Уривок з романтичної історії «Усі твої досконалості» Коллін Гувер

«Усі твої досконалості» – «скляна» історія про яскраве кохання та неідеальний шлюб, який, можливо, вже сягнув краю прірви…

Розплющую очі та бачу, що він уважно дивиться на мене. Але не з таким захватом, як я на нього. Він чимось пригнічений.

Ґрем повільно хитає головою, звузивши очі.

– Повірити не можу, що ти мені не подзвонила. Ми могли вже не один місяць отак цілуватися.

Я ніяковію. Настільки, що не можу дібрати слів.

– Я просто... Мабуть, я думала, що ти мені надто сильно нагадуватимеш про Ітана. І все те, що тоді сталося.

Хлопець киває, наче розуміючи, про що я.

– Скільки разів ти згадувала про Ітана після того, як сьогодні побачила мене в ресторані?

– Один, – відповідаю я. – Щойно.

– Добре. Бо я не Ітан.

Він підіймає мене й несе на ліжко. Кладе, а потім відходить і знімає сорочку. Не знаю, чи торкалася я колись такої гладенької, тугої, гарної, засмаглої шкіри. Ґрем без сорочки – це майже ідеальне видовище.

– Мені подобається твоє... – вказую я йому на груди й роблю пальцем коло. – Твоє тіло. Воно дуже гарне.

Ґрем сміється та стає коліном на матрац. Лягає поруч зі мною.

– Дякую, – каже він. – Але зараз тобі до цього тіла зась.

Він поправляє під головою подушку, влаштовується зручніше. Я підіймаюся на лікті й сердито дивлюся на нього.

– Чого це?

– А куди поспішати? Я тут на всю ніч.

Та він точно жартує. Особливо після такого поцілунку.

– Ну, а що нам робити, поки ми чекаємо? Розмовляти?

Хлопець сміється.

– Ти говориш так, наче розмова зі мною – найгірша річ у світі.

– Якщо ми забагато говоритимемо перед сексом, мені може щось у тобі не сподобатися. А тоді секс буде не таким класним.

Він тягнеться рукою до пасма мого волосся й, широко всміхаючись, ховає його мені за вухо.

– Або... можливо, ти з’ясуєш, що ми споріднені душі, і тоді секс буде такий, що аж башту знесе.

Теж слушно.

Я перевертаюся на живіт, складаю руки на подушці та кладу на них голову.

– Тоді ліпше поговоримо. Ти перший.

Ґрем проводить рукою по моїй руці. Знаходить шрам на лікті.

– Звідки в тебе цей шрам?

– Коли мені було чотирнадцять, ми зі старшою сестрою бігли будинком наввипередки. Я не знала, що скляні розсувні двері зачинені, та увігналася в них. Розбила скло й порізалася десь у десяти місцях. Але шрам лишився тільки один.

– Трясця.

– А в тебе є шрами?

Ґрем трохи надимає груди та показує на свою ключицю. На ній шрам завдовжки сантиметрів десять – схоже, травма була серйозна.

– Автокатастрофа, — він підсувається ближче й закидає ногу на мої ноги. – Який твій улюблений фільм?

– Що завгодно з братів Коенів. Мій улюблений – «О, де ж
ти, брате?»

Він дивиться на мене так, наче й близько не розуміє, про який фільм ідеться. Але потім промовляє:

– «Ми думали... ти... жаба».

Я сміюся.

– «Бляха! Ми у скрутній ситуації!»

– «Ісус рятує, Джордж Нельсон відступає!»

Тепер ми обоє регочемо. Мій сміх закінчується зітханням, а потім Ґрем мило всміхається мені.

– От бачиш? Нам подобається один і той самий фільм. Секс буде дивовижний.

Я широко всміхаюся.

– Наступне запитання.

– Назви щось таке, що ти ненавидиш.

– Невірність і більшість овочів.

Ґрем сміється.

– То ти живеш на курячих нагетсах і картоплі фрі?

– Я люблю фрукти. І помідори. Але не фанатка чого завгодно зеленого. Намагалася полюбити овочі, але минулого року вирішила нарешті змиритися з тим, що я їх ненавиджу та маю якось інакше додавати до свого харчування поживні речовини.

– Тобі подобається спорт?

– Тільки у крайніх випадках, – зізнаюся я. – Мені подобається чимось займатися надворі, але такої звички не маю.

– Мені подобається бігати, – каже він. – Прочищає голову. А ще люблю всі овочі, окрім помідорів.

– Ой-ой. Ситуація не дуже, Ґреме.

– Ні, це ідеально. Ти з’їдатимеш мої помідори, а я всі інші овочі з твоєї тарілки. Нічого не викидатиметься. Це ідеальна ситуація.

Мені подобається така думка.

– Що ще? Фільми й овочі – це лише початок.

– Можемо ще обговорити політику й релігію, але вважаю, що ці теми варто лишити до моменту, коли ми вже закохаємося одне в одного.

Він каже це так упевнено, але водночас і жартома. Хай там як, я згодна, що політику й релігію ліпше не чіпати. Це гострі теми навіть тоді, коли люди мають схожі погляди.

– Безперечно, цих тем краще не торкатися.

Ґрем бере мене за зап’ясток та висмикує мою руку з-під голови. Він переплітає свої пальці з моїми та кладе наші руки між нами. Я намагаюся не надто зосереджуватися на тому, як це мило.

– Яке твоє улюблене свято? – питає він.

– Усі люблю. Але особливо – Гелловін.

– Я не очікував цього почути. Тобі воно подобається через костюми чи через цукерки?

– Однаково, але переважно через костюми. Люблю кимось переодягатись.

– Яким був твій найкращий костюм?

Я на мить замислююся.

– Мабуть, коли ми з подругами були «Міллі Ваніллі». Дві з нас всю ніч говорили, а інші дві просто ворушили губами.

Ґрем перевертається на спину й регоче.

– Вражає, – каже він, дивлячись у стелю.

– Ти перебираєшся кимось на Гелловін?

– Я не проти, але із Сашею ніколи цього не робив, тому що вона зазвичай вигадувала цілком стандартні й розпусні образи. Розпусна чірлідерка. Розпусна медсестра. Розпусна святенниця, – замовкає він на мить. – Зрозумій мене правильно, я люблю розпусні костюми. Нічого немає поганого в тому, щоб жінка показувала свої принади, якщо вона так хоче. Просто Саша ніколи не просила мене кимось перебратися. Гадаю, вона хотіла, щоб уся увага була прикута до неї, тож не дуже прагнула вбиратися в парні костюми.

– Відстій. Стільки можливостей було втрачено.

– Скажи?! Я міг би бути її розпусним квотербеком.

– Ну, якщо ми ще розмовлятимемо на Гелловін, можемо вдягнути парні розпусні костюми.

– Ще розмовлятимемо? Квінн, до Гелловіну ще понад два місяці. Ми тоді вже практично житимемо разом.

Я закочую очі.

– Ти занадто впевнений у собі.

– Можна й так сказати.

– Чоловіки переважно відразу лізуть у труси. А ти спочатку мені відмовив, прийшов через пів року, знову відмовив і змусив із тобою базікати. Не розумію, може, мені варто почати хвилюватися?

Ґрем підіймає брову. 

– Не думай про мене хибно. Я зазвичай теж повністю за те, щоб спочатку був секс, а потім усе інше. Але в нас із тобою попереду ціла вічність, щоб перейти до нього.

Я бачу, що він жартує, бо щосили намагається не всміхнутися. Підіймаюся на лікті й заломлюю брову.

– Секс мене влаштовує. А от довічні обіцянки – трохи перебір.

Ґрем підсовує під мене руку й притискає до себе. Я кладу голову йому на груди.

– Як скажеш, Квінн. Якщо хочеш ще кілька місяців удавати, що ми не споріднені душі, я не проти. Я хороший актор.

Я регочу з його сарказму.

– Споріднених душ не існує.

– Знаю, – відказує він. – Ми не споріднені душі. Споріднені душі – ідіотизм.

– Я серйозно.

– Я теж. Абсолютно серйозно.

– От ти дурко.

Хлопець притискається губами до мого волосся, цілуючи мене в маківку.

– Яке сьогодні число?

Оце так зміна теми. Я підіймаю голову й дивлюся на нього.

– Восьме серпня. А що?

– Просто хочу запам’ятати й ніколи не забути дату, коли Всесвіт удруге звів нас разом.

Я знову кладу голову йому на плече.

– Ти надто сильно тиснеш. Найімовірніше, це мене відлякає.

Його груди ворушаться від тихого сміху.

– Ні, не відлякає. От побачиш. Через десять років восьмого серпня я опівночі перекочуся на інший бік у нашому ліжку й прошепочу тобі на вухо: «А я ж казав».

– Ти аж такий дріб’язковий?

– Я найдріб’язковіший у світі.

Я сміюсь. Я часто сміюсь під час наших теревенів. Не знаю, як довго ми лежимо отак і розмовляємо, але коли я починаю позіхати, в моїй голові вирує ще мільйон запитань. Борюся зі сном, тому що базікаючи з Ґремом, я відпочиваю навіть краще, ніж під час сну. Хочу розпитувати його про щось усю ніч.

Зрештою той іде на кухню попити води. Повернувшись у спальню, Ґрем вимикає лампу, залізає до мене в ліжко й обіймає ззаду. Чесно кажучи, я очікувала сьогодні зовсім іншого.

Особливо після того, як саме він підійшов до мене в ресторані, а потім – коли з’явився на порозі моєї квартири. Я гадала, що в нього на думці лише одне.

Але помилилася як ніколи.

Кладу свої руки на його й заплющую очі.

– Я гадала, ти жартуєш, що в нас не буде сексу, – шепочу я.

Відчуваю, як Ґрем тихо сміється.

– Мені не так легко лишатися в трусах, як тобі здається.

Він притискається до моїх сідниць, щоб показати серйозність сказаного. Відчуваю, який він напружений під джинсами.

– Мабуть, це боляче, – дражнюся я. – Точно не хочеш передумати?

Він міцніше стискає мене й цілує біля вуха.

– Мені ще ніколи не було так добре.

Від його слів я червонію в темряві, але нічого не відповідаю. Не можу підібрати слів. Кілька хвилин я мовчки слухаю, як його дихання сповільнюється та вирівнюється. Саме перед тим, як засинаю, Ґрем шепоче мені на вухо:

– Я думав, що ти пішла з мого життя назавжди.

Я всміхаюся.

– Може, ще й піду.

– Не треба.

Я намагаюся відповісти: «Не буду», але він просовує руку між моєю щокою й подушкою, повертаючи мою голову так, щоб торкнутися своїми губами моїх. Ми цілуємося цілком достатньо. Не надто коротко й не надто довго, щоб це призвело ще до чогось. Це ідеальний цілунок для ідеального моменту.