Уривок з романтичної комедії «Привіт, незнайомко» Кетрін Сентер

«Привіт, незнайомко» – кумедна й зворушлива історія про художницю, яка втратила здатність розрізняти обличчя, двох чоловіків, у яких вона закохується, та наймилішого у світі собаку…

1

ПЕРШИМ, кому я зателефонувала, був тато. Я пройшла відбір на конкурс від Північноамериканської асоціації портретистів, який може змінити всю мою кар’єру, й одразу набрала його номер. Сама не знаю чому.

Бо зазвичай я йому не телефоную – принаймні не з власної волі. Ні, на день народження, День батька й Новий рік дзвоню, але якщо він раптом не бере слухавку, я залюбки записую миле голосове повідомлення, додаю: «Ой-ой, мені так шкода, що я тебе не застала» – і на тому свій обов’язок вважаю виконаним. Але щоб отак просто поговорити – ніколи. І боже збав чимось ділитися!

Ба більше: мета мого життя – щоб батько нічого про мене не знав. Не знав, що в мене в кишенях вітер гуляє. Не знав, що в мене в кар’єрі провал за провалом, хоча я сама обрала стежку в житті. Не знав, що в мене розвалилися чергові стосунки і я переїхала у свою «непридатну для життя» студію, бо нема чим платити за нормальне житло. Усю цю інформацію я ретельно приховую від батька – він взнає про це, тільки якщо інакше ніяк. Натомість я вже давно вигадую численні байки про свої успіхи для нього й Люсінди, моєї лихої мачухи. Для них я завжди «краще не буває» та «вся в роботі», а справи «просто пречудово». І не скажу, що я брешу навмисно, ні, я просто самовіддано приховую правду.

А правда така, що вісім років тому я начхала на всі татові поради й кинула навчання на медичному факультеті та перейшла на факультет образотворчого мистецтва.

– Образотворче мистецтво? – перепитав батько з таким виразом обличчя, наче вперше чув ці слова. – І як саме випускники факультету образотворчого мистецтва заробляють на життя?

– Просто хочу стати художницею, – відповіла я, знизавши плечима.

Не брехатиму, що він добре відреагував.

– Тобто ти хочеш сказати, – мовив тато, і жилка в нього на скроні набрякла, – що прагнеш поховання в могилі для жебраків?

– Ну, я не казала, що прагну саме цього, – насупилася я.

Можливо, тато хотів, щоб я стала лікаркою, бо він сам був лікарем. А може, він просто не хотів, щоб я стала художницею, бо художницею була мама. Однак про це ми ніколи не говорили.

– Ти вирішила кинути хорошу кар’єру – і хороше життя – заради того, щоб займатися нікому не потрібними речами за три копійки?

– Якщо подивитися на це під таким кутом, то ідея справді не дуже вдала.

– Це жахлива ідея! – резюмував він, наче тут і думати не було про що.

– Ти забуваєш про два важливі факти, – зауважила я, а батько мовчки чекав, поки наведу йому ці факти. – Я ненавиджу медицину, – сказала й загнула один палець, – і я люблю мистецтво.

Гадаю, ви вже здогадалися, що жоден із тих фактів не здався йому переконливим. Він повідомив мені, що я просто розбещена нерозумна дитина, яка в житті не бачила страждань. Хоча щодо останнього можна було б і посперечатися, і ми обоє це знали.

Хай там як, це все не мало значення. Він не міг вирішувати, ким мені бути – це моє життя, і жити його мені.

А от програвати тато не любив.

– Коли залишишся без копійки, навіть не думай просити мене про допомогу! Ти самостійна. Якщо вже обираєш свій шлях, то й ітимеш ним сама.

– Із чотирнадцяти років ні про що тебе не просила, – зауважила я.

Тут тато підвівся, скрипнувши стільцем об підлогу, що зазвичай означало кінець розмови. Кінець розмови й, схоже, кінець батьківських обов’язків.

Досі пам’ятаю, з якою рішучістю я дивилася йому вслід. Навіть смішно згадувати. «От почекай, я тобі покажу! – думала я з праведним вогнем в очах. – Ти ще пошкодуєш, що не вірив у мене!».

Спойлер: не показала.

Принаймні поки що.

Відтоді минуло вісім років. Я таки здобула ступінь бакалавра з образотворчого мистецтва, але на церемонію вручення дипломів до мене ніхто не прийшов. Із папірцем у руках я гордо про крокувала повз усі родини, які робили знімки на згадку, і тріумфально виїхала з університетської стоянки своєю побитою «тойотою», яку ми з моєю подругою Сью розмалювали яскраво-рожевими язиками полум’я для арт-параду автомобілів.

А що далі? Роки й роки непомітності. Я брала участь у численних конкурсах, і в жодному не перемогла. Я надсилала свої роботи на виставки, і їх не приймали. Я перебивалася портретами (людей і тварин) із фотографій на замовлення на Etsy по сотні доларів за штуку, але цього навіть на оренду не вистачало.

Проте щоразу, розмовляючи з татом, я вдавала процвітання. Бо того дня він мав слушність: мене, схоже, таки поховають у могилі для жебраків. Та я радше погоджуся на ту могилу, ніж визнаю, що він говорив правду.

Можливо, саме тому я й зателефонувала йому, щоб розповісти про конкурс. І річ не тільки в тому, що це був престижний конкурс, і не в купі грошей, які отримає переможець. Думаю, мене так спокусила можливість тріумфально йому про це повідомити, що я перестала тверезо мислити.

Крім того, чи не в кожного з нас десь глибоко в душі, як вогник, жевріє бажання здобути визнання батьків, еге ж? Навіть по стількох роках розчарувань.

Я так раділа тому листу, що зовсім забула: батькові на все начхати.

І тут мені пощастило (хоча це не така вже й дивина) – він не відповів. Мене переадресувало на голосову пошту. Отже, я могла покласти слухавку й набрати тому, кому не байдуже.

– Що?! – заволала моя подруга Сью, почувши новину. – Оце ти даєш! – Вона тягнула оте «є», мабуть, добру хвилину. Дає-е-е-е-е-е-е-е-е-еш.

А я просто насолоджувалася моментом.

– Головний приз –  десять тисяч доларів, – додала я, коли її «є» завершилося.

– Боже милий. Та ти ще більше даєш!

– А знаєш, що ще круто?

– Що?

– Фінальна виставка, коли судді обиратимуть переможця, проходитиме тут, у Г’юстоні.

– Я думала, цього року вони в Маямі.

– Це торік там було.

– О, так тобі навіть не доведеться нікуди їхати!

– І це чудово, бо в мене, як завжди, грошей немає!

– Ну все, це доля!

– А чи не занадто для долі? Це мені на користь чи це навпаки поганий знак?

– Не буває занадто для долі, – відрізала Сью. А потім додала так, наче відповідала на запитання: – Отже, домовилися.

– Про що домовилися?

– Ми влаштовуємо вечірку!

Господи, ці вже мені екстраверти.

– Вечірку? –  перепитала я, намагаючись опиратися.

– Вечірку! Вечі-і-ірку! – Сью майже проспівала в телефон. – Роками життя видавало тобі епічні стусани! Гайда нарешті від святкуємо твій успіх!

Може епічні стусани трохи занадто, але нічого. Не скажу, що вона аж так перебільшила.

– А коли? – запитала я, і мене аж у піт кинуло від усвідомлення неминучості великого прибирання.

– Сьогодні ввечері!

Сонце майже сіло.

– Та я ж не можу влаштувати ве… – почала я, але вона вже все вирішила.

– У тебе на даху. До речі, ми так і не справляли твого новосілля, от і відсвяткуємо все й разом.

– Для новосілля потрібна оселя, а в мене халупа, – виправила я.

– Ну новохалуп’я! – Сью вже було не спинити.

– А твої батьки не заперечуватимуть? – спитала я.

Містер і місис Кім були власниками будинку, і, якщо чесно, я не мала там мешкати.

– Якщо це вечірка для тебе, то в жодному разі ні.

Насправді Сью корейською звали Су Хьон, але імміграційне бюро дещо її американізувало. Вона також розчарувала родину, вступивши на факультет образотворчого мистецтва, – власне, там ми й заприятелювали, – хоча батьки в неї дуже добрі люди й не вміють довго сердитися. Мене вони, можна сказати, прийняли в родину й дражнили Сью, називаючи мене своєю улюбленою донькою.

Якщо коротко, вечірки не уникнути.

Ми зі Сью були як Оскар і Фелікс: вона – радісна, енергійна оптимістка, яка завжди хапається за будь-які екстравертні ідеї. А я постійно опираюся, та зрештою неохоче здаюся.

– Слухай, ну неможливо організувати вечірку за дві години, – запротестувала я.

– Приймаю виклик! – оголосила Сью. – Я вже надіслала всім повідомлення.

Я не здавалася, хоча розуміла, що вже програла.

– Моя квартира зовсім не годиться для вечірки! Вона й для життя не дуже годиться.

Тут Сью не мала чим крити: я спала на розкладачці, яку знайшла на звалищі. Та все одно мої протести були марними.

– А ми всередину навіть не заходитимемо. Усі будемо на вулиці. Повісимо ліхтарики, запросимо класних людей. Тобі лишається тільки вина купити.

– У мене немає грошей на вино.

Сью зовсім не подобався такий мій настрій.

– Так, скільки людей узяло участь у першому етапі конкурсу?

– Дві тисячі, – я почала здаватися.

– А скільки пройшло у фінал?

– Десять.

– От бачиш! Ти вже перемогла тисячу дев’ятсот дев’яносто інших учасників! – вона зробила паузу, щоб надати ваги своїм словам. Потім клацнула пальцями: – Що для тебе перемогти тих дев’ятьох?

– А до чого це?

– До того, що ти от-от виграєш десять тисяч. Тому можеш собі дозволити одну пляшку вина.