«Так весело нам ще ніколи не було» – прониклива й глибока історія родину з чотирма доньками, які не вірять, що їм судилося таке ідеальне кохання, як у їхніх батьків…

ПОЧАТОК

15 квітня 2000 року
Шістнадцять років тому

Її нудило від людей. Можливо, такий стан дещо дивний для жінки, котра, хоч і не надто охоче, дала всесвіту чотири життя, проте вона справді почувалася саме так. Для Мерилін присутність усіх цих людей – людей, яких вона не контролювала, яких не розуміла, до яких не відчувала прихильності, – була нестерпною. Аби не так страждати, заховалася від гостей у тінистому закутку під гіллям гінкго. Розважати гостей вона вміла, але та гостинність її завжди виснажувала – щоразу і до краю. Десятки років забавляла батькових заможних клієнтів і позбавлених почуття гумору чоловікових колег, вередливих друзів дітей, тимчасових сусідів і численних покупців.

І от, попри все це, сьогодні тут, на її подвір’ї, зібралася понад сотня незнайомців. Метушаться, вештаються у святковому вбранні, хмільні свідки скріплення шлюбу її старшої дочки, Венді. Люди, за яких цього вечора вона відповідала, хоч сама вже була сита всім цим по самісіньку зав’язку. Звісно, сита не в буквальному розумінні цього слова – бо, власне, вона й не торкнулася до найсвіжіших домашніх пригощень, розставлених на трьох довжелезних столах, – а сита загалом. Сита донесхочу через чотирьох дівчат, чиї літні сукні пастельних кольорів яскраво виділяються на зеленому тлі галявини й за яких вона відповідає як мати і як того вимагає від неї суспільство. Плоди її матки, яку з певною періодичністю ніжно засівав її чоловік, котрий зараз кудись подівся. Вона чотири рази стала матір’ю, хоча зовсім не мала наміру це робити, і народила одна за одною дівчат з різним кольором волосся і різною вдачею.

Вона, Мерилін Соренсон, у дівоцтві Конноллі, – життєздатний продукт, зліплений зі статків і трагедії, із сумнівного роду ірландців-католиків. Наразі ж вона, по суті, лише чарівна голівка з гарно зачесаним русявим волоссям, котра мало що тямить у літературі й житті власних дітей, у сукні-футлярі насиченого зеленого кольору, яка вдало підкреслює вигин її
пружних литок та всіяні ластовинням плечі. Люди шанобливо зверталися до неї «мати нареченої», а вона намагалася грати цю роль, намагалася вдавати, що ніскілечки не переймається долею доньок, жодна з яких цього вечора не здавалася щасливою.

А може, це покоління не знає, що таке нормальність, як не знає й проблеми облисіння. Від Вайолет – її другої дочки, пристрасної брюнетки у шовковому шифоні, від сніданку вже тхнуло випивкою. Зазвичай у їхній родині причиною для занепокоєння була завжди Венді, проте сьогодні вона майже не завдавала прикростей. Чи то тому, що вона щойно вийшла заміж за чоловіка з банківськими рахунками на Кайманових островах, чи то тому, що цей чоловік, як вона красномовно заявила, був «коханням усього її життя». Ґрейс і Ліза. У дівчат дев’ять років різниці, і вони обидві соціально неадаптовані. Перша надто сором’язлива, відстає в рості, невдовзі закінчить другий клас. Друга наступного року випуститься зі школи, а друзів і досі не має. Як можна виростити людей у своїй утробі, зіткати їх із власної матерії і раптом виявити, що зовсім їх не розумієш?

Певно, на соціальному рівні вони також не знають, що таке
нормальність.

Ґрейсі знайшла її під гінкго. Наймолодшій дочці майже сім – нестерпний вік. Ще чекати й чекати, поки вона покине домівку. Вона й досі поводиться як мала дитина. Приміром, минулої ночі намагалася залізти до їхнього ліжка. І все б нічого, якби тієї миті батьки були одягнені. Тривога робила з Мерилін дивні речі. І так було завжди — щоразу, коли вона надто непокоїлася, її як магнітом тягнуло до чоловіка з його тваринними втіхами.

– Сонечко, а чому б тобі не піти й не пошукати... – почала було вона й затнулася. На весіллі з дітлахів була лише малеча, яка тільки вчилася ходити. Просити погратися з псом, Ґете, не хотілося, бо дочка й так собак любила більше, ніж людей. Та Мерилін бажала одного – побути на самоті, бодай кілька секунд подихати прохолодним вечірнім повітрям. — Люба, піди пошукай тата.

– Уже шукала, однак так і не знайшла його, – відказала Ґрейс, по-дитячому ковтаючи голосні.

– А ти пошукай краще, – мовила вона й нахилилася, щоб поцілувати доньчине волосся. – Каченя, мені потрібна хвилинка.

***

Ґрейс пішла. Вона вже перевірила, як там Венді. Затим на терасі покаталася з Лізою на гойдалці, допоки увагу сестри не привернув хлопець у святковому костюмі та кросівках. А потім переконала Вайолет, що її обов’язково слід пригостити кількома ковтками шампанського. Більше не було кому надокучати.

Цими вихідними їй було дещо незвично ділити власних батьків ще з кимось, бачити знову своїх сестер тут, у будинку на Фейр-Оукс. Інколи тато називав її єдиною людиною у світі, котра має трьох сестер, проте присутність сестер на її території дещо обурювала. Нарешті Ґрейс знайшла собі розраду в компанії Ґете – власне, вона так робила завжди. От і сьогодні згорнулася з ним клубочком під кущами, вкритими фіолетовим цвітом, водила рукою по його жорсткій шерсті й куйовдила завитки на спині.

Лізі було прикро спостерігати, як менша сестра знайшла втіху в собаці, поки вона шукала собі втіхи в роті незнайомця. Від друга нареченого несло віскі й руколою, а його пальці щось таке виробляли з внутрішньою частиною її стегна, що Ліза аж мусила відвернути голову вбік. Зрештою, Ґрейс здатна сама подбати про себе, а вчитися майстерності й отримувати досвід ніколи не буває зарано.

– Розкажи мені про себе, – попросив друг нареченого й провів пальцями по її крихітних мереживних трусиках, які вона одягла, сподіваючись саме на такий випадок.

– Що ти хочеш знати? – запитала вона. Питання прозвучало не надто доброзичливо. Вона так і не навчилася кокетувати.

– Вас же четверо? – спитав він. – Як то воно?

– Масштабний гормональний апокаліпсис, нестабільність, якій нема краю, і безмежна кількість засобів для догляду за волоссям.

Він ніяково усміхнувся, а вона сміливо подалася вперед і поцілувала його.

Вайолет набралася як ніколи. Зігнувшись, сидить сама-самісінька за столом. Прогнала, як їй здалося, усіх гостей якнайдалі від себе. У голові спалахують хмільні уривки вчорашнього вечора: бар, який колись був боулінг-клубом, блакитноокий співрозмовник із гнучкими ліктьовими суглобами, його пружні стегна притискають її, заднє сидіння автомобіля його матері, звуки, що вона видавала. Спершу Вайолет навіть не зрозуміла, що вони линули з її горлянки – примітивні стогони зірки порнофільмів. Як він кінчив першим, як трохи згодом відчула, що він витікає з неї, як потім вони перелізли на переднє сидіння, а далі він майстерно й сумлінно зробив усе, аби кінчила й вона. Вперше у своєму житті. Як попросила висадити її за квартал від батьківського будинку, бо Венді й досі могла не спати.

Вона спостерігала, як Венді на власному весіллі кружляє у сукні від «Ґуччі» з глибоким вирізом спереду у формі серця під пісню «Не можна квапити любов» зі своїм щойно спеченим чоловіком, заможним академіком. Сестра вперше випередила її. Що не кажи, а таки успіх. Безтурботна й красива, вона танцювала, поки Вайолет сиділа розбита і п’яна як чіп, гризла фокачу й витирала масні пальці об виворіт спідниці. Відчула, що злегка всміхнулася, спостерігаючи за сестрою. Певна річ, Венді забруднить свій атласний шлейф, тягаючи його по траві. Уявила, як підходить до неї й шепоче на вухо: «Ти помреш, коли дізнаєшся, де я була минулої ночі».

Майлз винувато всміхнувся Венді через плече – маленький племінник, котрий ніс обручки під час церемонії, тягнув нареченого за собою, благаючи піти до весільного торта.

– Вчимося, як то воно – бути батьком, – мовив хтось і легенько взяв її за лікоть. Гостя з боку Майлза, можливо, агентка з нерухомості, яка добряче нагадувала силіконового гобліна. Загалом, статки всіх, хто зібрався зараз на цій галявині, були більшими за ВВП країни середнього рівня розвит
ку. – Добре, що ви ще такі молоді. Маєте вдосталь часу, аби доповнити родинне дерево.

Ці слова видалися геть недоречними, і на те була низка причин, тож Венді відповіла тим самим:

– А хто сказав, що я хочу ділити свою частку з купою дітлахів?

Жінка видавалася нажаханою, та Венді й Майлзу страшенно подобалися подібні жарти. Вони дозволяли собі так кепкувати, бо їм обом було начхати на те, що, бува, хтось вважає, ніби Венді вийшла заміж із розрахунку. Для них мала значення лише правда, яку знали тільки вони двоє: вона ще ніколи нікого так безтямно не любила, як Майлза Айзенберґа, а він із якогось дива і собі кохав її. Відтепер вона Айзенберґ. І належить щонайменше до тридцятки найзаможніших родин Чикаго. Тож зараз могла жартувати з ким заманеться.

– Я планую пережити всіх, гуляти й розважатися донесхочу в мерзенному багатстві, – додала Венді, а затим підвелася й рушила до свого новоспеченого чоловіка, щоб поправити йому краватку.