Уривок з літньої історії «Сандвіч» Кетрін Ньюмен

«Сандвіч» – атмосферна літня історія з будиночка на узбережжі, де нарешті зібралася вся родина головної героїні...

Пролог

Уявіть собі півострів, що врізається в Атлантичний океан. І трохи наблизьте зображення. Це курортне містечко на Кейп-Коді. Середина літа. Вузьке шосе рясніє ресторанами з омарами, на майданчиках для мінігольфу стоять декоративні вітряки, ходять люди з надувними кругами у формі бубликів. Але варто звернути з головної дороги – і ти вже біля моря: піщані урвища та розвіяні вітром трави; водоспади рожевих троянд і безкрає блакитне небо. Берегова лінія облямована камінцями, мідіями та яскраво-зеленими кучерями морських водоростей. Під хвилями – зграйки великих білих акул, відгодованих – принаймні так часом здається – місцевими серферами.

На пасажирському сидінні трохи іржавого сріблястого універсала «субару» – жінка років п’ятдесяти. За віком вона приблизно посередині між своїми дорослими дітьми й літніми батьками. Жінка вже давно в шлюбі з вродливим чоловіком, який розуміє від двадцяти до шістдесяти п’яти відсотків того, що вона каже. Її тіло – дивокрай. Або, можливо, торба зі шрамами, таємницями й менопаузою. Вони приїжджають сюди вже стільки років поспіль, що все навколо нагадує акварель: складне розпливлося й злилося з приємними па­стельними спогадами про іриски, смужки смажених молюсків і прогулянки пляжем. Темні окуляри, сонцезахисний крем, ступні в піску, що притискаються до її живота і стегон. Малюки мчать уздовж берега з відерцями в руках. Її батьки лежать на шезлонгах, сміються й щороку ніби меншають. А на тлі мерехтить смуток, мов невловимі зблиски світла на периферії зору.

Жінка із чоловіком щойно зустріли своїх дорослих дітей на вокзалі. І разом їдуть до маленького будиночка, який щороку орендують на цей єдиний тиждень. Вона така щаслива, що діти поруч, тому тільки те й робить, що озирається на них і всміхається. Їй навіть не хочеться нарікати на затори.

– Ми послані на землю на коротку мить – навчитися нести промені любові, – каже вона раптом, ніби ні з того ні з сього.

– Це з якогось твору? – питає її двадцятирічна донька. Так і є. – З якого? – уточнює.

– Це з Вільяма Блейка.

– Як називається?

Жінка кривиться й відказує:

– Здається, «Маленький чорний хлопчик».

– Пфе, мамо!

– Розумію, розумію. Але ж, якщо не помиляюся, так можна казати?

– Я дуже сумніваюся.

– Він же ніби був аболіціоністом?

– З тих, які мають рабів?

– Гарне запитання, – каже мама.

– Любов, як хрест? – питає дочка. – Чи як світло в очах?

– Не знаю, – відповідає мама, бо завжди уявляла і так, і так: мружачись від нещадної яскравості любові й водночас згинаючись під важким хрестом цього почуття. – Так нестерпно прекрасно – бути людиною, – зітхає вона.

Донька закочує очі й додає:

– А ще – жахливо й безглуздо.

Може, й справді: усе разом.

На цей один тиждень.

СУБОТА

1

– О боже! О боже! О боже! – вигукую я і регочу. Кричу й водночас плачу. Вода підіймається, підіймається, підіймається до самого краю унітаза. – Ніку! Ніку! Нікі! – схоже, верещати – єдине, що можу робити в цій ситуації. Мій чоловік тримає в руках вантуз, але стоїть і дивиться на воду, немов зачарований. Якби ми були в мультику, в очах у нього зараз крутився б такий самий вихор, як у чаші. – Нікі! Ніку!

Нік ніби отямлюється. Нахиляється над унітазом, вовтузиться біля підлоги. Чутно скрегіт, а за ним – важке зітхання труб. Вода припиняє крутитися.

– Господи, – кажу я. – Хух.

Потім в унітазі щось з’являється. Воно схоже на велику сріблясту медузу. Що це таке? Повітряна бульбашка? Це гігантська повітряна бульбашка! Вона витискає воду з унітаза, і та водоспадом ллється на підлогу. Тільки цей водоспад утворюється в будинку, й у ньому плавають розкислий туалетний папір і дещо гірше. Я застрибую на край ванни – видно, щоб самій краще чути, як верещу.

– Наскільки там усе погано? – горлає донька з-за дверей. – О боже, пфе! Скажіть мені, наскільки все погано! Я відчуваю запах! Тут смердить! Тут тхне старою редискою.

— Люба, усе гаразд! Ми впораємося! – кричить Нік.

Він знову схиляється над унітазом із вантузом і працює ним так, ніби збиває якесь зіпсоване масло.

– Тато бреше! – гукаю я до Вілли. – Ми буквально по коліна в лайні.

Нік підводить голову й усміхається.

– Ми по коліна в лайні, Рокі?

Ні.

– Так, – відповідаю. – До речі, тобі личить ця футболка, – додаю. – Просто кажу.

Він сміється й напружує свої сексуальні біцепси. Раптом лунає звук засмоктування, і вода зникає у вирі. Нікі спокійно нахиляється й повертає вентиль, щоб знову наповнити бачок.

Ми в котеджі – саме в тому, який уже двадцять років орендуємо щоліта. Субота, час по обіді. Ми тут приблизно з годину. А може, й менше. І добре знаємо, що не можна перевантажувати цю старезну вигрібну яму – над унітазом навіть висить у рамочці написане каліграфічним почерком попередження: «НЕ ПЕРЕВАНТАЖУЙТЕ СТАРЕЗНУ ВИГРІБНУ ЯМУ!» Але ось маємо.

– Вам потрібна допомога? – кричить Вілла. – Хоча скажіть, що ні. Насправді я дуже не хочу допомагати. Джеймі питає пароль від вайфаю.

– Думаю, досі «chowder123» без великих літер, – відповідаю.

– Дякую, – каже вона. Ми чуємо, як вона кричить пароль братові. – І ще, вибачте, ви не бачили сумки з купальниками?

– Чорт, – озивається Нік і випростується. – В автівці дивилася? – питає через двері у Вілли.

– Так, – відповідає вона.

– Чорт, – повторює Нік. – Я міг забути її в коридорі вдома. Просто аж бачу її там.

– Ти жартуєш? – кажу, досі стоячи на краю ванни й тримаючись за штангу шторки душу, щоб не впасти. – Я ж запитувала: «Ти всі сумки з коридору забрав?» А ти підтвердив: «Так, так, я все забрав».

– Ну, так, – погоджується. – Знаю. Виходить, що не забрав, – він не дивиться мені в очі, коли це каже. – Нема біди. Купимо нові купальники в місті.

– Гаразд, – не вгаваю я. – Але ти повністю знецінив моє занепокоєння, коли я нервувалася, чи всі, курва, сумки ми забрали.

Фу, оце так голос! Аж чути, як падає рівень естрогену просто в гортані.

– Господи, Рокі, – заспокоює Нік і, притиснувши ногою рушник, намагається витерти підлогу. – Нічого страшного не сталося.

– Я не кажу, що сталося щось страшне, – відповідаю. Але жилами вже тече лава, яка виривається з вулкана мого поганого настрою. Якби менопауза була речовиною, вона зараз бризкала б із моїх очей і випалювала б слово «фу» на симпатичному Ніковому обличчі. – Просто визнай, що ти ніколи по-справжньому не слухаєш, як я про щось запитую.

– Ніколи, – рівним голосом повторює він. – Ого. Тепер знатиму.

– Ви стоїте в лайні й сваритеся? – гукає Вілла. – У вас мегасварка через те, як ви сваритеся? Не треба. Тату, ти перепросив за те, через що мама гнівається? Просто перепроси й живи далі своїм життям.

– Перепросив, – відповідає Нік, і я закочую очі.

– Та невже? – уточнюю.

– Майже, – кидає він, знизавши плечима.

– Вілло, – кричу. – Усе нормально. Ми розберемося. Іди щось зроби для різноманіття.

– Гаразд... Але – фу – з-під дверей щось протікає. А-а, ага, Джеймі каже, що «chowder» треба писати з великої. Фу! Приберіть там і виходьте, – галасує Вілла. – Я хочу вирішити щось із купальниками.

– Добре, – кажу. – Вийдемо.

І цієї миті щось тріскає – виявляється, це штанга для шторки душу відірвалася від стіни. Я втрачаю рівновагу, хапаюся за слизьку тканину з принтом морських зірок, яка вже ні до чого не прикріплена, і гепаюся на підлогу. При цьому вдаряюся головою об край умивальника й водночас заціджую Нікові в обличчя штангою. Відтак опиняюся на спині, а душова шторка саваном накриває моє тіло.

Нік дивиться на мене згори без особливого переляку.

– Ну що, як тобі відпустка? – усміхаючись, запитує.

А тоді простягає обидві руки й допомагає мені підвестися.