«Пінгвіни кличуть» – нова пригода Вероніки Мак-Кріді, щоб здійснити мрію знову побачити пінгвінів...

1
Вероніка

Маєток «Баллагайс», графство Айршир,
Шотландія

– Я ПОПРОСИЛА Айлін знайти нам пінгвінів у Шотландії.

Дейзі, тихенько попискуючи від захвату, зістрибує з дивана. Боюся, ці стрибання не йдуть меблям на користь. Тому, коли ми перебираємося в затишнішу, меншу з двох віталень Баллагайсу, завбачливо сідаю в крісло королеви Анни – те, що дорожче й цінніше. Дейзі часом поводиться як малий вандал.

– Навіщо було турбувати Айлін? Я зараз сама знайду шотландських пінгвінів у телефоні! – Зухвалий тон вирішую пропустити повз вуха, все ж таки Дейзі – не зовсім здорова дитина. Вона пірнає у свою торбину – таку барвисту, що аж в очах рябіє, – дістає мобільний і махає ним мені. На вигляд це просто невеликий плаский прямокутник, але Дейзі напрочуд вправно ним користується.

– Поклади назад! – велю я їй. – Це неподобство, коли дев’ятирічка марнує своє життя на таке безглуздя!

– Без чого? Безглуздя? Яке смішне слово!

– Нічого смішного, повір мені.

Дейзі запихає телефон назад у торбину. Здається, ми відхилилися від теми, що, мушу визнати, трохи небезпечно. Не тому, що в мене щось із пам’яттю (вона така сама ідеальна, як замолоду), просто Дейзі з її вертким дитячим розумом перестрибує з однієї теми на іншу. Я за п’ять хвилин уже й не згадаю, із чого починали, тому квапливо вертаюся, поки ми не пішли манівцями:

– Пінгвіни, – нагадую їй, – не тільки весела розвага. Вони – взірець для нас усіх. Лише заради цього їх варто було б знайти.

– Знаю, – відказує вона. – Пам’ятай про пінгвінів!

Це був наш маленький девіз, яким я підбадьорювала Дейзі під час хімієтерапії якраз перед Різдвом. Пінгвіни – не лише милі й кумедні істоти. Для мене вони – втілення мужності, впертості й цілеспрямованості. Вони щодня долають сотні труднощів: проходять багато кілометрів сніговою пустелею, плавають у крижаній воді, тікають від тюленів і водночас не втрачають оптимізму та рішучості! Те, що Дейзі поділяє мій захват, дуже тішить.

Вона знову залазить на диван, стає навколішки й визирає в еркерне вікно, ніби сподіваючись побачити улюблених птахів на клумбі. У саду довкола маєтку є кілька широких квіткових бордюрів, фонтан і непогана колекція кущових рододендронів, виплеканих дбайливими руками містера Перкінса, а от пінгвінів там катма.

– Замовлю-но скульптуру пінгвіна для саду, – кажу я. – Вона чудово прикрасить алею.

Дейзі від цієї ідеї в захваті. Її великі блакитні очі аж засяяли. Перенісся дівчинки поцятковане веснянками, а сам носик, попри те що вона росте з якоюсь неймовірною швидкістю, дуже дитячий – маленький і кирпатий. А коли Дейзі не теревенить і не жує (що буває рідко), можна побачити, що й губки в неї бантиком. Дуже гарненька дівчинка, хай і без волосся зараз. От тільки намотаний довкола голови помаранчевий шарф шарму їй не додає. Я запропонувала купити їй перуку, але вона відмовилася. Дуже вперта юна леді.

Невимовно тішить, що після лікарні, щойно трохи відійшла від процедур, Дейзі відразу захотіла навідати мене. Навідалися вони всією сім’єю, але батьки й брат через кілька днів повернулися в Болтон, а Дейзі лишилася. Вона запевняє, що тут почувається значно краще, хоча все одно мусить часто відпочивати та вживати багато ліків. Дитина в домі – це, звісно, дуже виснажує, але воно того варте.

Я радію, що харизма МакКріді й досі вабить до мене людей, але підозрюю, що старовинний маєток у пізньоякобінському стилі не менш цікавить Дейзі. У цьому будинку, як і на півтора гектара землі довкола, де колись цвіли сади, стане місця розгулятися її буйній фантазії: дубові панелі на стінах, острівці затишку біля камінів, кілька довжелезних сходів і дванадцять спалень, заповнених цінним антикваріатом та творами мистецтва. Однак дитині найбільше сподобалися мій набивний стільчик для ніг у формі віслючка, каретний годинник з ручкою, піанола та глобус на ніжках. А ще особливе фото, яке висить у вітальні.

– Одного дня я теж поїду в Антарктиду, як ти, Вероніко, – урочисто виголошує Дейзі. – Хочу побачити Піпа!

І біжить до фотографії. Краще б вона її не чіпала, велику важку рамку годі втримати, ще впустить. Це моя улюблена світлина, яку подарував неймовірний телеведучий Роберт Седдлбоу. Саме його документальні фільми про дику природу й спонукали мене полетіти до пінгвінів. Тепер Роберта слід величати сер – минулого тижня, коли 2013-й переходив у 2014-й, оголосили список ушанованих цієї честі.

На фото постать Піпа чітко вима льо ву ється на сніжному тлі. Коли я його востаннє бачила, це був жмуток сірого пуху з величезними лапами. Тепер він уже справжній пінгвін Аделі – білий спереду та чорний з усіх інших боків. Він явно кудись пря мує, бо трохи підняв одну лапу й розчепірив крила-ласти. Голова вперед, дзьоб роззявлений, очі допитливо блищать.

– Він каже: «Привіт, Дейзі та Вероніко!», правда ж?

– Авжеж, Дейзі, – відповідаю я.

Брехня завжди солодша й приємніша за правду.

Як же мені хочеться знати, про що думає Піп. Позаду нього розпливчата чорно-біла мозаїка, на якій можна розрізнити силуети інших пінгвінів, зайнятих повсякденними турботами. Ця світлина завжди переносить мене до Антарктики. Усе на світі віддала б, аби ще раз побачити ті сліпучі сніги й побродити серед натовпу галасливих птахів. Зараз у мене нудне рутинне життя: їм, сплю, читаю, збираю сміття... А ще вирішую, з якого сервізу питиму сьогодні чай: із порцеляни «Веджвуд», «Колпорт» чи «Роял Кроун Дербі». Айлін бігає туди-сюди то з пилососом, то з банкою воску для меблів…

Я вдячна долі, що можу дозволити собі жити в комфорті. Проте в серці оселилася печаль: ніколи більше не буде в мене такої пригоди. Навколосвітні подорожі шкодять довкіллю, та й моєму вісімдесятисемирічному організму на користь не підуть. Але все одно прикро.

– Немає в Шотландії ніяких пінгвінів, – заперечує Ноа, семирічний брат Дейзі, яких зараз називають «ботанами». – Вони тільки в Південній півкулі водяться.

З Ноа ми говоримо по «Скайпу» (і хто ж таку немилозвучну назву вигадав!). Це ще одна з тих новомодних технологічних витребеньок, без яких молоде покоління жити не може. У маєтку він з’явився завдяки Дейзиним батькам, які хотіли щодня хоч якось бачитися з донькою. Ми з Айлін нетямилися від жаху, коли це технологічне чудисько з’явилося в нашій тихій оселі, але із часом звикли.

Дейзі тепер сперечається з Ноа так голосно, що мій слуховий апарат аж дрижить:

– Є В ШОТЛАНДІЇ ПІНГВІНИ!!! І Я ТОБІ ДОВЕДУ!!!

– ЯК?? – не відстає від неї брат.

Як ще цей «Скайп» не розірвало на друзки від їхнього вереску?

– Дейзі, побійся Бога, – не витримую врешті. – Тут люстри!

Дівчинка зводить очі на вотерфордський кришталь, що висить якраз над нею і який уже почав трохи подзенькувати.

Затим вона переходить на шепіт, який через емоції більше нагадує шипіння. Я чую те шипіння, проте ні слова розібрати не можу.

Наговорившись із братом, Дейзі біжить у їдальню набридати Айлін, яка змітає пил і щось собі му гикає, не попадаючи в ноти. Айлін уже навчилася одночасно прибирати й розважати малу, тож я лишаю їх удвох і підіймаюся сходами, щоб трохи побути в тиші.