Уривок з фентезі «Троянда і кинджал» Рене Ахдіє

«Троянда і кинджал» – заключна частина фентезійної дилогії «Гнів і світанок», натхненної магією «Тисячі й однієї ночі».

ОБЛУДА ВОДИ

То був лише перстень.

Однак він так багато для неї важив.

Забагато, щоб утратити. Так багато, щоб боротися.

Шахразада піднесла руку до світла. Перстень із тьмяного золота двічі блиснув, наче нагадуючи їй про свою пару – десь далеко за піщаним морем.

Халід.

Думками вона полинула до мармурового палацу в Реї. До Халіда. Вона сподівалася, що він із Джалялем або зі своїм дядьком, шарваном. 

Плекала надію, що він не сам. Наче човен у відкритому морі. У задумі…

Чому я не з ним?

Вона міцно стиснула губи.

Бо коли я востаннє була в Реї, загинули тисячі невинних людей.

І Шахразада не могла повернутися, не знайшовши способу захистити свій народ. Своє кохання. Способу покласти край Халідовому страшному прокляттю.

Десь надворі весело замекав цап.

Шахразада роздратовано скинула із себе подобу ковдри й потяглася до кинджала, що лежав поруч із постіллю. То була пуста погроза, та вона знала, що їй потрібно боротися принаймні за ілюзію контролю над власним життям.

Наче кепкуючи з неї, пронизливі звуки надворі лунали без упину.

То... дзвоник?

У тієї тварючки на шиї був дзвоник! І тепер через дзенькання та мекання про сон можна забути.

Шахразада сіла, стискаючи держак кинджала, інкрустований самоцвітами...

А тоді, роздратовано скрикнувши, упала на колючу вовняну постіль.

Мені й без того важко спати.

Так далеко від дому. Так далеко від того місця, куди рвалося її серденько.

До горла раптово підступив клубок, і вона ковтнула. Великий палець ковзнув перснем із двома схрещеними шаблями – перснем, який Халід надів їй на правицю якихось два тижні тому.

Годі. Порожні роздуми нічим не зарадять.

Вона знову сіла, оглядаючи нову обстанову.

Постіль Ірси була охайно складена з іншого боку невеликого намету. Імовірно, молодша сестра вже кілька годин не спала: пекла хліб, готувала чай і заплітала кіску на бороді ненависного цапа.

Шахразада майже всміхнулася – попри все.

У темряві її тривога набула обрисів, тож вона заклала кинджал за пояс і вже тоді звелася на ноги. Кожен м’яз болів від кількаденної виснажливої дороги й поганого сну.

Три ночі хвилювань. Три ночі втечі з охопленого вогнем міста. Нескінченний потік запитань без відповідей. Три довгі ночі тривоги за батька, чиє понівечене тіло ще не оклигало від ушкоджень, яких зазнало на пагорбах за Реєм.

Шахразада глибоко вдихнула.

Тут було дивне повітря. Сухіше. Аж хрустке. М’яке світло смугами просочувалося крізь шпарини в наметі. Тонкий шар дрібного пилу поналипав на все. І від того її крихітний світ, здавалося, переповнювала темрява, огорнута діамантовою імлою.

З одного боку намету стояв маленький стіл з порцеляновим глечиком і мідним тазом. Поруч нього – дрібка Шахразадиних речей, загорнутих у пошарпаний килим, що їй подарував Муса Сараґоса кілька місяців тому. Вона стала навколішки перед столиком і наповнила таз водою для вмивання.

Вода була прохолодною, але чистою. На неї дивилося її, на диво, спокійне відображення. Спокійне, але спотворене.

Обличчя дівчини, яка за ніч втратила все.

Шахразада занурила руки у воду. Під нею шкіра здавалася блідою і жовтавою. Не звичного теплого бронзового кольору. Вона зосередила погляд на тому місці, де вода зустрічалася з повітрям, на дивному заломі, від якого здавалося, наче її руки під водою опинилися в іншому світі…

Світі, який рухався повільніше й розповідав казки.

Облуда води.

Вона плюснула водою на обличчя й провела мокрими пальцями по волоссі. Затим зняла кришку з маленької дерев’яної скриньки й узяла дещицю подрібненої м’яти, білого перцю й потовченої кам’яної солі, щоб очистити рот після сну.

– Ти прокинулася. Я і не сподівалася, що ти так рано встанеш після вчорашнього пізнього прибуття.

Обернувшись, Шахразада побачила під відгорнутим заслоном намету Ірсу. Стрункий силует сестри вимальовувався в трикутнику пустельного світла.

Ірса всміхнулася, і дитячі риси її обличчя стали виразнішими.

– Ти ніколи раніше не прокидалася на сніданок, – вона пірнула до намету, і заслін опустився за нею.

– Хіба ж виспишся, як надворі волає той клятий цап? – Шахразада плюснула водою на Ірсу, намагаючись зупинити шквал запитань.

– Ти про Фарбода?

– То ти вже й назвала цю звірюку? – Шахразада всміхнулася, беручись заплітати хвилі скуйовдженого волосся в косу.

– Він досить милий, – насупилася Ірса. – Дай йому шанс.

– Будь ласка, перекажи Фарбоду на випадок, якщо він продовжуватиме світанкові концерти: моя улюблена страва – тушкована козлина в соусі з гранатів та подрібнених волоських горіхів.

– Ха! – Ірса дістала довгий шнурок із кишені зім’ятих шароварів. – Здається, варто затямити, що тепер з нами живе царська особа, – вона вплела шнурок у кінчик Шахразадиної коси. – Я попереджу Фарбода, щоб більше не гнівив славної каліфи Хорасану.

Шахразада зазирнула через плече в бліді очі Ірси.

– Ти так підросла, – тихо сказала вона. – І коли ти встигла?

Ірса обійняла сестру за стан.

– Я скучила за тобою, – її пучки ковзнули держаком кинджала, і вона стривожено відсахнулася. — Чому ти носиш...

– А баба вже прокинувся? – асяяла усмішкою Шахразада. – Може, проведеш мене до нього?

Тої буремної ночі Шахразада вирушила з Таріком і Рагімом на пагорб за Реєм – шукати батька.

Вона не була готовою до побаченого.

Джагандар аль-Хайзуран скрутився посеред калюжі навколо старої книги в шкіряній оправі.

Його голі ступні й долоні були попечені. Червоні, облізлі та потріскані. Волосся випало жмутками. Їх дощем позмивало в багнюку разом з речами, і пасма поналипали на мокре каміння.

Гніда кобила її сестри була давно мертва. З перерізаним горлом. Кров цюрком вилилася із жахливої рани на шиї. Потоки багна й попелу злилися з багрянцем, утворивши моторошний візерунок на схилі пагорба.

Шахразада ніколи не забуде образу скоцюрбленого батька на тлі червоно-сірого схилу.

Коли вона спробувала відірвати його пальці від книги, він закричав мовою, якої вона ніколи раніше від нього не чула. Його очі закотилися, а повіки затріпотіли й склепилися – і за наступні чотири дні так і не розплющилися.

Шахразада не хотіла його покидати, очікуючи, що він опритомніє.

Вона мала знати, що батько в безпеці. Мала зрозуміти, що він накоїв.

Хай там що – чи кого – вона залишила в Реї.

– Бабо, – м’яко мовила Шахразада, опустившись навколішки перед батьком у маленькому наметі.

Він здригнувся уві сні, міцніше притискаючи до себе давній фоліант. Навіть марячи, Джагандар не відпускав книги. Жодній живій душі не було дозволено її торкатися.

Ірса зітхнула. Вона схилилася до Шахразади й подала їй кухлик води.

Шахразада піднесла його до батькових потрісканих губ.

Чекала, аж доки відчула, як той ковтає. Він щось пробурмотів, а тоді повернувся набік, ховаючи книгу глибше під ковдрами.

– Що ти сюди додала? – запитала Шахразада в Ірси. – Приємно пахне.

– Трохи свіжої м’яти та меду. Трішки листочків чаю та краплю молока. Ти ж казала, що він кілька днів нічого не їв. Я подумала, що це допоможе, – стенула плечима Ірса.

– Гарна ідея. І як я не здогадалася?

– Не картай себе. Тобі не личить. І... ти зробила більш ніж досить, – мовила Ірса з мудрістю, якої не чекаєш від чотирнадцятирічної. – Баба скоро прокинеться. Я... знаю, – вона прикусила губу. В її голосі бракувало впевненості. – Щоб зцілити його рани, потрібен спокій. І час.

Шахразада мовчала, пильно оглядаючи батькові руки.

Опіки вкрилися пухирями, які проступили на пурпуровій та яскраво-червоній шкірі.

Що він робив тої буремної ночі?

Що ми накоїли?

– Тобі потрібно перекусити. Ти майже нічого не їла, відколи прибула вчора ввечері, – перебила Ірса роздуми сестри.

Перш ніж Шахразада встигла заперечити, Ірса забрала в неї кухоль, допомогла підвестися й потягла в дюни за батьковим наметом. Запах смаженого м’яса ваготів у пустельному повітрі, дим клубочився заблудлою хмаринкою. У Шахразадині сандалі набивалися шовковисті, майже нестерпно гарячі піщинки. Різкі промені сонця стирали обриси всього, чого торкалися.

Примружившись, Шахразада роззирнулася в бедуїнському таборі: обвела поглядом метушню усміхнених людей, які носили бушелі зерна й пакунки з товарами з одного кінця табору в інший. Діти здавалися цілком щасливими, хоча неможливо було не помітити гори блискучої зброї – шабель, сокир і стріл, прикритих вичиненими шкурами. Неможливо не думати про ту зброю та її призначення…

Підготування до прийдешньої війни.

«І я однаково заберу ті життя – тисячократно».

Шахразада заціпеніла, а тоді випросталася, вирішивши не обтяжувати сестру журбою. То був клопіт для тих, кого наділено магічними здібностями.

Для таких, як Муса Сараґоса, маг із храму Вогню.

І хоч їй довелося докласти зусиль, Шахразада струсила із себе нескінченний тягар думок про закляття. Вона рушила з Ірсою через анклав шатер до найбільшого в центрі. То була приголомшлива споруда, хоч і зібрана з різноманітних клаптів. Над калейдоскопом вигорілих на сонці барв височів потьмянілий стяг, що маяв на вітрі. Біля входу до намету стояв вартовий, убраний в одіж із грубого полотна. Його обличчя прикривав каптур.

– Зброя заборонена, – солдат стиснув Шахразадине плече із силою вишколеного агресора. Він належав до тієї породи, яка насолоджується цією роллю набагато більше, ніж слід.

Попри намагання бути мудрішою, Шахразада зреагувала миттєво й несвідомо. Насупившись, вона відштовхнула його руку.

Я не налаштована мати справу з грубіянами. До того ж войовничими.

– У наметі шейха зброя заборонена, – солдат потягнувся до її кинджала, і його очі загрозливо зблиснули.

– Ще раз торкнешся мене, і я...

– Шазі! – підскочила Ірса, намагаючись уласкавити вартового. – Будь ласка, вибачте моїй...

Солдат відштовхнув Ірсу. Не довго думавши Шахразада загамселила кулаками по його грудях. Він заточився, роздимаючи ніздрі. Вона почула, як позад неї закричали чоловіки.

– Що ти робиш, Шахразадо?! – заволала Ірса, приголомшена безрозсудністю сестри.

Розлючений солдат ухопив Шахразаду за передпліччя. Вона налаштувалася на бій, зціпивши кулаки та прикипівши ногами до землі.

– Пусти її негайно! – над солдатом нависла постать.

Чудово.

Шахразада здригнулася, і на мить провина затьмарила її лють.

– Таріку, не треба мені твоя допомога, – процідила вона крізь зуби.

– А я тобі й не допомагаю, – він підступив ближче, кинувши на неї швидкий гамівний погляд. Від гострого неприхованого болю в його очах вона занепала духом.

Невже він ніколи мені не пробачить?