Уривок з фентезі «Одна істинна королева. Зіткана з тіні» Дженніфер Бенкау

«Одна істинна королева. Зіткана з тіні» Дженніфер Бенкау – продовження історії про неймовірне магічне королівство Ляскі, яке саме обирає собі королев...

Уривок з першої частини фентезійної дилогії «Одна істинна королева» Дженніфер Бенкау

РОЗДІЛ 2

– Мейлін!

Люсінда витріщається на мене. З її носа на світлі дошки скрапує кров.

Я випускаю з руки зброю і бачу, що це бамбуковий сінай, а не півтораручний меч, як мить тому. Звісно, ні. Я в додзьо, а не в палаці. Чому в Люсінди кров? Що, у біса, сталося? Невже це я... невже це я її поранила?

Я вдивляюся в нажахані обличчя присутніх. В очах навіть тих, на кому досі захисні маски, бачу шок, який струмує, наче світло, крізь тонку тканину. І всі вони спрямовують це світло на мене.

– Я... невже я? Боже мій, пробач. Що зі мною таке?

Люсінда підіймає руку, коли я вже збираюся відвернутися й рушити геть. Ніхто, крім неї, не міг би мене затримати. Люсінда – моя тренерка, а отже, не послухатися її було б набагато більшою зневагою, ніж ударити в ніс. Тильним боком долоні вона витирає кров, але на шкірі знову проступає свіжа. Якась старша жінка подає рушник, Люсінда дякує і витирає ним обличчя.

Я не можу зрозуміти, що відбулося.

– Мені прикро, – кажу тихо. Присутні перешіптуються. У вухах шумить, але воно й добре: я не чую, про що говорять інші.

Як це пояснити? Хвилину тому ми відпрацьовували техніки нападу й захисту, і ось я вже не в додзьо, а в Ляскі.

Я вже не я.

– Усе гаразд, –  запевняє Люсінда. Вона звертається до інших, а не до мене. – Таке трапляється. Сьогодні заняття завершене, йдіть переодягайтеся. – Її голос звучить гугняво, бо розпухає ніс, і я знаю, що будь-які мої вибачення – пусті слова.

Це правда: зловити випадковий удар у кендо цілком можливо. Проте в моєму випадку все було інакше. Я втратила контроль. Але цього ніколи, у жодному разі не можна допускати, коли ти в залі, коли у твоїй руці меч.

Люсінда багатозначно дивиться на мене, тоді відвертається, і я прямую за нею з додзьо через коридор до маленької кімнатки для відпочинку персоналу навпроти офісу.

На вікні, прочиненому на крихітну шпаринку, висить камертон і ледь чутно дзенькає.

– Сідай, – наказує вона мені й зникає в сусідній кімнаті: там, мабуть, ванна. Із щойно намоченим рушником у руках Люсінда повертається й сідає на канапу поруч зі мною.

– Мені дуже прикро, – повторюю знову, бо нічого іншого не спадає на думку. – Я не навмисне.

– Мій ніс і не таке витримував. Поглянь, крові вже немає... – Моя тренерка ненадовго прибирає рушник і заспокійливо всміхається. Насправді кров іще проступає. – Ліпше поясни, що сталося.

Я не хочу ображати її, лишивши запитання без відповіді. Але що сказати? Що мені наснилося нічне жахіття, як це часто трапляється останнім часом? Тоді вона поцікавиться, з якого переляку я не сплю. До цього були тільки фрагменти, що, наче флешбеки, йшли впереміш із реальністю. Цього разу я більше не була собою, реальність змінилася. Стало гірше. Відчутно гірше.

– Я більше не приходитиму, – відказую нарешті. – Зараз я не можу себе контролювати.

Рушник опускається, а брови Люсінди повзуть угору, так, ніби вона почула від мене кепський жарт.

– Ти вважаєш, що не контролюєш себе? Ти серйозно?

Замість відповіді на моєму обличчі лише гіркий усміх. Невже удар був настільки потужним, що вона все забула?

– Мейлін, ти не агресивна. Я знаю різницю, повір. Ти налякана. Це була панічна атака, еге ж?

Я тяжко зітхаю і видаю принаймні частину правди. Панічна атака все пояснює. Це був спогад. Тільки не мій. Не той, який я можу мати.

– Мейлін. – Люсінда кладе руку мені на коліно. – Те, що тобі довелося пережити за останні пів року, стало б важким випробуванням для будь-кого. Такі речі просто так із голови не викинеш, і не можна вдавати, що нічого не сталося.

Я мовчки хитаю головою.

– Але слухай, тепер мені доведеться три дні ходити з таким шишаком на обличчі. Колеги кепкуватимуть. Неприємно це казати, утім, ти завинила мені пояснення.

Я мовчки дивлюся на камертон, який висить на вікні. Вона має слушність. Проте я, на жаль, не маю пояснення. І навряд чи зможу розповісти, що, можливо, тримаю зв’язок із тим, кого в нашій реальності навіть не існує.

– Ти змінилася. – Навіть не дивлячись на свою тренерку, відчуваю, що вона стала серйозною. – Це пов’язано з твоїм зникненням? Що там сталося?

Люсінда вже не вперше питає мене про це. Коли ми з Натаніелем вирушили в Ляскі – натомість стверджували, що були в Лондоні – ходили різні чутки, і навіть Люсінда, яка не надто переймається плітками й поголосом, зацікавилася. Оскільки Натаніель більше не з’являвся в додзьо й ми ретельно уникали одне одного, це підживлювало її здогадки, що між нами, імовірно, щось відбулося.

– Я закохалася, – кажу, адже вона має слушність: я завинила їй правду.

– У Натаніеля. – Люсінда відхиляється на спинку й з босими ногами залазить на канапу.

– Ні. В іншого.

Люсінда підсовується ближче й кладе руку мені на плече.

– У кого ж тоді? – У запитанні моєї тренерки криється набагато більше: хто він, що зробив і що сталося?

– Його звати Ліам. – Промовляю ім’я, а по тілу котиться хвиля, від якої хочеться скрутитися бубликом на підлозі. Туга завдає мені невимовного болю. Але, як за кожним вибухом, за болем настає мить оніміння й глухоти, притуплена й мовчазна, і я видушую із себе усмішку.

– Хочеш мені про нього розповісти? – зацікавлено запитує Люсінда.

Я сподівалася, що зможу поговорити з нею про нього бодай трохи, проте надія тане, як сон у мить пробудження. Люсінда не зрозуміє моєї проблеми, вона просто, сама того не бажаючи, длубатиметься в рані.

– А фото є?

– Ні. Нічого немає. Ми не можемо бути разом, він живе неймовірно далеко.

– Але ж існує скайп і всяке таке. Ви хоча б телефоном розмовляєте?

– Теж ні, – хитаю головою.

Люсінда на мить замовкає, проте на вустах помітно завмирає «проте». Зрештою, вона зрозуміла, що проблеми в мене більші, ніж стосунки на відстані.

– Він не відчуває того, що відчуваєш ти? – запитує обережно.

– Якось я зламала йому носа, і відтоді він мене ненавидить, – невдало жартую, однак ми обидві силувано всміхаємося. – Насправді любить. На жаль. Він любить мене. Але минуло вже більш ніж пів року. Може, уже й забув.

Так було б для Ліама найкраще, а меншого для нього не бажаю. Мені дуже хочеться, щоб він був щасливий і не самотній. Але моя інтуїція, мій зв’язок із ним, зв’язок із Ляскі, який відчуваю як поколювання на чолі з кожним подихом – там, де тіара Стелларіс колись торкнулася моєї шкіри й магія Ляскі зайшла в мене – підказує, шепоче, що він не зможе мене забути, навіть якби хотів. Саме цього я не дозволила й прирекла нас обох на життя з тугою в серці. Мені це подобається, ось що найгірше. Під тугою, смутком і болем я відчуваю впевненість, що ми з Ліамом – хай що б сталося – будемо разом. У цьому житті або в наступному.

– Мейлін? – Люсінда стривожено дивиться на мене, і я розумію, що витріщалася в нікуди.

– Пробач, – випалюю. – Це нічого не пояснює.

– Усе гаразд, – намагається заспокоїти мене Люсінда, проте вона втішає Мейлін з Ірландії. Невпевнену в собі дівчину, якою я була, перш ніж потрапила в Ляскі й стала цілком іншою. Люсінда навіть не уявляє, у яку авантюру я встряла.

Я підводжуся з канапи й, попри те, що рухи нічого не виказують, почуваюся млявою і втомленою.

– Нам дуже пощастило, що ніхто не постраждав, окрім тебе. Я не контролювала себе. А найгірше, я не можу обіцяти, що таке не повториться знову. – Повториться. Ставатиме тільки гірше. – Краще, якщо я не тренуватимуся певний час. – Доки нікого не вбила, – додаю подумки те, чого не можу сказати вголос.

Тоді не змогла. Я дозволила Кассіану втекти, бо не була готова переступити межу. Я не змогла б убити людину, навіть найгіршу з усіх. І шкодую про це щодня, коли Ляскі намагається ніжно зачарувати мене й прикликати до себе.

Якби ж я могла відповісти на її поклик! То не дозволила б Кассіану втекти вдруге.

Люсінда не намагається переконати мене. Вона, мабуть, підозрює, що я кажу правду й, певно, уже відчуває, що я змінилася, а природу цих змін пояснити неможливо. Ані тут, ані в Іншосвіті.

Ляскі перетворила мене на щось інше, я не можу цього приховати. Я стала воїтелькою. Брехухою. І навіть, попри свою втечу... королевою.