Уривок з романтичної історії «Мій темний Ромео» Паркер С. Гантінґтон, Л.Дж. Шен

«Мій темний Ромео» – історія, яка починається зі щирої ненависті й бажання помсти та переростає в палке кохання.

Розділ 1

Даллас

– О господи, то вони не блефували? Він справді в місті?

Емілі вчепилася мені в руку, увіп’ялася гострими, як гвіздки в труні, нігтями в засмаглу плоть.

– Олівер фон Бісмарк теж, – простягла руку Саванна. – Ущипніть мене.

Я радо виконала прохання.

– Ой, Дал! Досить уже все так буквально сприймати. Я знизала плечима й зосередилася на столі з їжею поруч – реальній причині, чому прийшла сьогодні на бал дебютанток.

Узяла з кришталевої таці помело в шоколаді й вгризлася в нього, насолоджуючись кисло-солодким нектаром.

Бог – не чоловік.

Та й не жінка.

Найімовірніше, Бог – це часточка фрукта, вкрита шоколадом «Ґодіва».

– Що вони тут забули? Вони ж не з Півдня навіть. – Емілі забрала програмку в Сав і заходилася обмахуватися нею. – І вочевидь не знайомитися прийшли. Два затяті холостяки. Хіба Коста не покинув минулого літа ту повну дупу – шведську принцесу?

– А бувають половинчасті шведські принцеси? — вголос замислилась я.

– Дал.

А де португальські заварні тарти? Мені обіцяли, що вони будуть.

– Ти казала, тут частуватимуть паштел-де-ната. –  Я взяла втішний приз – мелопіту – і помахала нею перед Емілі. – Отак і вір тобі.

Вона помітила своїм соколиним оком, як я кидаю в сумочку два пончики.

— Дал, не можна таке класти в сумочку «Шанель». Шкіру зіпсуєш.

Сав знервовано полізла до себе в клатч і дістала помаду.

– Я чула, що фон Бісмарк приїхав купити «Ле Флер».

Власник «Ле Флер» – тато Дженни. Вони виробляли простирадла з перкалю для п’ятидіамантових готелів. У восьмому класі ми з Емілі втекли з дому й тиждень спали в них у шоурумі, перш ніж татусі нас знайшли.

– А навіщо йому «Ле Флер»? – Тепер я взяла кнафе й досі стояла спиною до загадкових створінь, через яких у моїх найкращих подружок раптом поїхав дах.

І схоже, що не лише в них – шепотілися взагалі всі.

Емілі вихопила в Саванни з рук «Бонд № 9» 5 і нафарбувала губи товстим шаром.

– У нього готельно-ресторанний бізнес. Маленька така мережа «Ґранд реґент». Чула про неї?

«Ґранд реґент» спершу був ексклюзив ним готелем, куди потрапляли лише за запрошенням, але згодом розрісся так, що вже перегнав «Гілтон». Я так розумію, Бундяк фон Пафосний геть не животіє. З іншого боку, на цей захід так просто й не запрошують, хіба що твоя сім’я непристойно заможна.

Триста третій Королівський бал дебютанток у Чапел-Фоллзі був ще тим шоу, що радше скидалося на виставку собак. Сюди з’їхалися всі мільярдери й мультимільйонери штату. Батьки водили оперним театром «Астор» своїх доньок, яких виховували, наче принцес вісімнадцятого століття, і сподівалися, що зможуть передати їх у руки чоловіка з таким самим рівнем доходів, як у них.

Я сюди прийшла не чоловіка шукати. Татко пообіцяв мою руку декому ще до мого народження, про що нагадує діамантова обручка на моєму підмізинному пальці. І це завжди була проблема з майбутнього – аж поки два дні тому я побачила в газетах оголошення.

– Я чула, що Ромео напевне буде гендиректором компанії свого батька. – Господи, Сав і досі про нього базікає. Вони що, його сторінку на вікіпедії написати зібралися? – І він уже мільярдер.

– Не просто мільярдер. Мультимільярдер. – Емілі торкнулася діаманта в грануванні «маркіз» на коштовному браслеті – певна ознака, що вона нервує. – І не з тих, хто всі гроші спускає на яхти, золоті унітази й дивні проєкти.

Сав відчайдушно зиркнула на чоловіків через кишенькове дзеркальце.

– Може, нас хтось познайомить?

Емілі насупилася.

– Тут ніхто їх не знає. Дал? Даллас? Ти нас узагалі слухаєш? Це важливо.

Мене наразі хвилювало лише, що тут немає ще й пісочного печива. Я неохоче глянула на двох чоловіків, перед якими розступалося море шовку, шифону й залитих лаком зачісок.

Обидва – щонайменше метр дев’яносто. Ніби велетні, які намагаються вміститися в ляльковий будиночок. Хоча загалом нічого звичного в їхній зовнішності не було. Схожі лише зростом. У всьому іншому – прямі протилежності. Шовк і шкіра.

Я так зрозуміла, що жива лялька Кен – це фон Бісмарк. Русяве волосся, квадратна щелепа й недбало елегантна щетина – такого персонажа цілком міг би намалювати ілюстратор з «Волт Дісней». Ідеальний європейський принц, аж до нестерпно гарних блакитних очей і фігури римської статуї.

Шовк.

Інший – дикун під гламурною личиною. Хижак у костюмі «Кайтон». Чорнильно-чорне волосся слухається лише тому, що підстрижене під джентльмена.

Здавалося, у ньому все продумане до дрібниць. Створене лише для того, щоб стати смертельною дозою у крові будь-якої жінки.

Гострі вилиці, густі брови, вії, за які я готова була б сісти у в’язницю, і найхолодніші сірі очі з усіх, що я бачила в житті. Такі світлі й холодні, що, як я вирішила, зовсім не пасують до його італійських рис обличчя.

Шкіра.

– Ромео Коста. – Він пройшов повз нас до столика для ВІП-персон, і голос Саванни аж затремтів від бажання. – Я б дозволила йому робити зі мною все, що він захотів би – хай би зруйнував мене, як Ілон Маск твіттер.

– О, я б дозволила йому наймерзенніше. – Емілі покрутила синій діамант на шиї. – Навіть не знаю, чого він там може хотіти, але все одно згодна. Розумієте?

У цьому й проблема. Коли надворі двадцять перше століття, а ви – дівчата з Півдня, ходите в церкву, вивчаєте Біблію.

Чапел-Фоллз знали за двома речами: по-перше, тут усі страшенно заможні, переважно – власники високопрофільних бізнесів у штаті Джорджія, і по-друге, – надміру консервативні. Доньок від усіх ховають, як у Середньовіччі.

Тому в цьому місті життя плинуло інакше. Майже всі ми до заміжжя хіба що кілька поцілунків поспіхом встигали вхопити, хоча кожній стукнуло вже по двадцять одному.

Мої подружки з їхніми гарними манерами зиркали в той бік обережно, а ось я легко дивилася прямо. Знервований розпорядник вів чоловіків до столика, вони роззиралися. Ромео Коста – з незадоволеним відчуженням сердеги, якому довелося шукати собі їжу на смітнику. Фон Бісмарк – із цинічною грайливою втіхою.

– Ти що робиш, Дал? Вони ж побачать, як ти витріщаєшся! – мало не зомліла Саванна.

У наш бік вони не дивилися.

– І що? – Я позіхнула й узяла з таці неподалік келих шампанського.

Сав і Емілі зашепотіли далі, а я пішла геть, повз шведські столи із солодощами, шампанським і подарунковими пакетами. Зробила коло кімнатою, привіталася з друзями й далекими родичами, і все заради того, щоб дістатися наїдків біля іншої стіни. Ще я виглядала свою сестру, Френклін.

Френкі достоту десь тут – певно, підпалює комусь перуку чи програє родинні гроші в карти.

Якщо я – найбільше ледащо в сім’ї, без амбіцій і з купою вільного часу, то вона – однозначно банші родини Таунсендів.

Гадки не маю, чому тато її сюди привіз. Малій тільки нещодавно виповнилося дев’ятнадцять і знайомитися із чоловіками їй цікаво трохи менше, ніж мені – їсти нестерилізовані голки, щоб не вмерти з голоду.

Я йшла у своїх лабутенах лімітованої колекції – чорних, оксамитових, на гострих дванадцятисантиметрових підборах, оздоблених перлинами й кристалами Сваровскі. Усім усміхалася й надсилала повітряні поцілунки, аж раптом на когось налетіла.

– Дал!

Френкі пригорнула мене так, наче ми не бачилися сорок хвилин тому. Тоді вона змусила мене заприсягтися, що я нікому не розкажу про маленькі пляшечки текіли «Клейс Азул», які вона ховає собі в ліфчик. Пластикові краєчки боляче притисли мої груди, коли ми обійнялися.

– Весело тобі? – Я притримала її, щоб вона не беркицьнулася на підлогу, наче кізонька. – Може, води? Чи «Едвілу»? Чи потрібне божественне втручання?

Від Френкі тхнуло потом. І дешевим одеколоном. А ще травичкою.

Боже, помагай татові.

– Усе гаразд. – Вона відмахнулася й роззирнулася. – Бачила, тут якийсь герцог з Меріленду приїхав!

– У Штатах немає монархії, сестричко.

Прізвище фон Бісмарка звучить гарно, та це не означає, що він королівської крові.

– А його суперзаможний друг? – проігнорувала вона мене. – Він торгує зброєю, класно ж.

Тільки в її світі торгівля зброєю – це щось класне.

– Ага, Сав і Емілі вже у всеозброєнні, хоч із гірським левом борися. Ти з ними бачилася?

– Не зовсім. – Френкі зморщила носа й далі роззиралася кімнатою – мабуть, у пошуках того, через кого тепер тхне, наче побувала на задньому сидінні авто наркодилера. – Гадаю, той, хто їх запросив, хотів справити враження: у них на столику пісочне печиво від улюбленого пекаря покійної королеви. Прилетів сюди із самісінького Суррея. – Вона криво посміхнулася. – Я вкрала одне, поки ніхто не бачив.

Моє серце стислося. Я люблю сестру, але тієї миті готова була її вбити.

– І мені не взяла? – мало не скрикнула я. – Ти ж знаєш, я ніколи не куштувала автентичного британського пісочного печива. Але ж ти й паскуда!

– Ой, та там ще повно. – Френкі запустила пальці в тугу зачіску, почала масажувати собі голову. – Проте всі так хочуть поговорити з тими мудилами, наче то якісь Віндзори. Просто йди, познайомся й візьми собі печиво. Кажу ж, достобіса.

– Печива чи людей?

– І того, й того.