Уривок з романтичної історії «Шрами минулого» Л.Дж. Шен

«Шрами минулого» – четверта й заключна книжка циклу «Школа Всіх Святих», що розповідає про двох ідеальних друзів, пошрамованих минулим...

Книжки циклу «Школа Всіх Святих» Л.Дж. Шен пов’язані не сюжетом, а персонажами. Їх можна читати у будь-якій послідовності.

ПРО­ЛОГ

Лев
Вік – чотирнадцять років

Я стою над могилою своєї матері й думаю: «Чому, бляха, в мене на очах немає жодної сльозинки?»

У церкві я навіть не міг глянути в бік труни. Найт сказав, що мама була гарна. Спокійна. Умиротворена. Але водночас... зовсім не схожа на себе.

Під час церемонії я постійно тримав очі міцно заплющеними – так само як у дитинстві, коли катався на моторошних атракціонах у тематичних парках. Тепер я в паніці, бо, можливо, припустився великої помилки, адже це був останній шанс побачити її не на фото.

У цьому суть втрати: у людині згасає так багато всього, що зрештою на її місці утворюється чорна діра.

Тепер жодних обійманців у ліжку в дощовий день.

Тепер жодних фруктів у формі серденька в ланчбоксі.

Тепер жодних колискових, коли я хворію та вдаю, ніби ніяковію і дратуюся, хоча насправді мамині колискові – це найкраще, що могло статися з цим усесвітом із часів появи нарізного хліба.

Бейлі обіймає мене так міцно, аж здається, що мої кістки ось-ось перетруться на порох. На моє «щастя», вона вже на десять сантиметрів вища за мене – і це просто-таки безглуздя й позорисько. Запорпуюсь у її волосся та вдаю, ніби плачу, адже інакше я здався б нечемним і недолугим. Проте я ані засмучений, ані пригнічений – нічого такого. Я збіса розлючений. Сердитий. Розгніваний.

Мами більше немає.

А якщо вона змерзла? А якщо в неї клаустрофобія? А якщо їй важко дихати? А раптом вона налякана? Знаю: це не так, бо вона померла. Але логіка наразі мені не подруга. Навіть не компаньйонка. Чорт забирай, у моєму теперішньому стані я навіть не певен, чи зміг би правильно написати слово «компаньйонка». Мені здається, Бейлі буквально тримає мене купи. Ніби якщо вона ослабить обійми, то я розсиплюся на тисячі маленьких кульок, розлечуся й зникну в закутках кладовища. 

Усі повертаються до автівок. Тато плескає мене по плечу тремтливою рукою, одводячи від могили. Бейлз неохоче відпускає мої руки. Я стискаю пучки її пальців. Вона – моє земне тяжіння. Вона – мій кисень. У цю мить вона – моє все.

Відчуваючи мою не висловлену в ній потребу, Бейлі звертається до мого тата:

– Дядьку Діне, а можна мені з вами?

«Слава богу».

– Так, Бейлз. Звісно, – розгублено промовляє тато, пильно дивлячись у спину Найтові.

У мого брата складний період, а тато намагається зробити все, щоб не втратити ще одного члена родини. Зазвичай мене влаштовувало бути другорядною дитиною, яка не потребує особливої уваги. Але не сьогодні. Мені чотирнадцять, і я щойно втратив маму. Мені хочеться, щоб земля зупинилася, однак вона вперто обертається далі, ніби моє життя нещодавно не зруйнувалося.

Сідаючи в авто, я смикаю Бейлі за руку, притягую її ближче до себе й питаю:

– Якби я сказав, що хочу звідси втекти, кудись дуже далеко... не знаю, скажімо, до Канзасу, ти погодилася б?

Вона так уп’ялася в мене своїми великими блакитними очима, що мої, здається, ось-ось вилетять з орбіт.

– Вирушаємо на світанку, стерво.

– Серйозно? – запитую. 

Вона киває на знак згоди й запевняє:

– От побачиш, Леве. Ти мій найліпший друг. Я ніколи тебе не підведу.

Дивно, та нагода утекти з Бейлі від усього цього – єдине, що зараз тримає мене купи. Можливо, для всіх вона хороша дівчинка, але для мене – згубна залежність.

Їдемо в тиші. Я – ніби видерта сторінка з книжки. Мов неприкаяний, безцільно пливу за течією. Усе, що в мене лишилося, – це спогади про те, до чого я колись належав.

І ось ми перед моїм будинком. Усі тісняться всередину у своїх чорних одежах і нагадують привидів. Дім без мами вже не дім, а просто купа цегли й дорогих меблів.

Невидимий плющ обплітає мене, вкорінюючи в землю. Бейлі єдина це помітила. Вона плентається позаду, і ось я вже щиро ненавиджу себе за те, що покладаю на неї всі свої мрії та надії, бо завтра її теж може не стати. Автобусна аварія. Раптовий інфаркт у п’ятнадцять. Викрадення з убивством. Існує безліч варіантів, а мені з людьми катастрофічно не щастить.

– Канзас? – перепитує вона, ухопивши мене за пальці, і грає на них, як на клавішах піаніно.

Я хитаю головою, бо надто пригнічений і не можу вимовити й слова.

– Нам необов’язково заходити, – каже Бейлі, а руками ковзає вгору, щоб ухопити й втримати мене на ногах.

Звідки вона знала, що я от‐от упаду?

– Можемо почилити в мене. Я зроблю фондю. Глянемо «Південний парк», – пропонує вона, а її сині очі виблискують, немов сапфіри.

Мене охоплює чергове роздратування. Бейлі демонструє таке-е-е розуміння, хоча насправді дідька лисого вона розуміє. У неї є мама. Не хвора. І тато. І сестра не наркоманка. У неї ідеальне життя, тоді як моє – суцільна низка нещасть.

Вона – квітка, що розпускається, а я – земля, та це не страшно, бо квіти завжди ростуть у землі, тож я точно знаю, як її зрізати.

Скинувши із себе її руки, я рішуче розвертаюся й виходжу з нашого завулка. Бейлі біжить за мною, кличе, поспіхом вистукуючи туфлями Mary Janes по асфальту:

– Леве, будь ласка! Я щось не так сказала?

По правді, у неї не було жодного шансу сказати щось правильне. До біса ту справедливість. Мені неймовірно боляче, а вона – тягар. Ще одна людина, яку я можу полюбити та втратити.

Я прискорююся, уже біжу. Байдуже куди, та все одно маю туди дістатися. Небосхил – ще кілька секунд тому абсолютно блакитний – розколюється, немов яйце. Гуркотить грім, небо поступово затягує сірість, і дощ ллє щільним потоком. Нині у Південній Каліфорнії літо – дощу не мало би бути. Всесвіт розлючений, однак я ще зліший.

Щоразу, коли Бейлі вдається схопити мене за рукав сорочки, я прискорююся. Навіть після тридцятихвилинного бігу під дощем, змокнувши до нитки, вона не опускає рук. Якось ми опиняємося в лісі на околиці міста. Товсті, довгі гілки та густе листя переплітаються над нами, немов пальці, утворюючи імпровізовану парасольку. Тепер я можу розгледіти місцевість: тут гарно, спокійно й досить далеко від того клятого кладовища. Я зупиняюся, коли розумію, що не втечу від нової реальності: мама померла.

Нарешті мені зрозумілий біль розбитого серця. Бо те, що в моїх грудях, розколоте навпіл.

Я обертаюся, у легенях пече. Бейлі бліда й змокла, чорна сукня прилипла до тіла, губи посиніли, а шкіра аж прозора, що під нею просвічується мапа фіолетових і червоних жилок.

– Іди додому, – гарчу, хоча насправді не хочу, щоб вона йшла. Хочу, щоб вона ніколи мене не покидала.

Бейлі підступає до мене, виклично задерши підборіддя.

– Я тебе не покину.

– Відвали, Бейлі! – кричу, згинаючись навпіл. Таке відчуття, ніби вона вдарила мене ногою в живіт.

«Вона піде. Вона тебе зрадить. Не ведися на це, Леве».

– Вибач, – промовляє вона, а її очі наповнюються слізьми. Вона аж стискає пальці, так хоче торкнутися мене.

«Обійми мене».

«Забирайся».

«Бляблябля».

Я знову розтуляю рота, і з нього вилітає ще більше ахінеї:

– Не вибачайся. Краще себе пожалій. Ти невдаха, яка тусується з восьмикласником замість однолітків.

– Краще б цього всього не було, – відповідає Бейлі, ігноруючи мої обрáзи, і знову намагається схопити мене за пальці та грати ними, ніби на піаніно. Вона робить так щоразу, коли я засмучений.

– Краще б тебе не було, – роздратовано хриплю я, сміючись.

– Краще би померла я.

На її обличчі сльози, скорбота й бруд, і я більше не витримую. Байдуже, як мені боляче, та я не можу зруйнувати єдину радість у своєму житті. Вона дає мені те, за що варто боротися, коли кожна клітина тіла хоче здатися.

– Зараз ти просто верзеш казна-що, – я харкаю на землю між нами.

Вона хитає головою, запускаючи тремтливі пальці у волосся, і масажує голову. Я їй вірю. І мене вбиває те, що, попри відчуття, ніби мене розітнули й вивернули кишки, я все одно не хочу, щоби Бейлі опинилася на місці моєї мами.

– Ні, Леве, справді. Краще вмерти, ніж добровільно дивитися на твої страждання.

Западає тиша. А тоді з мене виривається найдикіший, найстрашніший, найгучніший плач, який я коли-небудь чув. Він відлунням котиться по небу, відбиваючись від дерев. З верхівок злітає зграя круків.

І я провалююся в єдине місце, де маю зараз бути, – колодязь безуму.

Мене проймає лють. Я розриваю густу завісу павутиння, хапаю молоде деревце, наче чиюсь шию, і голіруч розламую його навпіл. Зі складок на долонях тече кров, а ніготь виривається з коренем. Він падає в мокру багнюку під ногами. Я навіть не відчуваю болю.

Бейлі кричить, та я її не чую. Гамселю дуби, вибиваю землю ногами, висмикую квіти з клумб, тримаючи їх, ніби відтяті голови, і жбурляю в річку, осліплений шаленим гнівом. Руйную гнізда, вириваю з м’ясом цілу лавку і так само кидаю її у воду. Трощу все на своєму шляху. Це я проти природи, і цього разу – лише цього разу, – здається, я перемагаю.

У якийсь момент крізь дрібну мжичку помічаю, що не тільки я шаленію. Бейлі теж розійшлася. Рве квіти, обдирає пошкоджені стовбури дерев і кричить на вітер. У неї брудне обличчя та скуйовджене волосся. Здається, я ще ніколи не бачив її такою – дикою, вільною та навіженою.

Гадаю, це вперше ми дозволили собі бути недосконалими. Зі мною щось відбувається, коли я бачу, що Бейлі вперше в житті руйнує замість лагодити. Вона лупить кулаком по дереву – і я помічаю кров.

Саме усвідомлення того, що їй боляче, нарешті виводить мене зі стану трансу. Я зупиняюся. Озираюся довкола. Дихаю. По-справжньому. Відчуваю, як кисень наповнює легені, а на видиху з них виходить вуглекислий газ. Замовкає стогін вітру. Вщухає дощ. Бейлі також спиняється.

Час рухається, а ми – ні. Стоїмо, наче два дерева, і м’яке дзюрчання річки поруч — єдиний звук, що порушує тишу. На мить здається, ніби ми єдині істоти в цьому світі. Єдині вцілілі після мого ментального апокаліпсиса. Потім я дещо чую. Пташиний щебет. Ми з Бейлі підводимо очі на одну й ту саму гілку, де сидить пара голубів, трохи промоклих від дощу. Один із них чистить іншого дзьобом, а той туркоче.

Присягаюся, він туркоче й дивиться просто на нас. Невже я збожеволів? А чому б і ні? Здається, це цілком вписується в решту мого паршивого тижня.

– Дивись, Леві, – озивається Бейлі, показуючи на птахів, а її очі спалахують. – Знаєш, хто це?

– Крилаті щури, – насуплено відповідаю, бо не в гуморі для занять із природознавства. Бейлі забила собі голову купою непотрібних фактів про тварин. Хоча, по правді, це стосується й будь-яких інших тем.

– Це горлиці, – виправляє вона мене. – Ці птахи уособлюють відданість і символізують дружбу та вічне кохання. 

– Розсадники паразитарних хвороб, – ціджу крізь зуби, спльовую й витираю кров з кулаків об свій промоклий чорний костюм.

– Коли вони розпушують пір’я, їхні крила утворюють притиснуті одне до одного серця. Розумієш? Серце. Лев.

– Ти під кайфом, чи як? — питаю, безупинно кліпаючи.

Я просто не можу непокоїтися через ще одного наркомана. Найт і без того мене дістав.

– Хіба ти не розумієш? – дивується Бейлі, хапає мене за обидві руки й тягне до дерева, де сидять горлиці. – Це надія під час трагедії. Знак з небес!

– Послання від моєї мами? – повільно повторюю, щоб вона усвідомила всю тупість цього речення, хоч мені відчайдушно хочеться їй вірити. І якщо хтось здатен змусити мене повірити в надприродну фігню, то це Бейлі. Вона страшенно розумна.

Бейлі киває, а її очі сяють, як маяки, в непроглядній темряві:

– Раптовий дощ? Веселка? Голуби? Роузі намагається тобі щось сказати.

– Що глобальне потепління невдовзі зовсім злетить із котушок і прийде по наші дупи?

Бейлі запекло хитає головою.

– Що ти не самотній. Що в тебе завжди будуть люди, які любитимуть тебе, – запевняє вона, знову бере мої пальці й починає гратися ними.

– Які ще люди? – бурчу.

– Такі, як я, – шепоче Бейлі, міцніше стискаючи мої руки.

– Та врешті-решт ти все одно підеш, – похмуро всміхаюся. – Я вже бачив цей фільм.

Найт із Луною проходять через те саме, і вони були найкращими друзями.

– Ти поїдеш до коледжу, а я…

– Навіть тоді я буду завжди поруч, готова допомогти, – Бейлі смикає й тягне мене, благаючи повірити їй. – Спробуй, Леве. Візьми телефон і подзвони, навіть якщо це буде середина семестру – я все кину та приїду, нічого не запитуючи.

Я не зважаю на неї.

– Ти знайдеш собі хлоп…

– Кохання – тимчасове. Дружба – вічна. Я завжди оберу хорошого друга замість класного хлопця, – Бейлі хитає головою. – Ти моя споріднена душа.

Зараз не час освідчуватися. Не час казати, що я хочу бути тим гіпотетичним хлопцем. Що вона стає моєю ефемерною зброєю самознищення. Що коли я дрочу, то фантазую про неї. Коли вона сміється, у мене якось дивно стискається в грудях. Коли вона плаче, я хочу висмоктати її біль поцілунком і страждати замість неї.

Я стаю на коліна, вгрузаючи в багнисту землю. Бейлі опускається поруч зі мною, наші пальці досі сплетені, я кладу голову їй на плече. І нарешті відчуваю сльози. Вони гарячі та стрімкі, течуть по моїх щоках, ніби поспішаючи кудись у важливих справах. Бейлі пригортає мене, ніжно гладить по голові, спині, руках. Її губи торкаються мого волосся й шепочуть усе те, що я хочу почути.

Що все буде гаразд. Що моє щастя знайде мене. Що веселки з’являються після гроз, бо всесвіт – це баланс між добром і злом.

Я плачу, і плачу, і плачу, аж доки не висихають сльози й не вщухає біль розбитого серця, лишаючи по собі виснаження. Очі такі набряклі, що я ледве їх розплющую. Та все одно не підводжу голови. Мені хочеться ще кілька хвилин побути в обіймах найкращої подруги.

– Можемо посидіти так ще трохи? – шепочу, торкаючись губами її лопатки.

– Хоч би й вічність, якщо треба, – відповідає Бейлі, притискаючись вустами до краєчка мого вуха. – Мені нікуди подітися. Хіба що до Канзасу.

Вона намагається пожартувати – перевіряє, чи готовий я вже не поводитися як мудило.

А я досі притуляюся до вигину її шиї. І надто боюся підвести очі.

– Яке тепер небо, Голубко?

Бейлі напружується, почувши своє нове прізвисько. Якусь мить я хвилююся, чи не візьме вона мене на глум. Скаже, що це банальщина. Що я називаю її пернатим щуром. Та вона розслабляється, притискаючись до мене. А її голос лине, немов пташина пісня:

– Синє та ясне, як день, Леві.