Уривок з фентезі «Божественні супротивники» Ребекки Росс

«Божественні супротивники» – перша частина дилогії «Листи зачарування», у якій двоє журналістів-конкурентів знаходять кохання через магічний зв’язок...

ЗАКЛЯТІ ВОРОГИ

П’ЯТЬ МІСЯЦІВ ПО ТОМУ

Ірис бігла під дощем у пошарпаному тренчі зі зламаним закаблуком у руці. Надія тріпотіла в грудях, додаючи їй прудкості, й фортуна теж була на її боці, коли вона перебігала трамвайну колію в діловому районі міста. Ірис кілька тижнів нетерпляче чекала на цей день. Вона знала, що готова – хоч промокла, була голодна й накульгувала.

Перший натяк на тривогу вона відчула, увійшовши до вестибюля. Цю стару будівлю звели ще до перемоги над богами. Кілька тих божеств зобразили на стелі, й, попри тріщини й тьмяне світло низьких люстр, Ірис завжди, задерши голову, задивлялася на них. Боги й богині танцювали поміж хмар, поглядаючи на землю, у довгих золотистих шатах, і в їхньому волоссі мерехтіли зорі. Іноді Ірис здавалося, що ті намальовані очі дивляться на неї, і вона ледь стримувала тремтіння. Знявши зіпсутий правий черевик, стала однією ногою навшпиньки й поспішила до ліфта. Роздуми про богів ураз вивітрилися, щойно вона згадала про нього. Може, дощ сповільнив і Ромена, тож у неї ще є шанс?

Ірис вичекала цілу хвилину. Клятий ліфт, мабуть, десь застряг. Треба ж цьому статися саме сьогодні! Рушила до сходів і, доки видерлася на п’ятий поверх, впріла, а ноги заболіли. Нарешті штовхнула важкі двері до «Оус ґазет». Її огорнули жовте світло ламп, запах міцного чаю і ранкова метушня – звична атмосфера підготовки випуску до друку.

Вона спізнилася на чотири хвилини.

Опинившись посеред цього гомону, Ірис метнула погляд до Роменового стола.

Стіл був порожній, і вона вже зраділа, але як глянула на дошку з дорученнями, побачила, що він стоїть там і вочевидь чекає на неї. Щойно їхні погляди зустрілися, Ромен ліниво всміхнувся і, потягнувшись до дошки, висмикнув клаптик паперу, пришпилений кнопкою. Останнє завдання.

Ірис не ворухнулася, навіть коли, оминувши столи, Ромен Кітт підійшов привітатися. (Він був високий і стрункий, із вилицями такими гострими, що, здавалося, ними можна каміння різати.) І помахав їй перед носом папірцем. Папірцем, таким жаданим для неї.

– Знову спізнюєшся, Віннов, – сказав замість вітання. – Уже вдруге за тиждень.

– Не знала, що ти ведеш рахунок, Кітте.

Його глузлива посмішка пом’якшала, коли погляд упав на її руки, в яких Ірис тримала зіпсований черевик.

– Схоже, дорогою з тобою сталася прикрість.

– Зовсім ні, – відповіла Ірис, високо задерши підборіддя. – Я усе саме так і планувала.

– Щоб у тебе зламався каблук?

– Щоб тобі дісталося останнє завдання.

– Даєш мені фору? – здивовано здибив брову Ромен. – Несподівано. Ми ж наче мали битися не на життя, а на смерть.

– Перебільшуєш, Кітте, – пирхнула Ірис. – Ця твоя схильність, до речі, частенько помітна і в статтях. Обережніше з цим, якщо станеш колумністом.

Брехня. Ірис рідко читала, що він пише. Але він цього не знав.

Ромен примружився.

– Де ж тут перебільшення, якщо солдати зникають безвісти на фронті? – запитав він.

В Ірис усе стиснулося в животі, але вона приховала свою реакцію за стриманою усмішкою.

– То це така тема останнього завдання? Дякую, що повідомив, – і, відвернувшись від нього, пошкутильгала до свого місця поміж столами.

– Те, що ти знаєш тему завдання, нічого не змінює, – наполягав Ромен, рушаючи за нею. – Завдання в мене.

Ірис дісталася до стола й клацнула вмикачем лампи.

– Звичайно, Кітте.

Він не йшов. Стояв і далі біля її робочого місця, спостерігаючи, як вона ставить на стіл свою гобеленову сумку й відламаний каблук, ніби то була почесна відзнака. Як знімає плащ. Він рідко так пильно роздивлявся її, й Ірис аж перекинула підставку з олівцями.

– Ти щось хотів? – запитала, похапцем ловлячи олівці, поки ті не скотилися зі стола. Звісно, один таки вислизнув, приземлившись прямісінько біля шкіряних брогів Ромена. Той і не думав його підіймати, тож, проковтнувши прокляття, Ірис нахилилася й підібрала олівець сама, помітивши, що Роменові туфлі начищені до блиску.

– Ти збираєшся написати власну статтю про зниклих солдатів, – заявив Ромен, – хоч і не маєш повної інформації про завдання.

– І це тебе хвилює, Кітте?

– Ні. Звісно, ні.

Вона обернулася, вдивляючись у його обличчя.

– Тобі ніхто ніколи не казав, що ти мружишся, коли брешеш? – запитала, ставлячи підставку з олівцями на дальній край стола, де вони не зможуть розсипатися знову.

Роменова роздратована посмішка стала ще ширшою.

– Ні, але тільки тому, що ніхто так на мене не задивлявся, як ти, Віннов.

За котримось із сусідніх столів захихотіли. Ірис почервоніла й мовчки опустилася в крісло. Силкувалася знайти дошкульну відповідь, але нічого не спало на думку, бо Ромен, як на лихо, був таки вродливим і притягував до себе її погляд.

Тож лишалося одне: відкинутися на спинку крісла й обдарувати Ромена осяйною усмішкою. Такою, що аж біля кутиків очей збиралися зморшки. Він миттю спохмурнів, як Ірис і очікувала. Ромен ненавидів, коли вона так йому всміхалася.

Це завжди змушувало його відступити.

– Щасти тобі із завданням, – радісно сказала Ірис.

– А тобі – розважитися за некрологами, – уїдливо відрізав Ромен, нарешті відходячи від її стола й повертаючись до свого, що – хоч як це прикро – був лише за два столи від неї.

Усмішка Ірис розтанула, щойно він повернувся спиною. Вона все ще бездумно витріщалася на те місце, де він стояв, аж тут перед нею з’явилася Сара Пріндл.

– Чаю? – запитала Сара, підносячи догори чашку. – Здається, він тобі не завадить, Віннов.

– Так, дякую, Пріндл, – зітхнула Ірис.

Узяла чашку, але з глухим дзенькотом поставила її на стіл, якраз біля стосу написаних від руки некрологів, які вона мала розсортувати, відредагувати й надрукувати. Якби прийшла раніше й завдання дісталося їй, зараз Ромен проглядав би ці сповнені скорботи аркуші.

Поки тупилася на некрологи, Ірис пригадала свій перший робочий день тут три місяці тому. Як Ромен Кітт останнім підійшов познайомитися й потиснути їй руку, міцно стуливши губи й свердлячи її холодними проникливими очима. Ніби намагався визначити, чи становитиме вона загрозу йому і його посаді в «Ґазет».

Незабаром Ірис дізналася, що він насправді про неї думає. Власне, і пів години не минуло від їхньої першої зустрічі, як Ірис випадково підслухала його розмову з одним із редакторів: «Вона мені не конкурентка. Зовсім. Навіть школи не закінчила, кинула “Вінді Ґров” на останньому році навчання».

Ті слова досі жалили.

Ірис і не сподівалася, що вони стануть друзями. Куди там, якщо обоє борються за посаду колумніста? Але така Роменова зарозумілість лише підживила бажання перемогти. А ще її занепокоїло, що Ромен Кітт знає про неї більше, ніж вона про нього.

А отже, Ірис треба було рознюхати його секрети.

Наступного дня на новій роботі вона підійшла до найпривітнішої працівниці в газеті – Сари.

– Як давно Кітт тут працює? – запитала Ірис.

– Майже місяць, – відповіла Сара. – Тому не переймайся, він не набагато досвідченіший за тебе. Думаю, у вас обох однакові шанси на підвищення.

– А що в нього за родина?

– Його дідусь прокладав першу залізницю.

– Отже, у них водяться гроші.

– Ще б пак, – підтвердила Сара.

– У яку школу він ходив? 

– Здається, у «Девен Голл», але можу й помилятися.

Престижна школа, туди більшість багатіїв Оуса посилають своїх пестунців. Повна протилежність скромній «Вінді Ґров», куди ходила Ірис. Вона мало не скривилася, почувши цю інформацію, але розпитувала далі:

– До когось залицяється?

– Наскільки мені відомо, ні, – знизала плечима Сара. – Але він не надто ділиться з нами подробицями свого життя. Узагалі-то я не так багато знаю про нього, хіба те, що він терпіти не може, коли хтось торкається речей на його столі.

Частково задовольнивши свою цікавість, Ірис вирішила, що найкращий план дій – ігнорувати конкурента. Вона вдаватиме, що його взагалі не існує. Однак скоро з’ясувалося, що це досить складно, оскільки їм доводилося наввипередки забирати з дошки доручень щотижневі завдання.

Ірис тріумфально вихопила перше.

Друге дісталося Роменові, але тільки тому, що Ірис це допустила.

Так вона отримала змогу прочитати його опубліковану статтю. Ірис сиділа, схилившись над столом, і читала про бейсболіста, який вийшов на пенсію. Її ніколи не цікавив бейсбол, але несподівано для себе вона ковтала слова, мов зачарована, – а все завдяки зворушливому й дотепному стилю Роменового письма. Кожнісіньке слово проймало: вона ніби відчувала шви бейсбольного м’яча в руці, насолоджувалася теплом літньої ночі, чула захоплені вигуки натовпу на стадіоні…

– Знайшла те, що припало до вподоби?

Роменів зарозумілий голос зруйнував чари. Здригнувшись від несподіванки, Ірис хутко зіжмакала газету рукою. Але він чудово знав, що вона читала, і на його вустах грала пихата посмішка. 

– Аж ніяк, – відповіла Ірис. Відчайдушно шукаючи, чим би відвернути увагу від свого конфузу, помітила його ім’я, надруковане маленькими чорними літерами під заголовком.

РОМЕН К. КІТТ

– Що означає «К.»? – запитала, підводячи на нього очі.

Замість відповіді Ромен підніс чашку чаю до вуст і зробив ковток, однак і далі дивився на неї понад надщербленим порцеляновим обідком.

– Ромен Колючий Кітт? – узялася вгадувати Ірис. – Чи, може, Ромен Каверзний Кітт?

Його веселість згасла. Кітту не подобалося, коли з нього глузували, й посмішка Ірис поширшала, а сама вона відкинулася на спинку крісла.

– О, мабуть, Ромен Кусючий Кітт?

Він розвернувся й мовчки забрався геть, так міцно зціпивши зуби, аж щелепа напружилася.

Коли Ромен пішов, Ірис спокійно дочитала статтю. Та вразила її до глибини душі – його стиль був неймовірний, – і тієї ночі він їй навіть наснився. Наступного ранку Ірис розірвала газету на клапті й заприсяглася ніколи більше не читати Роменової писанини. Інакше точно програє йому.

Але зараз, поки її чай вистигав, вона думала, чи не переглянути їй цього рішення. Якщо Ромен напише статтю про зниклих солдатів, можливо, вона її прочитає.

Ірис висмикнула чистий аркуш із купи на столі й заклала його в друкарську машинку. Але пальці застигли над клавішами, вона прислухалася, як Ромен пакує свою сумку-портфель, як іде до виходу і його кроки губляться серед клацання дру­карських машинок, гомону голосів і хмар сигаретного диму, – мабуть, пішов збирати інформацію для статті.

Скреготнувши зубами, Ірис узялася друкувати перший некролог.