Уривок з фентезі «Чорнило. Кров. Сестра. Книжник» Емми Терзс

«Чорнило. Кров. Сестра. Книжник» – фентезійна історія про магію книжок, родинну бібліотеку, відданість та зраду, а ще неймовірну силу справжньої дружби…

1

Естер не могла відірватися від блакитного, залитого сонцем неба.

Це була мінлива блакить – майже біла на засніженому обрії та глибша далі: від бірюзового кольору до блавату та спокійної осяйної сині. Антарктична крига під небесним склепінням була сліпучо-яскравою, а розкидані господарські будівлі, які дівчина бачила з вузенького вікна свого гуртожитку, відкидали смугасті тіні кольору індиго на білі сліди від коліс. Усе мерехтіло. Зараз, о восьмій вечора, було не набагато темніше, ніж о восьмій ранку.

– Перепрошую, – сказала Перл і злегка посунула Естер стегном, щоби вставити шматок вирізаного на замовлення картону у віконну раму.

Естер лягла горілиць на неприбране ліжко та, спершись на лікті, спостерігала, як Перл перехилилася через невеличкий захаращений стіл, щоб дотягнутися до шибки.

– Якби два тижні тому ти сказала мені, що я затулятимуся від сонця, щойно воно зійде, я посміялася б, – зізналася Естер.

Перл відірвала шматок клейкої стрічки зубами.

– Ну, два тижні тому ти могла проспати цілу ніч. Ніколи не кажи, що темрява тобі не допомогла. – Вона наклеїла останню смужку й додала: – Чи я.

– Дякую, темряво, і дякую, Перл, – мовила Естер.

Хоча вона справді погано спала, відколи сонце знову з’явилося після шести місяців зими, проте було трохи сумно спостерігати, як зникає світло й далекі гори, повертаючи її до реальності кімнати, схожої на камеру: ліжко із зіжмаканою пурпуровою постіллю, освітлене зловісною лампочкою над головою, пошарпана кахляна підлога та фанерний столик, 
завалений стосами паперів – здебільшого нотаток до мексиканського роману, який Естер перекладала задля розваги. Сам роман лежав на її комоді, подалі від колекції напівпорожніх склянок з водою, від яких залишалися сліди у вигляді кіл на аркушах записника.

Сівши навпроти Естер біля узніжжя ліжка, Перл запитала:

– Отже, чи готова ти зустрітися з немитим натовпом?

Естер на це тільки затулила очі рукою і застогнала.

Естер і Перл провели минулу зиму в парі, серед тих тридцяти осіб, що залишилися на невеличкій станції на Південному полюсі. Проте з листопада розпочався літній сезон, і впродовж останніх кількох днів маленькі гуркотливі вантажні літаки викинули на станцію майже сотню нових людей.

Тепер науковці й астрономи юрмилися в гуртожитках, на тісній кухні, у спортзалі, в кабінетах на горішньому поверсі. Це були незнайомці, які з’їли все печиво, призначене для нічної зміни, перевантажили давно поснулі комп’ютери й раз у раз занепокоєно питали, о котрій годині з’являються інтернет-супутники.

Естер гадала, що зрадіє, побачивши нові обличчя. Вона була екстраверткою і аж ніяк не планувала замкнутися на дослідницькій станції, яка загубилася в кризі й дуже нагадувала невеличку сільську старшу школу, в яку вона ходила. Перш ніж приїхати до Антарктиди, дівчина рік прожила в Міннеаполісі, й тамтешні друзі щиро злякалися, коли вона їм повідомила, що влаштувалася на зимовий сезон електрикинею на полярну станцію. Кожен з них мав знайомого, який своєю чергою знав когось, хто теж намагався пожити там, одначе зненавидів усе й полетів додому раніше, подалі від ізоляції, яка страшенно гнітила людину. Та Естер це зовсім не бентежило.

Вона вважала, що Антарктида не може бути гіршою за ті ізольовані екстремальні умови, в яких вона виросла. Розглядала це як добрий заробіток, чудову пригоду і – що найважливіше – як найнедосяжніше місце для більшості людей на землі.

Утім, за довгу зиму екстраверсія Естер почала зникати, а разом із нею попсувалася й маска доброго гумору, яку дівчина натягала щоранку разом зі своєю уніформою. Тепер вона втупилася поглядом у стелю – такого самого офісно-білого кольору, як і офісно-білі стіни, офісно-білі коридори й офісно-білі співробітники.

– Невже весь цей час я насправді була інтроверткою? – запитала вона. – Може, я дурила себе всі ці довгі роки?

Справжні екстраверти зараз кажуть: «Оце кайф! Свіже м’ясо, вечірки нон-стоп, територія траху США».

– Міжнародна територія траху, згідно з Договором про Антарктику, – виправила її Перл. Вона була австралійкою з подвійним громадянством.

– Точно, – погодилась Естер. – Саме так.

Перл стала на коліна й проповзла вздовж ліжка до Естер.

– Гадаю, – сказала вона, – що пів року небажаного целібату плюс повний літак нових облич можуть будь-кого з нас перетворити на екстраверта.

– М-м-м, – озвалася Естер. – То ти хочеш сказати, що я стала інтроверткою суто завдяки силі...

– ...мого чарівного тіла. Так, це ж очевидно, – погодилася Перл, ковзнувши вустами до чутливої вушної раковини Естер.

Дівчина потягнулася вгору й захопила у жменю біляве волосся Перл, яке дивовижним чином завжди здавалося поцілованим сонцем, хоч того сонця тут страшенно бракувало. Австралійці. Такі невпинно пляжні й завжди готові. Естер засунула пальці у сплутані пасма й притягнула Перл ближче, щоб поцілувати. Міцніше притискаючись до неї ротом, відчула, що та всміхається.

Упродовж останніх десяти років, відколи їй виповнилося вісімнадцять, Естер переїжджала щолистопада – змінювала міста, штати, країни. Вона легко заводила друзів і коханців, обираючи їх, як люди їжу, і так само швидко пересичувалася ними. Вона всім подобалася і, як часто буває з привабливими людьми, боялася, що, якщо хтось зуміє по-справжньому пізнати її, якщо комусь удасться пробитися крізь блискучу оболонку її привабливості, в ній розчаруються й вона перестане подобатися. Саме тому вона ніколи довго не залишалася на одному місці.

Ще однією, значно важливішою перевагою такого способу життя було те, що так її важче вдавалося знайти. 

Естер ковзнула рукою під светр дівчини, намацала пальцями плавний вигин на її талії, а Перл тим часом простягнула довгу ногу їй між стегон. Та навіть коли Естер інстинктивно почала рухати стегнами, в голові непрохано пролунали батькові слова, немов хтось вихлюпнув склянку холодної води в обличчя її підсвідомості: «Другого листопада о двадцять третій годині за Східним стандартним часом, – сказав Ейб, коли вона востаннє бачила його десять років тому в їхньому будинку у Вермонті. — Хай де б ти була, мусиш покинути це місце другого листопада й рухатися, не спиняючись, упродовж двадцяти чотирьох годин, інакше люди, які вбили твою матір, прийдуть і по тебе».

Літній сезон офіційно розпочався кілька днів тому – п’ятого листопада. А за три дні до цього Естер мала б забратися звідси геть, якби дотрималася суворої батькової настанови.

Однак вона не забралася. Вона й досі була тут.

Ейб помер два роки тому, і вперше за десять років після втечі з дому в Естер була причина залишитися. Тепла, вагома причина, яка саме цілувала її в шию.

Уперше Естер побачила Перл в аеропорту «Крайстчерч» серед гурту працівників, які чекали на рейс до Антарктиди. Як і всі, вона ховалася під численними шарами одягу, необхідного для перельоту: вовняна шапка, велетенська помаранчева парка, рукавиці, незграбні утеплені черевики, окуляри з темними скельцями, підняті на лоб. Тож Естер лише на мить зауважила блискучі очі й гучний сміх, перш ніж їхню групу погнали на літак, де їх із Перл посадили з протилежних кінців вантажного відсіку.

Оскільки вони мали різні обов’язки й працювали в різних змінах, їхні шляхи не перетиналися весь перший місяць, аж поки Естер не повісила в спортзалі оголошення про пошук партнерів для спарингу. «Бокс, тайський бокс, БДД, MMA, крав-маґа, до бою! :) :) :)». Вона додала смайлики, щоб заклик «битися» не здавався агресивним, але відразу пошкодувала про це, коли ще один електрик – жахливо високий білий хлопець із Вашингтона, який наполягав, щоб усі називали його Джей-Доґом, – побачив це й почав безупинно дражнити її.

– Маніяк Смайлик! – репетував він, коли Естер входила на нараду їхньої зміни. Якщо їхні шляхи перетиналися під час обіду на кухні, він удавано щулився й казав: — Ти збираєшся вдарити мене по голові тим великим смайлом?

Та останньою краплею стало патякання цього типа про його чорний пояс із карате й про те, що він був би щасливий знайти партнера для спарингів, який «серйозно ставиться до спорту».

Щиро кажучи, він не залишив Естер вибору. За тиждень після цього він якось підійшов до неї в кухні, заступив шлях так, що вона не могла дістатися до піци, й вишкірився, демонструючи кутні зуби.

– Що ти робиш? – запитала дівчина.

– Стаю з тобою до бою! – кинув він.

– Ні, – заперечила Естер і відклала тацю. – Зі мною стають до бою ось так.

За кілька хвилин вона кинула Джей-Доґа на підлогу через спину, захопивши за руку. Другою він цілив їй в обличчя, а довгими ногами марно копав кахляну підлогу. Роззяви, що обступили їх, свистіли й радісно галасували.