Уривок з містичного трилера «Уявний друг» Стівена Чбоскі

Хлопчик зникає на шість днів, а потім повертається зовсім іншим. Тепер в нього є місія. Чи зможе маленький герой врятувати світ? Дізнайтеся з книжкою «Уявний друг» Стівена Чбоскі.

РОЗДІЛ 1

«Я що, сплю?»

Так подумав хлопчик, прокинувшись від поштовху, коли старий універсал «форд» наїхав на «лежачого поліціянта». У нього було таке відчуття, ніби він затишно лежав собі в ліжку і раптом захотів у туалет. Мружачись від сонячного світла, він розглядав платну дорогу Огайо. Серпнева спека накочувала хвилями, як вода в басейні, куди його одного разу взяла з собою мама, заощадивши на обідах. «Три фунти скинула», – сказала вона, підморгнувши. Хороший то був день.

Хлопчик потер втомлені очі й сів рівно. Коли за кермом була мама, він любив кататися на передньому сидінні, відчуваючи належність до елітного клубу, до якого входили тільки вони з мамою – крутою стрункою леді. Він подивився на неї, осяяну ранковим сонцем. Її шкіра прилипала до нагрітої вінілової спинки сидіння. Топ на бретельках відкривав загорілі плечі. Натомість під торочками обрізаних шортів її шкіра лишалася блідою. З сигаретою в руці вона мала гламурний вигляд. Як кінозірки у фільмах, які вони разом дивилися п’ятницями. Йому подобалося, коли на кінці сигарети червоніли сліди її помади. Ще в Денвері учителі розповідали, що сигарети шкідливі для здоров’я. Коли він розказав про це мамі, вона, не покидаючи сигарету, пожартувала, що це вчителі шкідливі для здоров’я. Та за мить уже серйозно додала: «Насправді вчитель – дуже важлива професія, тому забудь, що я сказала». «Добре», – відповів хлопець.

Вона загасила сигарету й тут-таки запалила другу. Так вона робила лише тоді, коли хвилювалася. А хвилювалася вона завжди, коли вони переїжджали. Може, цього разу все вийде по-іншому. Після батькової смерті вона постійно так говорила. Цього разу все вийде по-іншому.
Та по-іншому чогось ніяк не виходило.

А цього разу їм узагалі довелося тікати.

Вона прикурила, і дим завиваючись поповз біля серпневих краплин поту над її верхньою губою. Вона замислено прикипіла очима кудись поверх керма. Їй знадобилася добра хвилина, щоб зрозуміти, що він проснувся. Тоді вона усміхнулася і прошепотіла:

– Хіба ж не чудовий ранок?

Та хлопчикові було байдуже до всіх тих ранкових красот. А от його мамі ні. Тож він їй підіграв:

– Угу. Це точно, мамо.

Тепер він завжди називав її мамою. Три роки тому вона сказала перестати кликати її матусею. «Так роблять тільки маленькі», – пояснила вона, а їй не хотілося б, щоб її син був маленький. Іноді вона просила його показати м’язи. І він напружував худі рученята так, щоб бодай трішечки показалися біцепси, щоб здаватися сильним, як тато на різдвяній фотографії. Єдиній фотографії, яку він мав.

– Їсти хочеш, друзяко? – запитала вона.

Хлопчик кивнув.

– По платній дорозі, одразу за кордоном штату, є зона відпочинку. Там точно має бути їдальня.

– А млинці з шоколадними дрібками там будуть?

Хлопчик пригадав млинці з шоколадними дрібками з Портленда. Це було два роки тому. Вони жили у квартирі в місті, а поверхом нижче була їдальня. І кухар завжди пригощав їх млинцями з шоколадними дрібками. Потім були Денвер і Мічиган. Але він ніколи не забував тих млинців і доброго ку харя. Поки хлопчик не зустрів його, то й не знав, що, крім тата, існують добрі чоловіки.

– Якщо їх там не буде, замовимо звичайні, а начинку зробимо з емендемсів. Добре?

Хлопчик почав хвилюватися. Вона ніколи не казала такого. Навіть коли вони переїжджали. Авона завжди почувалася винною, коли вони переїжджали. Та навіть у найбільш «винуваті» дні вона казала, що шоколад – не сніданок. Навіть коли сама на сніданок пила шоколадний коктейль «Слім фаст». І ні, ці коктейлі не вважаються шоколадом. Він уже запитував.

– Добре, – сказав він і усміхнувся, сподіваючись, що це не одиничний виняток.

Він озирнувся на платну дорогу. Рух сповільнився, і вони побачили швидку допомогу та універсал. Лікарі швидкої перев’язали бинтом закривавлену голову чоловіка. Схоже, що він розбив голову і, можливо, втратив кілька зубів. Проїхавши трохи далі, вони побачили на капоті універсала оленя. Той застряг у лобовому склі. Він відчайдушно смикався з виряченими очима, ніби не знаючи, що вмирає.

– Не дивися, – сказала мама.

– Вибач, – сказав він, відвівши погляд.

Їй не подобалося, коли він бачив щось жахливе. У його житті й так було забагато поганого. Тим більше після смерті батька. Тож він відвів погляд і зосередився на її волоссі під шаликом. Той, який вона називала банданою, але хлопчикові подобалося вважати це шаликом, як у старих фільмах, що їх вони дивилися кіноп’ятницями. Він дивився у дзеркалі на її волосся та власне каштанове волосся, як у тата на єдиній різдвяній фотографії, яку він мав. Він майже нічого не пам’ятав про свого батька. Навіть його голосу. Пригадував лише запах тютюну на сорочці й запах крему для гоління «Ноксзема». Оце й усе. Він нічого не знав про свого батька, хіба тільки, що той, мабуть, був чудовим чоловіком, бо такими були всі батьки. Чудовими чоловіками.

– Мамо! З тобою все добре? – запитав хлопчик.

Вона зобразила найщирішу усмішку. Однак обличчя лишилося наляканим, як і вісім годин тому, коли вона розбудила його посеред ночі, сказавши збирати речі.

– Швиденько, – прошепотіла вона вночі.

Хлопчик зробив так, як йому сказали. Усе, що мав, кинув у спальний мішок. Увійшовши навшпиньки до вітальні, він побачив Джеррі, що лежав, відрубившись, на дивані. Джеррі потер очі пальцями з татуйованнями.

За мить, здавалося, Джеррі прокинеться. Але він не прокинувся. І поки Джеррі лежав, відрубившись, вони з мамою сіли в машину. З грошима в бардачку, про які Джеррі не знав. Решту Джеррі забрав собі. Вони вирушили в нічну тишу. Першу годину вона дивилася у дзеркало заднього огляду більше, ніж на дорогу.

– Мамо! Він нас знайде? – спитав хлопчик.

– Ні, – сказала вона, закуривши чергову сигарету.

Хлопчик глянув на маму. І в ранковому світлі нарешті побачив, що щока в неї була червона зовсім не від макіяжу. На нього наринули почуття. І він сказав сам собі:

Тобі не можна зазнати невдачі.

Це була його обіцянка. Він подивився на матір і подумав: «Я захищатиму тебе». Але не так, коли він був маленький і нічого не міг зробити. Тепер він подорослішав. І його руки не завжди будуть слабкими. Він почне віджиматися. Він стане сильнішим. Він захистить її. Замість батька.

Тобі не можна зазнати невдачі.

Ти мусиш захищати свою маму.

Ти – чоловік у домі.

Він поглянув у вікно і побачив старий білборд у формі наріжного каменя. На вицвілому зображенні був напис: «У ПЕНСИЛЬВАНІЇ ВИ МАЄТЕ ДРУГА». Може, мама таки мала рацію. Може, цього разу буде інакше. Це був їхній третій штат за два роки. Може, цього разу все вийде. Принаймні він знав, що ніколи її не підведе.

Крістоферові було сім з половиною років.