Уривок з романтичної історії «Кістки серця» Коллін Гувер

«Кістки серця» – романтична історія, у якій головна героїня готується почати нове життя, але це літо може змінити всі її плани…

Розділ 1

Літо 2015 року

У нашій вітальні висить портрет матері Терези. Висів би телевізор, якби ми могли дозволити собі такий, що чіпляють на стіну, або дім зі стінами, на які його в принципі можна вчепити.

Стіни трейлера не такі, як у нормальному будинку. Тут вони кришаться, варто їх бодай дряпнути.

Якось я спитала в мами, Жанін, чому вона повісила у вітальні портрет матері Терези.

– Ця сучка була шахрайкою, – відповіла мама.

Її слова. Не мої.

Гадаю, якщо ти найгірша у світі людина, то знаходити огидне в інших – це тактика виживання. Навмисне вишукуєш чорне в людях, бо насправді сподіваєшся замаскувати відтінки власної чорноти. Завжди придивляєшся до найгіршого.

Навіть у доньці.

Навіть у матері Терезі.

Жанін лежить на дивані в тій самій позі, що й вісім годин тому, коли я пішла на зміну в «Макдональдз». Дивиться на зображення матері Терези, але водночас і не дивиться. Таке враження, що її очі вже не бачать.

Та нічого не сприймають.

Жанін – наркоманка. Я зрозуміла це ще в дев’ять років, але тоді її залежності обмежувалися чоловіками, алкоголем й азартними іграми.

З роками усе стало виразнішим і значно небезпечнішим.Я вперше застукала, як вона коле собі мет, років зо п’ять тому, коли мені було чотирнадцять. Щойно людина починає регулярно вживати мет, тривалість її життя значно скорочується. Якось у шкільній бібліотеці я погуглила: скільки можна прожити з метамфетаміновою залежністю?

Інтернет повідомив: шість-сім років.

Я не раз знаходила її непритомну, але тепер усе інакше. Здається, це кінець.

– Жанін?

Мій голос спокійний, хоча зараз так і не має бути. Здавалося б, він мав тремтіти або й пропасти. Мені трохи ніяково, бо я ніяк не реагую на те, що відбувається.

Кидаю сумку на підлогу й приглядаюся до її обличчя, але не рухаюся. Надворі дощить, а я навіть дверей не зачинила, тож мокну. Та зараз мене найменше турбує, що треба сховатися від дощу, який поливає спину. Дивлюся на Жанін, вона – на матір Терезу.

Одна рука Жанін лежить на животі, друга звисає з дивана. Пальці розчепірені на затертому килимі. Тіло трохи набрякло, тож тепер вона ніби молодша. Не молодша, ніж насправді – їй лише тридцять дев’ять, – але молодша, ніж здавалася через свої залежності. Щоки не такі запалі, у зморшки навколо губ, що з’явились останніми роками, наче ботокс укололи.

– Жанін?

Тиша.

За розтуленими губами видно жовті гостряки обламаних гнилих зубів. Ніби життя покинуло її на півслові.

Я вже давно уявляла цей момент. Коли по-справжньому когось ненавидиш, важко лежати безсонними ночами й не фантазувати, яким стане світ без цієї людини.

Але я уявляла цей момент інакшим. Драматичнішим.

Іще мить дивлюся на Жанін – раптом вона в якомусь трансі. Потроху підступаю і спиняюся, зауваживши її руку. З внутрішнього боку, трохи нижче згину ліктя, звисає голка.

Щойно бачу її, реальність накриває липкою плівкою і мене починає нудити. Я різко розвертаюся й вибігаю з дому. Відчуваю, що зараз виверне, тож нахиляюся над прогнилим поруччям, але намагаюся не спиратися на нього надто сильно, щоб не розвалилося.

Як проблювалася, полегшало – я вже стривожилася, чому ж ніяк не реагую на цей момент, після якого моє життя зміниться. Так, я не б’юся в істериці, як мала б хороша донька в таку мить, але принаймні щось відчуваю.

Витираю губи рукавом робочої футболки. Сідаю на сходи, хоча з безжального нічного неба й досі періщить дощ.

Волосся та одяг хоч викручуй. Обличчя теж мокре, але на щоках жодної сльозинки.

Лише краплі дощу.

Мокрі очі й висхле серце.

Заплющую очі, затуляю руками обличчя: намагаюся збагнути, що зі мною не так. Виховання? Чи я просто народилася зламаною?

Що для людини гірше: зростати в любові й турботі, не знаючи, який цей світ жорстокий, аж поки стане пізно вчитися в ньому жити, а чи спинатися на ноги так, як я? У найогиднішій версії сім’ї, де єдине, чого навчаєшся, – виживати?

Допоки я стала достатньо дорослою, щоб заробляти на їжу, не раз траплялося, не могла заснути через голодні судоми. Якось Жанін сказала: у мене бурчить у животі, бо в ньому живе голодний кіт і гарчить, якщо його недогодувати. Відтоді, щоразу зголоднівши, я уявляла, як цей кіт нишпорить у моєму животі в пошуках харчів. І боялася, що він зжере нутрощі, якщо його не погодую, тож часом запихалася неїстівним, тільки б угамувати голодного кота.

Одного разу вона залишила мене саму так надовго, що я дістала зі смітника та з’їла гнилі бананові шкірки й шкаралупу з яєць. Навіть намагалася поласувати наповнювачем із диванної подушки, але не змогла проковтнути – виявився надто жорстким. Малою я до смерті боялася, що мене зсередини повільно пожирає голодний кіт.

Не певна, чи справді мати зникала довше, ніж на день. Та в дитинстві час тягнеться нескінченно, коли ти сама.

Пам’ятаю, як вона хиткою ходою кривуляла від дверей, падала на диван і лежала там годинами. Я засинала, скулившись на іншому його кінці, – страшенно боялася залишити маму саму.

Але на ранок після її нічної пиятики я прокидалася від запаху їжі. Вона готувала сніданок. Не завжди традиційний. Інколи горошок, інколи яйця, інколи курячий суп із банки.

Десь у шість років такими ранками я стала придивлятися, як мама вмикає плиту, – розуміла, що мені треба навчитися це зробити самій, поки вона знову не зникла.

Цікаво, чи багатьом шестирічкам доводиться самим учитися вмикати плиту, щоб їх не з’їв голодний кіт, що живе в животі?

Така моя доля, мабуть. Більшості дітей дістаються батьки, за якими вони після смерті сумуватимуть. А решті – батьки, чию смерть сприймаєш як полегшення.

Найкраще, що зробила для мене моя мама, – вона померла.

* * *

Базз запропонував мені посидіти в поліційній автівці – не мокнути під дощем, але й не залишатися в домі, коли виноситимуть тіло. Я байдуже спостерігала, як її везуть на накритій білим простирадлом каталці. Завантажили у фургон коронера. Навіть не викликали швидкої. Який сенс? У цьому містечку до п’ятдесяти років завжди помирають лише через залежність.

Байдуже, яку саме – усі вони наближають смерть.

Я притискаюся щокою до вікна авто й намагаюся роздивитися небо. Сьогодні не видно зірок. Навіть місяця не бачу. Час від часу небосхил прорізають блискавки, висвітлюють чорні хмари.

Символічно.

Поліціянт відчиняє задні дверцята й нахиляється до мене. Дощ уже перейшов у мряку, тож у чоловіка мокре обличчя, але здається, ніби він стікає потом.

– Кудись підвезти?

Хитаю головою.

– Подзвонити комусь треба? Можу дати телефон.

Знову хитаю головою.

– Усе буде гаразд. Мені вже можна в дім?

Не певна, чи справді хочу повернутися до помешкання, звідки щойно забрали мамине тіло. Але кращих варіантів не маю.

Базз відступає вбік і розкриває парасольку, хоча дощу вже майже немає, а я давно мокра як хлющ. Іде на крок позаду й тримає парасольку наді мною, поки прямую до трейлера.

Я не дуже добре знаю Базза. Знаю його сина Дакоту. У багатьох сенсах знаю – у всіх, у яких не хотіла б.

Цікаво, поліціянт розуміє, кого виростив? Сам ніби людина пристойна. Ніколи не створював зайвих проблем ані мені, ані Жанін. Час від часу заїжджав, коли патрулював трейлерний парк. Завжди запитував, як я; відчувала: він майже очікував, що зараз благатиму забрати мене звідси. Але марно. Такі, як я, чудово вміють удавати, буцімто все добре. Я завжди всміхалася: у мене все гаразд. Він зітхав – ніби з полегшенням, що не мусить звертатися до служби захисту дітей.

Повернувшись у вітальню, мимоволі втуплююся в диван.Тепер він інший. «На ньому ж людина померла».

– Зможеш тут спати? – запитує Базз.

Я розвертаюся. Він стоїть просто за порогом і тримає над головою парасольку. Дивиться на мене, вочевидь намагаючись поспівчувати, але в голові, мабуть, уже крутиться думка, скільки паперової роботи тепер на нього чекає.

– Звісно.

– Завтра можеш сходити в похоронне бюро й про все домовитися. Вони казали, що приймають відвідувачів після десятої.

Киваю, але чоловік не йде. Зволікає якусь мить, переступає з ноги на ногу. Складає парасольку перед дверима, наче боїться накликати лихо, і заходить у дім.

– Знаєш, – він супить лоба так сильно, що лисина також береться брижами, – якщо ти не прийдеш у похоронне бюро, її, напевно, поховають як малозабезпечену. Ти не зможеш влаштувати їй церемонію, але принаймні не доведеться платити за похорон.

Здається, поліціянтові соромно через цю пропозицію. Переводить погляд на матір Терезу й опускає очі, наче та щойно вишпетила його.

– Дякую.

Навряд чи хтось прийшов би, навіть якби я організувала відспівування.

Це сумно, але правда. Мама жила відлюдницею. Так, вона майже двадцять років зависала в барі зі знайомими, але то не друзі. Просто інші самотні люди, які шукали компанії, щоб бути самотніми разом.

Та й навіть ця компанія скоротилася через пошесть залежностей, яка спустошує наше містечко. Ті, хто залишився, на похорони не ходять. Гадаю, більшість має незакриті ордери на арешт і тримається якнайдалі від офіційних заходів, щоб не натрапити на поліційну облаву.

– Хочеш зателефонувати батькові? – запитує Базз.

Якусь мить я дивлюся на нього. Розумію, що рано чи пізно доведеться це зробити, але метикую, як довго можна відтягувати.

– Біє, – він вимовляє моє ім’я через і.

– Правильно казати: Бея.

Не знаю, навіщо виправляю. Базз усе життя називає мене неправильно, а вказати на помилку я вирішила тільки зараз.

– Беє, – виправляється він. – Розумію, то мене не обходить, але... тобі слід поїхати із цього міста. Ти ж знаєш, що буває з такими людьми, як... – замовкає, ніби боїться мене образити.

Закінчую речення за нього:

– З такими людьми, як я?

Чоловік знічується ще більше, хоча розумію, що він мав на увазі таких людей, як я загалом. З такими матерями, як у мене. Бідних, які не мають шансу звідси вирватися. І працюють у фастфудах до нестями, аж поки кухар запропонує їм те, що зробить зміну схожою на дискотеку. А потім вони й оком не змигнуть, як уже не зможуть ані секунди свого паршивого дня прожити без чергової дози, прагнутимуть цього відчуття більше, ніж безпеки для власної дитини. І врешті-решт уведуть ту гидоту собі просто у вени й помруть, витріщаючись на матір Терезу. А насправді ж хотіли просто втекти від потворної реальності.

Баззу незручно в цьому будинку. Краще б він просто пішов Мені його шкода більше, ніж саму себе. А я ж оце щойно знайшла на дивані свою маму мертвою.

– Я не знайомий із твоїм батьком, але знаю, що він від твого народження сплачує оренду трейлера. І вже хоча б тому вважаю, що з ним буде краще, ніж у цьому місті. Якщо є шанс вирватися звідси, мусиш ним скористатися. Життя тут не для тебе.

Здається, мені ще ніколи не казали нічого приємнішого. Уявіть собі, це говорить батько Дакоти.

Він дивиться на мене ще мить, наче хоче щось додати. А може, чекає на відповідь. Але ми просто мовчимо, чоловік киває і йде. Нарешті.

Щойно двері зачиняються, я розвертаюся й розглядаю диван. Так довго, ніби впала в ступор. Дивна річ: життя може повністю змінитися впродовж кількох годин між тим, як ти прокинулася та як готуєшся лягати спати.

Страшенно не хочеться цього визнавати, але Базз має рацію. Мені не можна тут лишатися. Я й сама не планувала, але гадала, матиму ціле літо на підготовку до від’їзду.

Гарувала, щоб утекти звідси. Уже в серпні я сяду в автобус до Пенсильванії.

Маю волейбольну стипендію в університеті штату. Тож вирвуся звідси й завдячуватиму цим не мамі й не батькові. Лише собі.

Я хочу цю перемогу.

Я хочу вибудувати своє життя так, як сама вирішу.

Жанін не отримає ані крихти подяки за все прекрасне, що може статися в моєму майбутньому. Я не розповідала їй про стипендію. Нікому не розповідала. Змусила тренера заприсягтися, що він збереже це в таємниці, заборонила писати про це в газеті чи навіть робити фото для шкільного альбому.

Батькові про стипендію теж не казала. Він, певне, навіть не знає, що я захопилася волейболом. Тренери подбали про те, щоб я мала все необхідне: форму, обладнання, спорядження. Я грала добре, й вони не схотіли, щоб моє фінансове становище завадило залишатися в команді.

Мені не довелося просити в батьків нічогісінько, пов’язаного з волейболом.

Навіть дивно називати їх батьками. Вони дали мені життя, але більше, здається, нічого.

Я – плід сексу на одну ніч. Батько жив у Вашингтоні й навідався в Кентуккі у справах. Там і познайомився із Жанін. Він дізнався, що став батьком, коли мені було вже три місяці. Жанін подала документи на аліменти.

Приїздив раз на рік, аж доки мені виповнилося чотири. Потім оплачував поїздки до Вашингтона.

Він нічого не знає про моє життя в Кентуккі. І про мамині залежності. Та й про мене власне, окрім того, що сама розповідаю. А розповідаю я дуже мало.

Я тримаю кожен аспект свого життя в цілковитій таємниці.

Таємниці – моя єдина форма валюти.

Про стипендію не розповіла батькові з тих самих причин, що й матері. Не хотіла, щоб він тішився досягненнями дочки. Бо не заслужив на те, щоб пишатися дитиною, про яку так мало дбає. Щомісячні чеки й телефонні дзвінки мені на роботу не скасовують того факту, що він майже нічого не знає.

«Він мені батько два тижні на рік».

Ми живемо далеко одне від одного, тож йому зручно виправдовувати відсутність у моєму житті. Я із чотирьох років щоліта була з ним чотирнадцять днів. Але останні три роки ми не бачилися взагалі.

Коли мені виповнилося шістнадцять і я потрапила в команду старшої школи, волейбол став іще вагомішою частиною мого життя, тож я перестала літати до тата. Та вже три роки вигадую причини, чому не можу приїхати.

Він удає, що сумує через це.

Я – що мені шкода, але я дуже зайнята.

Вибач, Браяне, але щомісячний чек на аліменти означає, що ти відповідальна людина. Проте не батько.