Уривок з фентезі «Гнів і світанок» Рене Ахдіє

«Гнів і світанок» – перша частина однойменної фентезійної дилогії, натхненної магією «Тисячі й однієї ночі».

МІРКУВАННЯ ПРО СЕРПАНОК І ЗОЛОТО

Вони не були ніжними. Та й чого б їм такими бути?

Зрештою, ті люди не очікували, що вона доживе до світанку.

Руки, які розчісували гребінцями зі слонової кістки довге, до пояса, волосся Шахразади й натирали сандаловою пастою бронзову шкіру її рук, робили це з брутальною відстороненістю.

Шахразада спостерігала, як юна прислужниця припорошує її оголені плечі золотою пудрою, що виблискує в променях призахідного сонця.

Вітерець промчав уздовж серпанкових завіс на стінах покою. Солодкий аромат квітів цитрини просочувався крізь різьблену дерев’яну ширму перед виходом до тераси, шепочучи про тепер недосяжну свободу.

То був мій вибір. Пам’ятати Шиву.

– Я не ношу намист, – сказала Шахразада, коли інша дівчина взялася застібати величезну прикрасу, оздоблену самоцвітами, у неї на шиї.

– Це дарунок каліфа. Ханум, ви повинні це надіти.

Шахразада дивилася на тендітну дівчину з іронічним недовір’ям.

– А якщо ні? Він мене вб’є?

– Прошу вас, ханум. Я...

Шахразада зітхнула.

– Гадаю, саме час усе прояснити.

– Так, ханум.

– Мене звуть Шахразада.

– Я знаю, ханум, – дівчина знічено відвела очі, перш ніж обернутися, щоб подати Шахразаді її золочену накидку. Коли дві молоді жінки опустили важкі шати на сяйливі плечі Шахразади, вона оглянула завершений образ у дзеркалі.

Її опівнічні коси виблискували, як відполірований обсидіан, а карі очі були обведені чорним кохлем і рідким золотом. Посеред чола – сльоза рубіна завбільшки з великий палець; йому до пари – ще один на тоненькому ланцюжку навколо її оголеного стану: він ледь торкається шовкового пояса шароварів. Сама накидка – з блідого дамасту, гаптована сріблом і золотом. Химерний візерунок ставав хаотичнішим, опускаючись до ніг.

Я схожа на позолоченого павича.

І знову служниці сполохано відвели очі.

Я впевнена, що Шива не мала такого безглуздого вигляду...

Обличчя Шахразади посуворішало.

Шива напевне була прекрасна. Прекрасна й сильна.

Її нігті вп’ялися в долоні крихітними півмісяцями сталевої рішучості.

На тихий стукіт у двері обернулися всі три дівчини, водночас затамувавши подих.

І попри віднайдену силу духу, серце Шахразади закалатало.

– Чи можна ввійти? – розітнув тишу м’який голос її батька, в якому вчувалося благання та безмовне прохання пробачити.

Шахразада повільно й обережно видихнула.

– Бабо, що ти тут робиш? – мовила вона терпляче й водночас насторожено.

Джагандар аль-Хайзуран почовгав до покоїв. Його бороду та скроні помережала сивина, а в карих очах мерехтіли міріади барв – наче в розбурханому морі.

Він тримав троянду, яка ось-ось мала розпуститися: її пелюстки були безбарвні в центрі та спалахували прекрасним ліловим кольором по краях.

– Де Ірса? – запитала Шахразада стривожено.

Батько сумно всміхнувся.

– Удома. Я не взяв її із собою, хоч вона й брикалася та лютувала до останнього.

Хоча б у цьому він не зневажив мого бажання.

– Тобі слід бути з нею. Цієї ночі ти їй потрібен. Бабо, будь ласка, виконай мою волю. Зроби так, як ми домовлялися, – вона взяла його за вільну руку й міцно стиснула, цим жестом благаючи дотриматися задумів, які виклала йому кількома днями раніше.

– Я... не можу, дитино, – Джагандар схилив голову. Плач здіймався в його грудях, а худі плечі тремтіли від скорботи. – Шахразадо...

– Будь сильним. Заради Ірси. Обіцяю, усе буде добре, – Шахразада піднесла долоню до батькового обвітреного обличчя й витерла сльози з його щік.

– Не можу. Як подумаю, що це, ймовірно, твій останній захід сонця…

– Він не буде останнім. Я побачу й завтрашню вечірню зорю. Присягаюся тобі.

Джагандар кивнув, хоч його страждання аж ніяк не полегшилися. Він випростав руку з трояндою.

– Остання з мого саду. Вона ще не розквітла, але я хотів подарувати її тобі на згадку про дім.

Потягнувшись до квітки, дівчина всміхнулася: любов між ними була значно глибшою за просту вдячність. Батько зупинив її рух. Усвідомивши причину, вона запротестувала.

– Ні. Щонайменше в цьому я можу зробити щось для тебе, – пробурмотів батько ледь чутно.

Він дивився на троянду, насупивши брови й розтуливши рота. Одна зі служниць кашлянула в кулачок, друга спустила очі.

Шахразада терпляче чекала. З розумінням.

Троянда почала розпускатися. Пелюстки розгорталися, наче їх підштовхувала невидима рука. Коли квітка розвилася, простір між ними сповнив вишуканий аромат – солодкий і досконалий. Але то тривало лічені секунди – невдовзі запах став всюдисущим. Нудотним. За мить краєчки пелюсток перемінилися: сяйлива, глибока рожева барва перетекла в темну іржу.

Квітка в’янула й умирала.

Джагандар розпачливо спостерігав, як засохлі пелюстки осипаються на білий мармур під ногами.

– Я... пробач мені, Шахразадо, – заплакав він.

– Пусте. Бабо, я ніколи не забуду, якою прекрасною вона була тієї єдиної миті, — Шахразада обвила батькову шию руками й притиснулася до нього. Так тихо, щоб чув лише він, прошепотіла йому на вухо: – Їдь до Таріка, як і обіцяв. Забери Ірсу та їдь.

Він кивнув, і його очі знову заблищали.

– Люблю тебе, моя дитино.

– І я тебе люблю. Я дотримаю своїх обіцянок. Усіх.

Не кажучи ні слова, Джагандар безпомічно кліпав очима, дивлячись на старшу доньку.

Цього разу стукіт у двері не просто просив уваги, а вимагав її.

Шахразада шпарко обернулася до дверей, криваво-червоний рубін гойднувся на її чолі. Вона розправила плечі й задерла підборіддя.

Коли донька рушила вперед, Джагандар відступив убік, затуляючи обличчя руками.

– Мені дуже шкода, дуже-дуже, – прошепотіла вона йому, перш ніж переступити поріг і попрямувати слідом за охоронцями, які виступали на чолі процесії. Коли донька зникла з очей, Джагандар впав на коліна й заридав.

Батькова скорбота луною супроводжувала її, і Шахразаді вистачило сил лише на кілька кроків коридорами палацу, схожими на печери. Вона зупинилася – коліна тремтіли під шовком широких шароварів.

– Ханум! – байдужо поквапив її один з охоронців.

– Він зачекає, – видихнула Шахразада.

Охоронці перезирнулися.

Ось-ось – і сльози прокладуть промовисті доріжки її щоками. Шахразада притиснула руку до грудей. Мимоволі торкнулася пучками краю масивного золотого намиста, прикрашеного самоцвітами дивовижних розмірів і несказанного розмаїття. Воно здавалося важким... і наче душило. Як кайдани, оздоблені коштовностями. Дозволивши пальцям охопити це знаряддя мук, Шахразада на мить задумалася про те, 
щоб здерти його зі свого тіла.

Спалах гніву заспокоїв її. Наче дружнє нагадування.

Шива.

Її найдорожча подруга.

Її найближча повірниця.

Вона підігнула пальці в сандалях із переплетених золотих стрічок і знову випростала плечі. Не кажучи ні слова, рушила далі.

І знову охоронці на мить перезирнулися.

Коли вони сягнули величезних двостулкових дверей, які вели до тронної зали, Шахразада усвідомила, що її серце б’ється удвічі швидше, ніж зазвичай. Двері розчахнулися з довгим стогоном, і вона зосередилася на своїй меті, ігноруючи всіх і все навколо.

У самісінькій глибині величезної зали стояв Халід Ібн ар-Рашид, каліф Хорасану.

Цар над царями.

Монстр із моїх кошмарів.

З кожним кроком Шахразада відчувала, як ненависть закипає в її крові, як яснішою стає її мета. Дивилася на нього, не зводячи очей. Гордовита постать каліфа вирізнялася серед почту, і що ближче Шахразада підступала, то чіткіше бачила його риси.

Він був високим і підтягнутим, зі статурою молодого чоловіка, досвідченого у військовій справі. Ретельність, з якою він зачесав темне пряме волосся, свідчила про його любов до порядку в усьому.

Ступивши на поміст, Шахразада підвела на нього очі, не бажаючи відступати навіть перед своїм правителем.

Його густі брови ледь здійнялися догори. Вони облямовували очі такого блідого відтінку коричневого, що іноді на світлі ті здавалися бурштиновими, наче очі тигра. Обличчя, ніби з етюду художника, який саме опановував кути, залишалося нерухомим, поки він відповідав на її пильний погляд.

Таким лицем можна порізати; таким поглядом можна проколоти.

Він простягнув їй руку.

Лише подавши йому свою, вона згадала, що слід вклонитися.

Гнів клекотів, вириваючись на поверхню яскравим рум’янцем.

Коли їхні погляди знову зустрілися, він кліпнув очима.

– Дружино, – кивнув.

– Мій царю.

Я доживу до завтрашнього заходу сонця. Будь певен. Присягаюся, я переживу стільки заходів сонця, скільки буде потрібно.

І я вб’ю тебе.

Власними руками.