«Лондон» – понад двотисячолітня історія міста, яке почалося з невеличкого поселення біля річки і за кілька століть стало світовою столицею.

***

Небезпека йшла від Риму. І ім’я їй було Юлій Цезар.

За тисячі років, що минули після великого відступу льоду, Британія стала домом для кількох народів. То були мисливці, прості землероби, творці кам’яних храмів – таких як Стоунхендж, – а за останніх століть племена, що належали до великої кельтської культури Північно-Західної Європи. Остров’яни процвітали, пишаючись віршами й піснями бардів, оповідями й танцями, металевими виробами дивовижної краси. Вони мешкали в міцних дерев’яних круглих хижах, оточених частоколом або колами високих земляних валів. Вирощували ячмінь і овес, доглядали худобу, пили ель і міцний мед. Їхній острів, схований за м'якими північними туманами, залишався самостійним.

За сотні років на ці береги не раз виходили торговці із сонячного Середземномор’я, пропонуючи коштовні товари в обмін на хутро, рабів і славетних мисливських собак. Останні покоління стали свідками жвавої торгівлі, яка налагодилась у бухті на південному узбережжі, де від покинутого давнього храму – Стоунхенджу – відходила ще одна річка. Та попри те, що британські вожді полюбляли вряди-годи купувати вино, шовки та римське золото, місця, звідки до них прибувало це багатство, залишались далекими й маловідомими.

Аж ось античний світ по родив найбільшого авантюриста в історії.

Юлій Цезар зажадав правити Римом. Для цього йому потрібні були завоювання. Лише нещодавно він вдерся на північ, дійшов аж до Англійського каналу й заснував нову величезну римську провінцію – Галлію. І вже тоді войовник звернув увагу на туманний північний острів.

Минулого року він з’явився тут. У супроводі невеликого загону – здебільшого піхотинців, – Цезар особисто висадився під білими скелями південно-східного узбережжя Британії. Британські вожді, хоч і були попереджені, зі страхом дивились на муштровані римські війська. Проте кельтська варта виявила неабияку відвагу. Несподіваними кінними атаками із застосуванням колісниць їй пощастило кілька разів захопити римлян зненацька. Водночас буря пошкодила Цезарів флот. Після кількох сутичок і маневрів на узбережжі Цезар відступив, і вожді святкували перемогу. Боги дарували їм звитягу! Коли полонені попередили їх, що це була лише розвідка, більшість британців не повірили.

Пізніше, одначе, з’явилися тривожніші новини. Подейкували, що римляни збирають військо не менш як у п’ять легіонів та дві тисячі вершників. Нарешті, десять днів тому в Лондиносі зупинився гонець. Його донесення вождям було стисле й чітке: «Цезар іде».

***

Жертву було принесено. Натовп розходився. Із чотирьох друїдів двоє повертались на південь, а двоє – на північ від ріки. Що ж до старого, який здійснював жертвоприношення, то Сеґоваксів батько мав доправити його проти течії додому – аж за дві милі звідси.

Мовчки попрощавшись із зібранням, жрець уже ступив був до човна – аж тут обернувся й зупинив свій погляд на жінці. Це тривало одну-єдину мить. Потім він подав знак сумирному Рибалці – і рушив далі.

Ця мить, одначе, була досить-таки довга. Картімандую аж затрусило. Казали, ніби старий знав усе. Може, то була й правда, – вона не відала. Тримаючи немовля, жінка підштовхнула Сеґовакса з Бранвен уперед – і рушила до коней, що паслися на припоні. Чи правильно вона чинила? Картімандуя переконувала себе, що так. Хіба вона не захищала їх усіх? Не виконувала належного? Та водночас її не залишало гостре, нестерпне відчуття провини. Як міг старий друїд, якого зараз віз її чоловік, здогадатись про перемовини?

Біля коней вона зачекала ще кілька хвилин, аж поки прибули люди від великого вождя. Потрібний їй чоловік був серед них. Побачивши Картімандую, він одвернувся й завагався.

Юний Сеґовакс із цікавістю дивився на вельможу – того самого, що передавав друїдові щит. Він був стрункий, із густою чорною бородою, похмурими блакитними очима й жорстоким влад ним обличчям. З-під зеленого плаща було видно туніку, облямовану лисячим хутром. На шиї висів важкий торк – золота кельтська гривна, що свідчила про високий ранг власника.

Хлопчик бачив його не вперше. За останній місяць могутній воєвода приїздив двічі – і щоразу зупинявся в селищі навпроти Лондиносу.

– Будьте напоготові, – звелів він людям, оглянувши їхню зброю. – Великий вождь Касівелаун чекає на скупчення наших сил у цьому місці. Я візьмуся до оборонних укріплень.

Сеґоваксова мати залишила сина з немовлям та Бранвен – і рушила до воєводи, щоб поговорити з ним.

Той замислено спостерігав за нею. Звично оцінив її дітородні можливості.

Картімандуя, як він помітив ще під час першої зустрічі, була дивовижною жінкою. Густе чорне волосся спадало їй на плечі. Тіло – тонке, в’юнке, проте з важкими грудьми. Не груди, а справжня мрія будь-якого чоловіка. Він звернув увагу, як вона трохи крутнула стегнами, підходячи до нього. Він помітив це ще під час знайомства. Цікаво, чи завжди вона робила так, чи тільки для нього?

– Ну? – понуро спитав він.

– Наша угода залишається чинною?

Він поглянув на дітей, тоді – на човен, яким її чоловік перевозив старого друїда. Той був уже далеко. Вельможа знову вирячився на Картімандую, жеручи її очима:

– Я вже казав, що так.

Тепер він уявив її в майбутньому. Бліде обличчя з вузькими вилицями обважніє, звабливі очі потьмяніють. Пристрасть обернеться на одержимість – чи навіть на озлобленість. Але ж гарна, дуже гарна –
вистачить ще на кілька років…

– Коли? – вона ніби трохи заспо кої лась, хоч і не зовсім.

Він стенув плечима:

– Хто знає? Скоро.

– Він не має здогадатись.

– Коли я віддаю на кази, їх виконують.

– Так.

Вона кивнула, проте й далі розгублено стояла. «Наче дика тварина», – подумав він. І подав знак, що розмову скінчено. За хвилину він уже їхав собі геть.

Картімандуя повернулася до дітей, що не знали її страшної таємниці. Невдовзі вони про неї дізнаються… В голові майнула моторошна думка: чи любитимуть вони її після цього так, як і раніше?

***

Човен плив проти води, а друїд пильно вглядавсь у глибину. Чи прийняла ріка щит, чи він і далі коливається в потоці? Старий поглянув на свого сумирного перевізника. Він пам’ятав батька цього чолов’яги – з такими самими перетинками на руках, як і в хлопчини. І в його діда – так само…

Друїд зітхнув.

Тутешній люд недаремно прозвав його батьком річки. Він був старий – мав років із сімдесят, – та досі ще дужий і показний. Заввишки футів шість – велетень поряд із більшістю чоловіків. Густа біла борода його сягала пояса, сива голова залишалась непокритою – крім хіба золотого обруча на чолі. Сірі очі відзначались пильністю. Саме він щороку приносив у жертву волів на східному пагорбі-близнюкові Лондиносу; саме він співав молитви у священних гаях серед навколишніх дібров.

Ніхто не знав, коли на північному заході Європи з’явився друїдизм, та в Британії він набув нечуваної сили, бо за останніх років численні його адепти перепливли море, аби знайти собі прихисток на туманному острові. Побутувала думка, ніби британські друїди зберігали чистоту звичаїв, що спирались на давні знання. У глибині острова розташовувалися дивні кам’яні кола – святилища такі давні, що ніхто не міг поручитись навіть за їхнє рукотворне походження. Ходили чутки, що то були колишні пристановища друїдів. Зараз, одначе, друїди зде більшого збиралися у невеликих дерев’яних храмах чи священних гаях уздовж річки.

І все ж таки цьому старезному друїдові приписували особливий дар, якого не мали інші жерці, – божественний дар передбачати майбутнє.

Ця дивовижна здібність виявилась у нього на тридцять третьому році життя. Сам він не знав, чим був для нього цей дар – добром чи прокляттям. Його баченню майбутнього бракувало повноти. Часом воно обмежувалось непевними передчуттями, а часом давало змогу зазирнути в майбутнє з моторошною чіткістю. А бувало й так, що він, як і звичайні люди, залишався сліпим. Поволі він навчився сприймати цей стан не як добро чи зло, а просто як особливість своєї природи.

Дім його був недалеко. Через дві з половиною милі вище річка робила один зі своїх численних величних вигинів – на південь, під прямим кутом, з подальшим по во ро том знову на схід. За вигином роздвоєний потік омивав прямокутний острівець, що відколовся від північного берега. То було тихе місце, поросле дубами, ясенами та соснами. Тут, в одинокій скромній хижі, друїд відбував своє добровільне самітництво останні тридцять років життя.

Старий часто мандрував навколишніми селами вздовж річки, незмінно зустрічаючи шану та щиру гостинність. Часом він несподівано наказував селянинові – так, як цього разу Сеґоваксовому батькові, – везти його за багато миль проти течії до якогось священного місця. Проте зазвичай стовпчик диму свідчив, що господар удома, на острівці, і всі сприймали його мовчазну присутність як ознаку безпеки території, вбачаючи в ньому такий собі священний камінь: хоч як він обростає лишайником, та все одно час не має влади над ним.

Старий помітив щит тієї самої миті, коли човен уже повертав і попереду з’явився острів. Щит, як і раніше, виблискував під поверхнею води, поволі пливучи проти течії до далекого серця ріки. Друїд утупився в нього. Річка ніби й не відмовилась від жертви, та не можна сказати, що прийняла її. Жрець хитнув головою – ця прикмета збігалася з передчуттям, що сяйнуло йому місяць тому.

Дар передбачення підказав йому й інше. Він не знав, до чого приготувався юний Сеґовакс, проте сприйняв жорстокі муки Картімандуї. Бачив він зараз і долю, що чекала на мовчазного Рибалку. Однак це передчуття стосувалось іншої події – набагато величнішої й страшнішої, якої він і досі не розумів до ладу. Дорогою додому старий глибоко зануривсь у роздуми. Хіба це можливо, щоб божества давнього острова Британії були знищені? Чи, може, станеться щось іще, чого він не може осягнути? Все це було напрочуд дивно.