що той, хто не поїде, муситиме залишитися тут.

Я так відчайдушно прагнула повернутися до роботи, що мене не турбувала навіть перспектива розлучитися з хлопцем на два роки. Власне, взагалі.

– Я оголошу рішення щодо Лондона після Нового року, – заявив Ґленн. – А доти вважайте, що ви змагаєтеся за позицію.

Які ще змагання? Це ж мій проєкт.

– Усе гаразд, – я байдуже стенула плечима й кивнула Роббі. – Ми вже змагалися. Нам подобається змагатися. А два роки – не так уже й довго, хоч хто переможе. Ми щось придумаємо, правда?

Якби я була уважнішою, то, можливо, помітила б, що Роббі не почувався таким завзятим, як я.

Однак тоді мене переповнював відчай, тому я не думала ні про кого, крім себе.

Я боялася відчути весь тягар втрати матері й залишатися вдома, де не було чим зайнятися. Я прагнула втекти якомога далі й швидше.

Наступного тижня в нас із Роббі заплановане тритижневе відрядження до Мадрида, але я гадки не мала, чи витримаю так довго.

Спершу треба пережити цю вимушену відпустку.

– З того, що я встигла підслухати, – сказала, киваючи в бік дверей, – я очікувала почути невтішні новини.

– Невтішних ще не оголосили, – пояснив Роббі, глянувши на Ґленна.

– То які невтішні? – запитала я, звертаючись до боса.

– Невтішні новини в тому, що я відкликаю тебе з Мадрида, – відповів Ґленн без вагань.

Озираючись назад, я розумію, що моя поява в офісі – у стані відчаю, з безумними очима й розтріпаним волоссям – тільки погіршила ситуацію. Мабуть, мені варто було здогадатися, що все складеться саме так.

Однак я не здогадалася.