«Голос Арчера» – зворушлива історія про боротьбу з травматичним минулим, доленосну зустріч та зцілення коханням.

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

БРІ

Я закинула рюкзак на плече, узяла з пасажирського сидіння невеличку переноску для собак і зачинила за собою дверцята автівки. Завмерла на хвилину, слухаючи пісні цвіркунів, які лунали звідусіль і майже глушили м’який шелест вітру в кронах дерев. Небо над головою було яскраво-блакитне, а між котеджами виднілася блискуча поверхня озера. Примружившись, я подивилася на білий будиночок, на дверях якого й досі висіло невеличке оголошення про те, що його можна винайняти. Хоч він був старий і занедбаний, та мене одразу зачарував. Я мріяла, що вечорами сидітиму на ґанку, споглядаючи, як вітерець погойдує дерева, як над озером сходить місяць, а в повітрі витає запах сосни й чистої води. Й одразу всміхнулася сама до себе. Сподіваюся, що всередині котедж виявиться не менш чарівним або принаймні чистим.

– Як гадаєш, Фібз? – тихо запитала я.

Фібі задоволено засопіла в переносці.

– Також так думаю, – погодилась я.

Поруч із моїм маленьким «фольксвагеном-жуком» зупинився старий «седан», із нього вийшов літній лисуватий чоловік і рушив до мене.

– Брі Прескотт?

– Так, – усміхнулась я і, підійшовши, потиснула йому руку. – Дякую, що так швидко зустрілися зі мною, містере Конніку.

– Прошу, називайте мене Джорджем, – сказав він, теж усміхнувшись, і ми рушили до котеджу, здіймаючи в повітря куряву та хрускаючи сухими сосновими голками. – Зустрітися з вами – взагалі не проблема. Я вже на пенсії і не маю особливого розкладу, якого треба дотримуватися. Усе гарно склалося, – трьома дерев’яними сходинками ми підійнялися на маленький ґанок. Витягнувши з кишені зв’язку ключів, містер Коннік заходився шукати потрібний. – Ось і він, – доповнив чоловік, вставляючи ключ у замок, повертаючи його й штовхаючи двері.

Щойно ми ввійшли всередину, мене привітав запах пилу з ноткою цвілі, і я роззирнулася.

– Дружина приходить сюди час від часу, витирає пил і наводить лад, але, як бачите, тут не завадило б гарненько прибрати. Норма вже не так добре пересувається, як раніше, через артрит кульшового суглоба й інші хвороби. До того ж будиночок ціле літо простояв порожній.

– Усе гаразд, – мовила я, всміхнувшись. Тоді поставила переноску Фібі біля дверей на підлогу й рушила в кімнату, що, як мені здалося, правила за кухню.

Усередині потрібно було не просто прибрати, а добряче все вичистити. Та я одразу закохалася в будиночок. Він був трохи дивний і чарівний. Підійнявши кілька чохлів, я побачила, що меблі старі, але підібрані зі смаком. Підлога дерев’яна, із широких дощок у красивому сільському стилі, а всі кольори виявилися ніжними й заспокійливими.

Кухонне начиння теж не нове, але мені багато вишуканості й не потрібно. Ба більше, я навіть не була певна, що колись захочу готувати знову.

– Спальня і ванна кімната ззаду... – почав містер Коннік.

– Беру, – перебила я його, а тоді засміялася й легенько похитала головою. – Маю на увазі, якщо котедж вільний і ви не заперечуєте, то я його винайму.

Чоловік загиготів.

– Ну так це чудово. Тоді я принесу з автівки угоду про оренду, і ми все обговоримо. Однак я хочу плату не тільки за перший місяць, а й за останній як гарантійний депозит. Але якщо для вас це проблема, можемо домовитися.

Я похитала головою.

– Ні, це не проблема. Я згодна.

– Тоді гаразд. Зараз повернуся, – кинув він, ідучи до дверей.

Доки господар був надворі, я скористалася хвилинкою, щоб зазирнути до спальні та ванни. Обидві кімнати виявилися маленькими, але, як я і думала, цілком затишними. Особливо мені сподобалося велике вікно у спальні, яке виходило на озеро. Я не могла стримати захоплення, побачивши дерев’яний причал, що веде до спокійної дзеркальної води, неймовірно блакитної в променях ранкового сонця.

Удалині виднілися два човни, які здавалися крапками на
небокраї.

Дивлячись на воду, я захотіла плакати, але не від смутку, а від щастя. Одначе, як несподівано це почуття з’явилося, так швидко й зникло, залишивши по собі дивну незбагненну ностальгію.

– До справи! – покликав містер Коннік, зачиняючи за собою двері.

Я вийшла з кімнати, щоб підписати папери про оренду місця, яке називатиму своїм домом – принаймні найближчим часом, – зі сподіванням, але без надії, що саме тут нарешті знайду спокій.

***

Норма Коннік залишила в котеджі всі мийні засоби, тож, витягнувши валізу з автівки й занісши її у спальню, я взялася до праці. За три години відкинула з очей вологе волосся й відступила на крок, щоб помилуватися зробленим. Дерев’яна підлога чиста, із меблів знято чохли, а весь будинок старанно вимитий. Знайшовши постільну білизну й рушники в шафі в коридорі, я випрала та висушила їх у пралці й сушарці, які стояли одна на одній біля кухні, а тоді застелила ліжко. Кухню й ванну я продезінфікувала. Потім відчинила всі вікна, щоб пустити всередину теплий літній вітерець із озера. Я не хотіла надто звикати до цього місця, але поки що була задоволена.

Діставши з валізи туалетне приладдя, поклала його в шафку для ліків, а тоді довго приймала прохолодний душ, щоб змити із себе кілька годин прибирання і ще більше часу подорожі. Шістнадцятигодинну поїздку зі свого рідного міста Цинциннаті, штат Огайо, я розбила на два однакові переїзди, провівши одну ніч у придорожньому мотелі, а другу – у дорозі, щоб прибути цього ранку. Напередодні в Нью-Йорку я заскочила в інтернет-кафе подивитися, яке житло можна орендувати в обраному мною пункті призначення. Містечко в штаті Мен було популярним серед туристів, тож я витратила цілу годину, доки знайшла будиночок на протилежному боці озера в цьому маленькому місці під назвою Пеліон.

Обтершись, я одягла чисті шорти й футболку і взяла телефон, щоб поговорити зі своєю найкращою подругою Наталі. Відколи я надіслала їй повідомлення, що їду, вона набирала мене кілька разів, та я лише писала у відповідь. І завинила їй справжній телефонний дзвінок.

– Брі? – озвалася Нет, і я почула в слухавці гучні голоси.

– Привіт, Нет. Я невчасно?

– Зачекай, вийду надвір, – вона прикрила рукою мікрофон, щось комусь пролепетала й повернулася до розмови. – Ні, саме вчасно! Я помираю від бажання поговорити з тобою! Обідаю з мамою і тіткою. Але вони можуть кілька хвилин зачекати. Я хвилювалася, – сказала вона ледь докірливим тоном.

– Знаю, вибач. Я в штаті Мен.

– Брі, ти так швидко поїхала. Господи, чи хоч щось узяла із собою?

– Так, дещо прихопила. Найнеобхідніше.

– Гаразд, – вона полегшено зітхнула. – Ну, а коли повернешся додому?

– Не знаю. Думаю, залишуся тут ненадовго. Нет, я про це не казала, але в мене закінчуються гроші – допіру відвалила чималеньку суму за оренду житла. Мені потрібно знайти роботу, принаймні місяців на два, щоб заробити на дорогу додому та бодай на перший час після повернення.

Подруга помовчала якусь мить, а тоді сказала:

– Не думала, що все так погано. Але, Брі, люба, в тебе є освіта. Повертайся додому і знайди собі роботу за фахом. Ти не мусиш жити як безхатниця, в чужому містечку, де ні душі не знаєш. Я вже сумую за тобою. Ейвері й Джордан теж сумують. Дозволь друзям допомогти тобі повернутися до життя. Ми любимо тебе. Я можу надіслати трохи грошей, якщо завдяки цьому ти швидше приїдеш додому.

– Ні-ні, Наталі. Справді. Мені... потрібен цей час, розумієш? Знаю, що ви мене любите, знаю, – тихо запевнила я. – І теж вас люблю. Просто це саме те, що маю тепер зробити.

Вона знову помовчала, а тоді запитала:

– Це через Джордана?

Кілька секунд я покусувала нижню губу.

– Ні, не зовсім. Тобто, можливо, це й стало останньою краплею, але ні, я не втікаю від Джордана. Просто все має міру, розумієш? А це вже... забагато.

– Ой, люба, тільки людина може витримати стільки, – я промовчала, тому вона зітхнула й повела далі: – Отже, напівдивна імпровізована подорож уже допомагає? – у її голосі я почула усмішку.

Тому тихенько засміялася й відказала:

– У якомусь сенсі, можливо. А загалом, ще не дуже.

– То вони не припинилися? – тихо поцікавилася Наталі.

– Ні, Нет, ще ні. Але мені тут подобається. Справді подобається, – якомога бадьоріше запевнила я.

Нет знову помовчала, а тоді мовила:

– Люба, не думаю, що все залежить від місця.

– Я не це мала на увазі. Просто хотіла сказати, що тут гарно, щоб ненадовго втекти... Ой, боже, тобі вже час. Мама й тітка чекають на тебе. Поговорімо про це іншим разом.

– Гаразд, – нерішуче відповіла подруга. – То ти в безпеці?

Я помовчала. Ніколи не почувалася в цілковитій безпеці. І не знаю, чи взагалі почуватимуся колись.

– Звісно. І тут чарівно. Котедж на березі озера, – я подивилася у вікно позаду себе, знову милуючись красою води.

– Можна приїхати в гості?

– Дай мені час облаштуватися, – усміхнувшись, попрохала я. – Може, перед моїм поверненням назад?

– Домовилися. Дуже за тобою сумую.

– Я теж. Незабаром знову зателефоную, добре?

– Гаразд. Па-па, люба.

– Па, Нет.

Поклавши слухавку, я підійшла до великого вікна, запнула штори у своїй новій спальні й забралася в ліжко, застелене чистою постіллю. Фібі влаштувалася в ногах. І щойно голова торкнулася подушки, я одразу заснула.