«Та, що стала сонцем» – потужне фентезі, у якому дівчинка, якій судилося забуття, вибрала власний шлях до величі...

1
РІВНИНИ НАД РІЧКОЮ ХВАЙХЕ ПІВДЕННА ХЕНАНЬ, РІК 1345

Село Джонлі витяглося на сонці, мов той пес, що вже зневірився і втратив надію знайти тінь. Скільки сягало око, навколо була лиш гола жовта земля, ґрунт тріскався і брався черепашачим орнаментом, гаряча пилюка пахла сухою кісткою. Ішов четвертий рік засухи. Селяни знали, хто винен у їхніх бідах, і проклинали імператора-варвара в далекій північній столиці. Подібні між собою речі пов’язані нитками енергії ці, тож дії однієї впливають на іншу навіть на відстані, й так само гідність імператора впливає на долю його земель. Правління гідного володаря благословляють щедрими врожаями, а негідного проклинають повенями, посухами й моровицями. Нинішній правитель Великої Юані – не лише імператор, а водночас і великий хан, був десятим спадкоємцем монгольського завойовника хана Хубілая, що сім десятиліть тому здолав останню місцеву династію. Він ніс божественне світло Небесного мандата одинадцятий рік, і вже виповнилося десять років дітям, які в житті своїм не бачили нічого, крім лихоліття.

Друга донька родини Джу – а їй того посушливого року Півня виповнювалося десять – брела за сільськими хлопцями до поля померлого сусіда й думала про їжу. В неї не було зворушливих дитячих щічок, та й узагалі, через широке чоло та важку нижню щелепу дівчинка здавалася схожою на буру сарану. Як і ця комаха, вона постійно думала про їжу. А що росла на одноманітних селянських харчах і мала лише неясні підозри про те, ніби десь може існувати краща їжа, фантазії її зводилися до кількості. У ту мить вона зосереджено уявляла повну миску пшоняної каші. В її уяві каша високо випиналася над наповненою по вінця мискою. Дівчинка на ходу пожадливо і тривожно мріяла, як же зачерпнути першу ложку, щоб не пролити ні краплі. Можна згори, але тоді каша вихлюпнеться через край, можна збоку, але це теж точно призведе до втрат; а як черпати: рішучою рукою чи обережним доторком? Вона так глибоко поринула в уявний обід, що ледве чула шурхотіння лопат гробокопачів.

Сягнувши поля, дівчинка попрямувала до ряду безголових в’язів по той бік городу. Колись ті в’язи були гарні, але дівчинка згадувала їх без ностальгії. Після третього неврожаю селяни виявили, що навіть граційні в’язи можна пошматувати й пожерти, як будь-яке живе створіння. «Оце варто запам’ятати», – подумала дів чинка. Від кореня в’яза трохи нудило, бо його бура терпкість не зникала навіть після шести виварювань і пекла щоки зсередини на згадку, що ти поїла. Або ще краще: можна змішати в’язове борошно з водою й соломою-січкою, наліпити коржиків і спекти на малому вогні. Але все, що можна було з’їсти у в’язах, уже давно поїли, й тепер вони цікавили сільських дітлахів лише як прихисток мишей, коників та інших ласощів.

Якоїсь миті вона залишилася єдиною дівчинкою на все село, хоча й не могла вже згадати, коли саме це сталося. Знання їй муляло, дівчинка воліла про це не думати. Хай там як, нічого додумувати не треба було, бо вона й так достеменно знала, що сталося. Якщо в родині є син, донька й тільки дві жменьки їжі, то хто ж марнуватиме харч на доньку? Ну, хіба що та донька особливо корисна. Дівчинка розуміла, що користі від неї не більше, ніж від покійних дівчат. До того ж вона ще й бридка. Тож міцніше стисла губи та присіла біля пенька першого в’яза. Різниця між нею та померлими полягала тільки в тому, що вона навчилася ловити собі їжу. Здавалося б, дрібна відмінність, а такі різні долі.

І саме в ту мить хлопці, які вирвалися вперед до найкращих місць для полювання, зарепетували. Вони вгледіли здобич, і хоча зазвичай метод цей не давав плодів, пробували вигнати дичину, тицяючи в нору й калатаючи палицями. Дівчинка скористалася тим, що увага інших зосередилася на цьому, й тихцем витягла власні сільця зі схованки. Руки в неї завжди були вправні: тоді, коли такі речі ще цінували, всі вихваляли її плетені кошики. А тепер у її плетені сільця потрапила здобич усім на заздрість: ящірка завдовжки як її рука від долоні до ліктя. Від цього видовиська дівчинка й думати забула про кашу. Вона лупнула ящірку головою об камінь і затисла між колін, перевіряючи інші пастки. Завмерла, побачивши кількох коників. У неї аж слинка потекла від думки про той хрусткий горіховий смак, але вона стрималася, зав’язала коників у хусточку й поклала в кишеню на потім.

Знову розставивши сільця, дівчинка випросталася. Над дорогою через пагорби за селом здіймався стовп золотистого пилу. Солдати у шкіряних обладунках темною рікою плинули крізь куряву на південь під лазурними стягами Небесного мандата, що належав панівній монгольській династії. Усі на рівнинах над річкою Хвайхе впізнавали військо князя Хенані, монгольського аристократа, який придушував селянські повстання, що раз ураз спалахували в регіоні протягом часу вдвічі довшого, ніж дівчинка жила на світі. Військо князя йшло на південь щоосені, щоб щовесни повернутися в рідні гарні зони на півночі Хенані, – за ним календар можна було звіряти. Військо ніколи не підходило до Джонлі ближче, ніж зараз, та й ніхто із селян не наближався до солдатів. Сонце спалахувало й виблискувало на металевих деталях солдатських обладунків, тож темна ріка мінилася, повзучи бурим схилом. Це видовисько було настільки відірваним від життя дівчинки, що й реальність його видавалася дуже умовною, наче того журливого поклику гусей, що летять десь високо над головою.

Голодна й виснажена сонцем дівчинка втратила до солдатів інтерес. Вона стиснула свою ящірку й рушила додому.

* * *

Опівдні дівчинка пішла з відром на коромислі до криниці й, доки повернулася, вся спітніла. Відро важчало що не день – води меншало, вохристої багнюки на дні більшало. Земля обділила їх їжею, але тепер сама просилася в рот – скреготів пісок на зубах. Дівчинці згадалося, як дехто із селян пробував їсти коржики з багна. Її огорнуло співчуття. Чого не зробиш, аби пригасити біль у голодному шлунку. Може, інші теж спробували б, ось тільки в тих перших відчайдухів порозпухали ноги й животи, а тоді вони перемерли. Решта селян засвоїла науку.

Родина Джу жила в дерев’яній хаті на одну світлицю, збудованій іще в ті часи, коли дерев тут було більше. Багато води спливло відтоді: дівчинка не пам’ятала тих часів. За чотири роки посухи дощаті стіни порозсихалися, і вітер всередині гуляв так само вільно, як і назовні. Дощу вже давно не було, тож хоча б підтоплення не боялися. Раніше в хатині мешкала велика сім’я: діди-баби, тато з мамою, семеро дітей. Але з кожним роком посухи родина меншала, аж доки їх лишилося тільки троє: дівчинка, на рік старший за неї брат Джу Чонба та батько. Чонба змалечку був мазунчиком цілої родини: він народився восьмим хлопчиком з їх нього покоління рідних і двоюрідних братів, а отже, мав вирости щасливчиком. Тепер, коли з них усіх вижив тільки він, стало ясно, що Небеса йому таки усміхаються.

Дівчинка віднесла відро назад на кухню. У шатрі без стін була тільки вутла поличка й гак у стелі, щоб підвісити над вогнем казан. На полиці стояв той самий казан і два глиняні горщики жовтих бобів. Кусень м’яса з душком на цвяху – ось і все, що лишилося від батькового тяглового буйвола. Дівчинка взяла той кусень і потерла стінки казана: так завжди робила мати, щоб присмачити суп. Але насправді дівчинка думала, що з таким самим успіхом можна чекати м’ясного бульйону, виварюючи сідло. Вона скинула спідницю, зав’язала на казан і хлюпнула води з відра. Тоді зішкребла з тканини багно й одягла спідницю знову – бруднішою та вже не стане, зате хоч вода буде чиста.