Уривок з фентезі «Танець вогненного моря» Е. Дж. Меллов

«Танець вогненного моря» – друга частина трилогії, де кожна книжка – окрема історія про сестру-чарівницю. Ця розповість про середущу Нію, наділену даром танцю... 

ПРОЛОГ

Пірат стояв і дивився, як умирає людина.

У цьому не було чогось аж надто дивного, зважаючи на його фах, але зараз він ніяк не доклався до справи.

Ви спитаєте, який же це страховинний двір запросив гостей дивитися на катування. І відповідь буде досить проста: Королівства Злодіїв. Юрба, що оточувала пірата, підступила ближче, і розкішно вбрані люди раз у раз тикалися в його протертий шкіряний плащ, жадаючи краще розгледіти те безумство, яке коїлося посеред зали. Запах надміру напахчених тіл, поту й відчаю, пробравшись під маску, вдарив пірату в ніс. І вже не вперше цього вечора він мимоволі згадав, де саме перебуває: у найжорстокішому й найпотворнішому королівстві у всьому Аадилорі, чиї поблажливі закони принаджують товсті гаманці та ще більших дурнів, обмінюючи секрети й мішки з грошима на ночі безрозсудності та гріха.

Пірат завітав сюди ввечері не лише із цікавості, а й через власні амбіції. Відмовившись від старого життя, він важко боровся за те, щоб збудувати нове. І хоча його теперішнє існування мало скидалося на те, що він залишив позаду, у цьому й полягала суть. Тепер його рішення залежали тільки від нього самого – і над ними більше не тяжіла історія або ж чужі сподівання.

Принаймні саме це він повторював собі.

Хоч він і не мав жодних намірів стати піратом, та все ж не бачив причин боротися з тим, що його досі вважають зловмисником.

А тому він заволодів кораблем і найняв собі команду. «Нарешті, – подумав він. – Нагода стати першим капітаном піратів у дворі Короля Злодіїв».

Відвівши погляд від постатей у плащах навколо себе, він знову зосередився на виставі. Посеред оніксової зали виступали три жінки: співачка, танцівниця і скрипалька.

Їхня млосно-гаряча пісня та п’янкий ритм розтікалися навсібіч веселкою барв, і нитки їхньої сили безперестанку вдаряли в’язня, закутого посередині зали: ноти шмагали його шкіру, караючи, однак, замість того, щоб кричати від болю, чоловік стогнав з насолоди.

Це були воплочені богині, приведені з Тіні, щоб принаджувати живих до мертвих, адже їхні сили промовляли про давню магію. Про той час, коли боги ще не були забуті, й Аадилор купався в їхніх дарах.

Жінки були вбрані в розкішні костюми: із завитками чорнильного кольору, намистинами, увитими в шовк, що спадали на пір’я, та мереживом. Щедро прикрашені рогаті маски приховували імена всього тріо. І хоча їхній виступ не був для пірата, він все одно умивався холодним потом розпачу, відчуваючи потужну звабу їхньої магії.

Захопливої.

Дражливої.

Спокусливої.

Ненаситної.

Він бачив сплетіння сил, покликаних зачарувати розум й ув’язнити тіло. Справжнє закляття безумства: в’язень, якого воно огортало, став лялькою-маріонеткою.

В’язень скавчав у болісному екстазі. Коли ж танцівниця пробігла дражливо близько, він простягнув до неї руку. Його ланцюги забряжчали, ударившись об кріплення, і він, безсилий підступитися ближче, повалився на чорну мармурову підлогу, увиваючись з болю й роздираючи нігтями обличчя. Він дер собі шкіру, і струмки крові стікали з носа й вух, змішуючись з калюжею сечі попід ним.

А пірат пильно дивився.

Він ще ніколи не бачив перед собою такої порочної краси; утім, вчився швидко, тому добре знав, що в цьому світі найосяйніші речі часто бувають фатальними.

А ці троє і справді сяяли дивовижно.

Усякий, хто мав дар Зору, міг бачити їхню всепоглинальну силу, адже ті, хто володіє магією, можуть розпізнати її в інших.

Якби пірат скористався своїми дарами, вони б засяяли зеленим кольором.

Катів же оповивала хмільна суміш барв, що чимраз більше розходилися із середини зали, де вони виступали.

– Мусаї, – прошепотіла жінка піратові, щойно він зайшов у двір.

Смертоносні музи короля.

«Таки смертоносні», – подумав пірат.

Краплі поту виступали на його шкірі під срібною маскою, а думки кружляли під чарівливу мелодію, яка розносилася залою. Танцівниця хитала стегнами в такт, підносячи у повітря сплески своєї вогненної магії, і, плескаючи в долоні, навівала сон. Пірат затремтів від жадоби.

Голос співачки розділився на три, чотири, п’ять потоків: золоті нитки плинного сопрано виривалися з її уст і линули за фіалковими акордами, що зісковзували зі скрипки.

Піратові ще ніколи так не хотілося більшого. Але чого саме, він сказати не міг. Відчував лише потребу. Бажання. Відчай. А за ними всіма – порожній смуток. Болісну порожнечу – адже він ніколи не матиме того, чого жадала його душа.

Їхньої сили.

«На-а-аші, – воркувала витягуючись його магія. – Ми хочемо, щоб вони були наші».

«Облиш, – наказав він тихо, відсахнувшись. – Я ваш господар, а не вони».

Стиснувши кулаки, пірат намагався зібрати думки докупи.

Він чув стогони тих придворних, що не були наділені дарами – їх тримали закутими, наче в’язнів. Він дивувався, навіщо звичайним смертним лишатися тут. Авжеж, маніпуляції з кров’ю робити легко, та хіба вони не знали, що буде далі? «Така величезна принада двору Королівства Злодіїв, – подумав він. – Опинитися так близько до цієї сили, відчути ейфорію смерті й жити далі. Такою історією згодом можна буде вихвалятися. Послухайте, як я тоді примудрився вижити...»

Пірат оглянув натовп, усі ці приховані обличчя, міркуючи, хто б ще міг бути потенційним кандидатом у придворні. Хто з них доступиться до палацу й після того, як спізнає найзвироднілішої розпусти, долучиться до всіх таємниць та зв’язків, з нею пов’язаних? Він знав, що запрошення на цей – а не будь-який інший — вечір, який давав змогу стати свідком ду-
же й дуже малої частки королівської сили, було, без сумніву, випробовуванням. Усе в цьому світі – випробовування.

І одного разу він уже програв.

Але тепер – переможе.

Хвиля тепла пробігла його тілом, привернувши увагу до танцівниці, яка, вигинаючись, пройшла поруч, лишивши по собі знадливі пахощі жимолості.

Він не міг розгледіти навіть непокритого пасма її волосся чи хоч однієї смужки шкіри. Обличчя танцівниці ховалося за намистами й шовками, і навіть попри те, що її ноги були вкриті аж до пальців, вона рухалася, немов оголена, і споглядання її спокусливих вигинів здавалося чимось майже сороміцьким. Утім, хто вона така, було невідомо.

Так само як і про двох її приятельок.

Так сильно вони таїлися, коли були в усіх перед очима.

«Як і всі присутні тут», – спало на думку піратові. Звичайно, окрім в’язня.

Того виволокли на середину зали – і зірвали маску. Останнє приниження перед вироком. В’язень закричав, прикривши зморшкувате обличчя руками, заступаючи від чужих очей своє посивіле волосся. Навіть тоді, коли смертний вирок був неминучий, ніхто, здавалося, не хотів, щоб гріхи Королівства Злодіїв супроводжували його – хай навіть у саму Тінь.

Темп прискорився: скрипалька стала водити смичком по струнах із запаморочливою швидкістю.

Голос співачки піднісся ще вище, затрусивши канделябрами, а танцюристка знову, знову й знову увивалася навколо в’язня.

Їхні сили закружляли, здійнявши пориви вітру в залі.

Ставши навколішки, в’язень закинув голову назад, випинаючи ланцюги до стелі. Їхня магія зароїлася у висоті. Він випустив останній крик, мольбу перед Мусаї, коли їхні чари, сплівши в один клубок пурпурові, медово-золоті та малинові барви, вливалися в нього безкінечним потоком, аж поки врешті його пошарпане тіло поглинуло їх цілком. Він світився, мов зірка, а хрускіт його переламаних кісток розходився луною по залі.

Світло, що пульсувало під його шкірою, згасло, коли наостанок хряснула спина.

В’язень осунувся на підлогу.

Неживий.

Його душа відійшла в Тінь.

У залі запала моторошна тиша, немовби відгукуючись на втрату магії Мусаї, яка несподівано зникла.

Зарюмсав хтось із тих, у кого не було дарів.

А тоді…

Зала вибухнула оплесками.

Мусаї вклонилися з королівською грацією, немовби це не вони щойно розтопили своєю силою нутрощі чоловіка. Пірат відчув, що енергія довкруж стала наливатися хіттю.

Він спохопився й збагнув, що важко дихає.

Усвідомивши це, його наміри загострилися, і туман, що каламутив розум, розійшовся.

Цей чоловік стерігся будь-якої безтямності. І коли зрозумів, що мало не забув, хто він і де, хвиля збентеження пробіглася його тілом.

Двері в дальньому кінці зали розчинилися навстіж, і натовп ринув – на вечірку на честь вистави. Але пірат не зрушив з місця; його погляд лишався прикутим до забутого тіла в’язня. Він роздивлявся риси обличчя, що явно свідчили про шляхетне походження, аж поки безликі вартові забрали труп.

Пірат знав, що в’язень належав до придворних. І цей високий сан, очевидно, не врятував його. Здається, Король Злодіїв був прихильний тільки до тих, хто крав для нього, а не в нього.

І, як виявилося, це таки добре, бо ж цього вечора у дворі з’явилося вільне місце.

Але чи справді це той світ, у якому праглося жити піратові?

«Так», – завуркотіла магія.

«Так», – погодився він.

Питання полягало в тому, як здобути потрібну силу, щоб вільніше рухатися в цьому світі.

Пірат походжав між оповитими плащами постатями, роздивляючись всілякі маски, що оточували його, їхню розфарбовану шкіру. Постійна потреба приховувати свою особу – вразливе місце всіх присутніх тут. Чимало секретів були надійно сховані в цьому палаці й королівстві – пороків, не призначених для ніжних вух і пристойного товариства. Але таємниці лишалися водночас і важелем впливу. Того, якого так вперто й рішуче домагався пірат – бо до безцінного скарбу можуть вести різні шляхи.

Аж раптом його увагу привернув переливчастий рух – це танцівниця обминала гостей, гойдаючи стегнами, і її оніксове намисто мерехтіло. Він повів очима на її пишний силует, вогняну поволоку магії, що струменіла з її рухів. І тоді малопомалу, наче хитра змія, у його голову став закрадатися задум.

Немов відчувши поряд хижака, танцівниця обернулася, несучи високо над юрбою свій рогатий головний убір. І, попри те, що її обличчя ховала маска, ріка гарячого струму облила його – тієї самої миті, коли зустрілися їхні погляди. А тоді вона пішла геть і зникла десь у тіні двору.

Він кинувся за нею вслід, а його нерви напнулися в передчутті того, що замислив зробити далі.

«Та-а-ак», – завуркотіла від захвату його магія, коли він зухвало подумав: «Ми не боягузи, як оті всі».

«Ні, – підтвердив він, – не боягузи».

І пірат твердою рукою скинув з обличчя маску.

Тепло зали обійняло його й без того нагріту шкіру. Він глибоко вдихнув, відчувши солодкий запах свободи. Всі, кого пірат проминав, приголомшено перешіптувалися, вдивляючись у його риси – він перший, хто не побоявся відкрити обличчя.

Він, звичайно, не зважав на них.

Розкривши свою особу, він не стане слабким. Не як усі інші, хто ховається за масками й облудною таємничістю.

«Нехай вони знають, хто я, – подумав він. – Нехай бачать мої гріхи».

Його вже встигли прозвати страховищем. То чому б іще раз не підтвердити оте прізвисько?

Страховища потрібні, щоб хтось міг стати героєм.

І Алос Езра буде тим страховищем, що зробить героями всіх.