«Туди, де пінгвіни» – тепла історія про авантюрну мандрівку в холодні краї, яка змінить життя головної героїні...

Пінгвіни для мене нині – єдина втіха…
Як не радіти, коли бачиш пінгвіна?!
Джон Раскін

1
Вероніка

Маєток «Баллагайс» у графстві Айршир,
Шотландія,
травень 2012 року

Я НАКАЗАЛА АЙЛІН ПОВИКИДАТИ всі дзеркала. Колись я любила в них дивитися, а тепер вони мене дратують. Дзеркала надто правдиві – жінці стільки правди не витримати.

– Ви певні, місис МакКріді?

Вона це каже з такими інтонаціями, ніби краще за мене знає, про що я думаю. Це її улюблений тон й одна з численних вад, які мене страшенно дратують.

– Звісно, впевнена!

Айлін цокає язиком і схиляє голову на бік так, що тугі кучері пружинки падають на плече. Просто акробатичний номер з огляду на товщину шиї.

– Навіть оте симпатичне з позолоченими кутиками? Те, що над каміном.

– Так, і його теж, – терпляче киваю.

– І всі, які у ванній висять?

– Їх найперше!

У ванній мені на себе дивитися найменше хочеться.

– Як скажете, – говорить тоном, який уже межує із зухвальством.

Айлін приходить щодня. Її основне завдання – прибрати в домі, але покоївка з неї кепська. Здається, вона сюди найнялася, бо думає, що я геть недобачаю.

Виразів обличчя в Айлін лише кілька: веселий, зацікавлений, заклопотаний, розгублений і бездумний. Зараз вона чіпляє на себе заклопотаний. Метушиться довкола й гуде щось собі під ніс, ніби знуджена бджола. Знімає дзеркало за дзеркалом і складає їх стосиком посеред вітальні. Двері за собою вона зачинити не може, бо руки зайняті, тож я суну слідом і роблю це сама. Розчахнуті двері мене дратують, певно, найбільше у світі.

Іду в більшу з двох віталень. На шпалерах над каміном тепер темніє гидкий прямокутник. Треба щось почепити. Гадаю, симпатичний пейзаж із купою зелені або ж репродукцію Констебла. Якраз гармоніюватиме із жовтувато-зеленими оксамитовими шторами. Якийсь спокійний краєвид із зеленими пагорбами та озером, а найкраще безлюдний.

– Готово, місис МакКріді. Здається, усі винесла.

А от добре в Айлін те, що вона не намагається кликати мене на ім’я. Молодь нині не вживає всіх отих «містер», «місис», «міс», і це, скажу вам, відображає невтішний стан нинішнього суспільства. Перші пів року, коли Айлін почала в мене працювати, я зверталася до неї лише «місис Томпсон». Перейшла ж на «Айлін» тільки тому, що вона вже мало не навколішки благала: «Звіть мене Айлін, місис МакКріді. Я буду дуже, дуже вдячна, якщо ви зватимете мене Айлін».

«Гаразд, коли так, – відказала я. – А ви тоді продовжуйте звати мене місис МакКріді. Я буду дуже, дуже вдячна, якщо ви зватимете мене саме так».

Ну от, тепер, коли мене не передражнює з кожного кутка бридкий привид Вероніки МакКріді, будинок видається набагато затишнішим.

Айлін стає руки в боки:

– То я тоді заберу їх усі? Запхну в задню кімнату, ага? Там ще є місце.

Задня кімната – маленька, темна й холодна. Для життя вона не годиться, а павуки впевнені, що вона їхня. Практична Айлін додумалася виносити туди всі речі, яких я наказую позбутися. То така, що ніколи нічого не викине. «Потім буде як знахідка!»

Вона починає тягати дзеркала через кухню. Втримуюся від бажання зачинити за нею двері, бо це тільки завдасть клопоту: вона ж ходитиме туди-сюди. Нічого, усе винесе – і зачинимо.

За п’ять хвилин Айлін повертається.

– Вибачайте, що турбую, місис МакКріді, але мені доведеться оце прибрати, щоб дзеркала влізли. Ви знаєте, що це й що там? Вам воно треба? Можна сказати Дуґові, щоб заніс на смітник, як вибереться.

Айлін ставить на кухонний стіл стару дерев’яну скриньку й витріщається на іржавий замок.

Ігнорую за питання й цікавлюся натомість:

– Що за Дуґ?

– Ну як? Дуґ. Чоловік мій.

Я й забула, що вона заміжня. Не мала честі бути відрекомендованою цьому бідоласі.

– Невпевнена, що мені знадобляться його послуги з викидання моїх речей на смітник. Хай поки скринька постоїть на столі.

Айлін проводить пальцем, і на вкритій пилом кришці з’являється чітка чиста доріжка. Її обличчя набуває виразу номер два: зацікавлення. Вона нахиляється до мене, ніби хоче щось по секрету сказати. Я подаюся назад, бо ділитися секретами не збираюся.

– Я намагалася відімкнути замок, щоб подивитися, чи, бува, нема там чого цінного. А він не піддається. Треба знати код.

– Авжеж, Айлін.

Вона вирішила, ніби для мене вміст скриньки така сама загадка, як і для неї.

Мене аж пересмикує від думки, що Айлін може залізти всередину. Саме всюдисуща людська цікавість і змусила мене свого часу замкнути цю скриньку. Якщо я колись комусь і дозволю відкрити її, то тільки самій собі.

І не треба думати, що там якийсь комп ромат. Звісно, ні. Ну майже ні… Але чого я точно не хочу, то це поринати в спомини. У цій скриньці те, про що мені успішно вдавалося не думати кілька десятків років. Нині від одного погляду на неї в мене легке тремтіння в колінах. Спішно сідаю.

– Айлін, будь така ласкава, загрій чайник.

Годинник б’є сьому. Айлін уже пішла, я сама в домі. Кажуть, що самотність для людей мого віку – найбільша проблема. А я нею насолоджуюся. Спілкуватися з людьми час від часу потрібно, щоб геть не здичавіти, але це дуже втомлює.

Я сиджу в класичному кріслі королеви Анни біля каміна в моїй улюбленій вітальні – меншій і затишнішій із двох. Камін – не той, де дрова й справжній вогонь. Це просто електрична штукенція з імітацією полум’я. Довелося змиритися, як і з багатьма іншими речами. Врешті, з основним завданням він справляється – гріє. В Айрширі холодно навіть улітку.

Вмикаю телевізор. На екрані якась худюща дівиця махає руками на всі боки й завиває, що вона титанова. Спішно перемикаю канали: телевікторина, детектив, реклама котячого корму. Вертаюся на канал, з якого почала. Дівиця досі репетує: «Я тита-а-а-анова!» Не титанова, а дурна, вересклива й розпещена. Скажіть їй хто-небудь правду. Полегшено
зітхаю, коли та врешті замовкає.

Настав час передачі «Подбаймо про Землю» – це єдина програма на весь тиждень, яку можна дивитися й не плюватися. Решту часу займають секс, реклама, знаменитості шоу-бізнесу намагаються вгадати слово, знаменитості намагаються спекти пиріг, знаменитості змагаються на безлюдному острові, знаменитості бігають джунглями, знаменитості беруть інтерв’ю в інших знаменитостей… Далі все це повторює ціла купа незнаменитостей, які щосили пнуться, аби стати знаменитостями (заразом виставляючи себе цілковитими ідіотами). «Подбаймо про Землю» хоч дає передихнути від усього цього й щоразу демонструє, наскільки тварини розумніші за людей.

Виявляється, що всі цьогорічні серії «Подбаймо про Землю» вже показали – тепер треба чекати на наступний сезон. От біда! Натомість починається передача «Непроста доля пінгвінів». Веде її Роберт Седдлбоу, і це вселяє іскру надії. Він чи не єдина людина на планеті, яка стала знаменитістю заслужено, а не за витребеньки. Як так сталося – загадка. Він, на відміну від решти, робить важливу справу. Уже кілька десятиліть їздить по світу, проводячи кампанії та підвищуючи обізнаність щодо проблеми збереження природи. Він один із небагатьох, ким я, можна сказати, навіть дещо захоплююся.

Цього вечора Роберта Седдлбоу, закутаного по самі вуха, транслюють до моєї вітальні прямісінько зі снігової пустелі. Перед ним метушиться в повітрі рій сніжинок. За ним видніються темні силуети. Камера наближається, іза раз видно, що це пінгвіни – доволі численна зграя. Одні сплять на череві, другі вештаються довкола групками чи поодинці, треті гріються, притулившись одне до одного.

Містер Седдлбоу повідомляє мені, що всього у світі налічують вісімнадцять видів пінгвінів (дев’ятнадцять, якщо вважати білокрилих пінгвінів окремим видом), і чимало з них на межі вимирання. За час знімань він сповнився величезною повагою та щирим захопленням до цих птахів – до всієї родини пінгвінових, до кожного виду й до кожного пінгвіна окремо. Вони живуть у найсуворіших на цій планеті умовах і щодня борються за свої маленькі життя з такими мужністю й оптимізмом, які більшості людей навіть не снилися.

– Якщо бодай один із цих видів зникне – це буде величезною втратою для всієї планети! – проголошує Роберт Седдлбоу, зазираючи ясно-блакитними очима мені просто в душу.

– Величезною втратою! – погоджуюся з ним.

Якщо Роберту Седдлбоу такі важливі пінгвіни, то й мені вони важливі!