Уривок з романтичної історії «Спогади про нього» Коллін Гувер

«Спогади про нього» – історія про вибір, помилки минулого і другий шанс на кохання…

Розділ 1

Кенна

У землі обабіч дороги стирчить маленький дерев’яний хрест. На хресті написана дата його смерті.

Скотті це страшенно не сподобалося б. Голову на відсіч даю, що це його мама зробила.

– Можете тут зупинити?

Водій тисне на гальма, і таксі зупиняється. Я виходжу і йду до хреста. Розхитую його, розм’якшуючи землю, а тоді витягаю.

Він помер саме на цьому місці? Чи просто на дорозі?

Під час попереднього слухання я не чула подробиць. Коли обвинувачувач сказав, що Скотті відповз від машини на кілька метрів, я почала мугикати пісеньку собі під ніс, щоб більше нічого не чути. А потім визнала себе винною, щоб справа не пішла до суду й мені не довелося почути подробиці там.

По суті, я справді винна.

І хоча я нічого не зробила, щоб убити його – але в цьому і справа, що я нічого не зробила.

Я думала, ти помер, Скотті. Але ж мертві не повзають.

Я йду назад до таксі з хрестом у руці. Кладу його на заднє сидіння і сідаю сама. Водій мав би їхати далі, але не їде. Я зиркаю на нього у дзеркало зад нього огляду – він дивиться на мене, піднявши брови.

– Красти меморіали з узбіч навряд чи добре для карми. Ви точно хочете це забрати?

Я відводжу погляд і брешу:

– Так. Я його туди й поставила.

Водій тисне на газ, але я й далі відчуваю на собі його погляд.

Звідси до моєї нової квартири лише три кілометри, але в протилежний бік від місця, де я жила раніше. У мене немає авто, тож цього разу я вирішила поселитися ближче до центру, щоб ходити на роботу пішки.

Якщо колись знайду роботу… З моєю історією і відсутністю досвіду це буде нелегко. А тепер ще й карма погана, як сказав водій таксі.

Можливо, ви красти меморіал Скотті – і справді погано для карми, але ж встановити хрест для хлопця, який завжди наголошував, що ненавидить такі меморіали – теж навряд чи добре. Ось чому я попросила водія поїхати в об’їзд. Я здогадувалася, що Ґрейс лишила щось на місці аварії, і вважала, що мій обов’язок перед Скотті – прибрати це.

– Готівка чи картка? – питає водій.

Я дивлюся на лічильник, дістаю із сумочки готівку і чайові та, коли він зупиняє авто, віддаю. Потім беру валізу і щойно вкрадений хрест, вилізаю з авто і заходжу в будинок.

Моя нова квартира розташована аж ніяк не у великому житловому комплексі. Тут лише одна будівля, з одного боку від якої – занедбаний паркмайданчик, а з іншого – магазин. Вікно на першому поверсі забите фанерою. На підлозі розкидані пивні бляшанки різної давнини. Я відкидаю одну ногою, щоб та не застрягла в коліщатку валізи.

На вигляд усе навіть гірше, ніж здавалося на фото в інтернеті, але я нічого іншого й не очікувала. Хазяйка навіть не спитала, як мене звуть, коли я зателефонувала запитати, чи є у них вільні квартири. Вона сказала: «У нас вони завжди є. Беріть готівку. Я в квартирі номер 1». І поклала слухавку.

Я стукаю в квартиру 1. На підвіконні сидить кіт і дивиться на мене. Він взагалі не рухається, і я вже починаю думати, що це статуетка, аж тут він кліпає і тікає.

Двері відчиняються, і на мене не задоволено дивиться тендітна старенька. На її голові – бігуді, помада розмазана аж до носа.

– Не треба мені нічого, що ви продаєте.

Я витріщаюся на помаду, помічаю, що вона зібралася у зморшках довкола рота старенької, наче кров.

– Я телефонувала. Минулого тижня. Щодо квартири. Ви сказали, у вас є вільна.

На схожому на зморщену сливу обличчі жінки проступає розуміння. Вона оглядає мене з ніг до голови із задумливим «гм-гм».

– Не очікувала, що ви виглядатимете отак.

Я не знаю, як розуміти ці слова. Опускаю очі на свої джинси й футболку, а жінка тим часом відходить від дверей і за кілька секунд повертається із гаманцем на блискавці.

– 550 на місяць. Перший і останній місяць оцей.

Я рахую гроші й віддаю їй.

– А договір?

Вона сміється і ховає гроші в гаманець.

– Квартира 6. – Вона піднімає палець. – Це якраз наді мною, тож давайте тихенько, я рано вкладаюся спати.

– Що входить у платню?

– Вода й сміття, але електрика з вас. Вона вже підключена, у вас три дні, щоб переукласти договір на своє ім’я. Депозит в електрокомпанії 250.

Бляха. Де взяти 250 баксів за три дні? Я вже починаю сумніватися, що правильно зробила, так швидко повернувшись, але коли тимчасове житло перестали надавати, я мала тільки два варіанти: витратити всі свої гроші у спробах вижити в тому місті – або ж проїхати 450 кілометрів і витратити всі гроші тут. Я краще житиму там, де є багато людей, які знали Скотті. Жінка відступає на крок.

– Вітаю в апартаментах «Райський сад». Коли облаштуєтеся, принесу вам кошеня.

Я миттєво впираюсь у двері рукою, щоб вона їх не зачинила.

– Стоп. Що? Кошеня?

– Ага, кошенятко. Як дорослий кіт, тільки маленьке.

Я роблю крок назад від її дверей, наче це може захистити мене від її слів.

– Ні, дякую. Я не хочу кошеняти.

– У мене їх аж надто багато.

– Я не хочу кошеняти, – повторюю я.

– Та хто ж кошеня не хоче?

– Я.

Вона гмикає так, наче я ляпнула якусь нісенітницю.

– Давайте домовимося, – каже вона. – Я оплачу вашу електрику за два тижні, якщо ви візьмете кошеня.

Та що це, в біса, за місце?

– Ну гаразд, – реагує вона на моє мовчання так, наче це я торгуюся. – Місяць. Я візьму на себе електрику за місяць, якщо ви візьмете одне кошеня.

Жінка йде вглиб квартири, але двері лишає відчиненими.

Я не хочу кошеня, воно мені взагалі не потрібне, але зекономити 250 доларів цього місяця варте навіть кількох кошенят.

Вона знову з’являється у дверях з маленьким чорно-рудим кошенятком на руках. Віддає його мені.

– Отак. Тримайте. Якщо буде щось потрібно – я Рут, але краще нехай вам нічого не буде потрібно.

Вона знову намагається зачинити двері.

– Чекайте. Можете підказати, де мені знайти телефон-автомат?

Вона хихоче.

– Звісно. У 2005 році.

І вже остаточно зачиняє двері.

Кошеня нявчить, але це не миле нявчання, а радше крик про допомогу.

– Я тебе прекрасно розумію, – бурмочу йому.

Я піднімаюся сходами з валізою і… кошеням. Може, варто було зачекати ще кілька місяців, а тоді повертатися? Я накопичила трохи більше 2000 доларів, але велику частину із того витратила на переїзд.

Треба було назбирати більше. Що, як я не знайду роботу одразу? А тепер на мені ще й відповідальність за кошеня, і воно не має подохнути.

Моє життя щойно стало вдесятеро складнішим, ніж було вчора.

Я піднімаюся в квартиру. Кошеня чіпляється за мою футболку. Вставляю ключ у замок, і мені доводиться однією рукою смикнути двері на себе, щоб він провернувся. Коли двері моєї нової квартири відчиняються, я затамовую подих – мені страшно уявляти, який запах може мене зустріти.

Клацаю ви ми качем, озираюся, повільно видихаю. Нічим особливо не пахне. Це і добре, і погано.

У вітальні з меблів – тільки диван і шафа. Маленька вітальня, ще менша кухня. Їдальні нема. Спальні теж. Це студія, а ванна кімната така тісна, що унітаз стоїть упритул до ванної.

У квартирі волого. 46 квадратних метрів, справжня діра, але для мене це крок уперед.

Спершу я ділила камеру в 10 квадратів з іншою ув’язненою, потім жила в тимчасовому житлі з шістьома сусідами, і от тепер у мене квартира на 46 квадратів, яку я можу називати своєю.

Мені 26 років, і це я вперше офіційно живу сама. Це і жахає, і дає відчуття свободи.

Не знаю, чи зможу собі дозволити цю квартиру наступного місяця, але дуже старатимуся.

Навіть якщо доведеться проситися на роботу в кожний заклад і магазин цього міста.

Власна квартира буде прекрасним аргументом на мою користь, коли я говоритиму з Ландри сами. Це доведе, що я тепер незалежна. Навіть якщо ця незалежність даватиметься мені тяжко.

Кошеня хоче злізти з рук, тож я ставлю його на підлогу вітальні.

Воно ходить колами, плаче за тими, кого лишило внизу. Я спостерігаю, як воно нишпорить по куточках у пошуках виходу, й відчуваю, як болить у грудях. Воно хоче назад, додому. Додому до мами, братиків, сестричок.

З цими чорними й рудими плямами воно схоже чи то на джмеля, чи то на якусь гелловінську прикрасу.

– Як же тебе назвати?

Найімовірніше, воно ще кілька днів не матиме імені. Я думатиму. Я дуже серйозно ставлюся до вибору імен. Минулого разу я взагалі поставилася до цього напрочуд серйозно. Можливо, тому, що весь той час, що я, вагітна, просиділа в камері, я думала про самі лише дитячі імена.

Я вибрала ім’я Д’єм, тому що знала: щойно мене випустять, я знайду спосіб повернутися сюди і зроблю все можливе, щоб знайти її.

І ось я тут.

Carpe Diem.