«Лейла» – історія кохання споріднених душ. Їм необхідно ризикнути всім, щоб віднайти одне одного.

Розділ 1

Ну й жахливо вона танцює.

Це перше, що я помічаю зі сцени, граючи свої акорди. У неї довгі руки. Таке відчуття, що вона взагалі не знає, як їх контролювати. Вона скаче у траві босоніж – тупотить ногами, не зважаючи на ніжність мелодії. Смикає головою, наче скажена, і неслухняні чорні кучері падають на обличчя, наче вона на концерті хеві-метал гурту.

Смішно те, що грає-то сучасна кантрі-група. Кантрі-група з ніжною музикою. У нас такі пісні, що слухати їх – це вже біль, а грати – то тим паче.

Це гурт Ґаррета.

Він так і називається — «Гурт Ґаррета». Ґаррет не зміг придумати нічого кращого.

Я неофіційний четвертий учасник. Прийшов останнім. Граю на басу. І я не бас-соліст, якого всі люблять і поважають. У мене електрична бас-гітара. Недооцінений, непомітний інструмент, який зазвичай тримає у руках невидимий член гурту – інструмент, який завжди звучить десь на фоні пісні, пасе задніх. Але я не проти пасти задніх. Може, тому електрична бас-гітара й подобається мені найбільше.

Я вчився на медичному факультеті в Белмонті й хотів стати співаком-сонґрайтером, але я не допомагав Ґаррету писати ці пісні. Йому, бачте, не потрібна допомога. У нас різні музичні смаки, тож пісні я пишу в стіл і сподіваюся колись набратися сміливості й випустити сольний альбом.

За останні кілька років наш гурт здобув популярність, попит виріс, кошторис – теж, але мені, басисту, не стали платити ані на долар більше. Я хотів підняти цю тему, але досі не впевнений, чи варто, та й решті учасників гроші потрібні більше за мене. Крім того, якщо вже про це зайде мова, мені можуть запропонувати стати членом гурту офіційно, а я, якщо чесно, так ненавиджу цю музику, що мені соромно навіть стояти тут.

Кожен наш виступ забирає шматочок моєї душі. Один там, інший сям. Боюся, якщо так триватиме й далі, від мене лишиться саме тільки тіло.

Чесно, не знаю, що мене тут тримає. Я прийшов до них на якийсь час, але чомусь мені не вистачає яєць встати й піти. Тато помер, коли мені було вісімнадцять, і після його смерті питання грошей для мене взагалі ніколи не поставало. Він лишив мені й мамі чималу виплату за страхування життя – плюс компанію, яка встановлює інтернет-обладнання й чудово працює без мого втручання: працівники тільки раді, що я не лізу й не намагаюся змінити напрацьовані за багато років робочі схеми. Тож ми з мамою живемо на дохід від неї й нічого там не чіпаємо.

Я за це, звісно, вдяч ний, але я цим не пишаюся. Якби люди знали, як мало вимагається від мене у власному житті – мене б зневажали. Може, тому я і не йду з гурту. Ми багато їздимо, багато працюємо, часто допізна. Але завдяки цим мукам я відчуваю, що заслужив принаймні частку того, що лежить на моєму банківському рахунку.

Я стою на відведеному мені місці на сцені, граю і спостерігаю за цією дівчиною. Мені цікаво, на пилася вона чи накурилася, а чи, може, танцює отак, щоб висміяти гурт, який грає таке лайно. Коротше, байдуже, чому вона стрибає, наче рибка на суші – я їй вдячний. Це найцікавіше з усього, що траплялося на наших концертах за останній час. У якийсь момент я навіть усміхаюся – бозна-скільки цього не робив. Лишень уявити: я боявся сюди їхати.

Може, річ в атмосфері – приватний будинок, весільна гулянка. Можливо, у тому, що на нас ніхто не звертає уваги і майже всі гості вже розійшлися. Може, є щось у траві, що застрягла у волоссі цієї дівчини, і в трьох зелених плямах на її сукні – вона тричі впала лише за цю пісню. А може, усе простіше – я вже пів року як розійшовся зі своєю дівчиною, і відтоді в мене суцільний целібат.

Можливо, я не можу відвести очей від цієї дівчини з усіх цих причин разом. Та й загалом, навіть із розмазаним по щоках макіяжем і парочкою кучерів, що прилипли до лоба, вона тут – найкрасивіша з усіх дівчат. І через це мені ще дивніше, що ніхто не звертає на неї уваги. Кілька гостей ще стоять біля басейну з нареченими, а ми граємо останню на сьогодні
пісню.

Моя жахлива танцівниця – остання, хто слухає нас. Ми дограємо і починаємо скручувати дроти.

Я чую, як вона кричить: «Біс!» – саме тоді, коли я спускаюся зі сцени, щоб покласти гітару в чохол. Швидко застібаю його – господи, тільки б знайти її потім, коли ми все складемо в машину.

Ми зняли два номери в цьому готелі. Їхати назад до Нешвілла – одинадцять годин, нікому не хочеться вирушати в таку дорогу опівночі.

Наречений підходить до Ґаррета, коли той зачиняє багажник авто, і запрошує нас випити. Зазвичай я від такого відмовляюся, але цього разу маю сподівання, що погана танцівниця ще тут. Вона була весела. І мені сподобалося, що вона взагалі не підспівувала. Не знаю, чи зміг би я мати хоч щось із дівчиною, якій подобається музика Ґаррета.

Я знаходжу її в басейні. Вона лежить на воді обличчям догори. На ній досі кремова сукня подружки нареченої, вкрита зеленими плямами.

Тут тільки вона, тож я йду по пиво, підходжу до глибокого краю, скидаю взуття й опускаю ноги у воду просто в джинсах.

Здіймаються маленькі хвильки, які зрештою дістаються її, але вона не повертає голови поглянути, хто долучився до неї. Просто дивиться в небо і спокійно лежить на воді. Такий разючий контраст із тим дурком, що я бачив перед тим.

Я спостерігаю за нею кілька хвилин, а потім вода повністю огортає її тіло й вона зникає під поверхнею. Піднімаються руки, голова виринає з-під води, і дівчина дивиться просто на мене – так, наче весь цей час знала, що я тут сиджу.

Вона тримається на воді, трохи ворушачи руками й ногами. Повільно підпливає до мене, аж поки опиняється просто біля моїх ніг. Дивиться на мене. За мною зійшов Місяць, і він відбивається в її очах, наче дві крихітні лампочки.

Зі сцени мені здалося, що вона симпатична. Але тепер, коли між нами буквально сантиметрів тридцять, я бачу, що це найпрекрасніша дівчина в усьому світі. Пухкі рожеві губи, витончена лінія підборіддя. Сподіваюся, вона дозволить провести по ньому рукою. Очі зелені, як трава довкола басейну. Мені хочеться пірнути у воду до неї, але в кишені у мене мобільний, а в руках – пів кухля пива.

– Дивився колись на ютубі відео про людей, які помирають ізсередини? – питає вона.

Гадки не маю, чому вона спитала саме це, але вона могла вимовити що завгодно – мене пробрало б точно так само. У неї тонкий, легкий голос. Таке враження, що він просто випливає з її горла.

– Ні, – відповідаю я.

Вона трохи захекана – намагається втриматися на воді.

– Це такі добірки різних незручних ситуацій, які відбуваються з людьми. Камера завжди наближається до обличчя людини в момент, коли все геть погано. У них такий вираз обличчя, ніби вони помирають ізсередини. – Вона витирає очі долонями. – Ти на сцені так виглядав. Наче помираєш ізсередини.

Я навіть не можу пригадати, щоб вона хоч раз глянула на сцену, а тим паче роздивлялася мене досить довго, щоб зрозуміти, що я відчуваю щоразу, коли доводиться грати це лайно.

– Я вже помер. У найперший вечір, коли вийшов на сцену із цим гуртом.

– Так і подумала. Тобі сподобалося, як я танцювала? Я хотіла тебе розвеселити.

Я киваю і роблю ковток пива.

– Спрацювало.