«Чапля осінь жде завзято» – гостросюжетна історія з двома детективними лініями, що розгортається у невеличкому містечку в центрі України...

Коли майор Томас Білевич прибув у Козачу Долину, трупів було вже чотири. Майор виконував завдання спецгрупи з розшуку воєнних злочинців. Главк відрядив його без особливої надії на успіх. Десять років тому в цьому місті проживав сепаратист Гриша Коровін, який навесні 2014 року подався на Донеччину і став відомим катом, жорстоко знущаючись з українців. Жертви, які вижили, в переліку тортур називали середньовічні стільці з цвяхами, голки під нігті та струм у вушні раковини. І ще безліч пекельних знущань. У хвилини перепочинку Гриша нерідко змушував бранців бити один одного. Цим катуванням він особливо насолоджувався. Зламана людина – вінець його старань.

Взяв собі кличку Тур. Був Коровін – став Туром. Проте підлої суті не поміняв. Однак і на Тура трапляється авантюра. Сепаратисти запідозрили його в здирництві та крадіжках у своїх. Загострилася кланова боротьба. Перед Коровіним постало запитання: куди втікати? А тоді він зник, як булька на воді. Вартові закону й порядку не дрімали. Поліційні ловчі вийшли на полювання.

Майор Білевич поселився в готелі «Добрий дім», який власники на закордонний манер назвали Good House, що мало досить смішний вигляд серед кривих вуличок Козачої Долини. Першим ділом вирішив замельдуватися начальнику місцевої поліції, полковнику Шаблію. Чужа територія: візит ввічливості просто необхідний.

Полковник Шаблій – високий, статечний чоловік із пильними сірими очима – уважно вислухав вітання від генерала, тим часом розмірковуючи, що привело київського гостя на його терени. Думка одна – певне, у Києві почули про недбальство його підлеглих. Колишній друзяка з генеральськими погонами прислав допомогу. Але ж навіть не зателефонував! Делікатний, нехай йому грець. Від цієї здогадки стало зле.

Він повів рукою, запрошуючи гостя сідати, налив у склянку мінералки та одним махом випив. Потім важко плюхнувся у м’яке крісло. Проклята печія нагадувала про себе під час хвилювання. У горлі пекло, ніби з’їв, стікаючи сльозами, стручок червоного перцю.

Дмитро Петрович щойно пів години пиляв начальника чергової частини, майора Апостола, за неуважність.

– Ти не апостол, ти чортяка, якого треба гнати з поліції! – гучно кричав на другому поверсі, аж унизу, у черговій частині за прозорим склом, офіцери втягували голови в плечі. Поглядали з докором на лейтенанта Юрка Фесенка, з вини якого все й почалося. Він акуратно видаляв з електронної пошти поліції спам. Боровся з вірусами. І проґавив повідомлення від психа, який семафорив про божевілля. Причому тричі.

– Сам ти вірус! Свинячий грип! – гаркнув на лейтенанта майор, ідучи на страту до полковника.

– З таким прізвищем тобі треба служити в церкві, – показав Апостолу на двері Шаблій. – Я подумаю, як тебе туди викинути.

«Не вийде. У церкву чортів не приймають», – відповів подумки, налившись жаром, майор, повернувся на каблуках і чітко закрокував із кабінету. Похапцем прикидав, куди й собі послати лейтенанта Фесенка. Це ж діло принципу, так його ще не підставляли.

Заодно полковник виписав на горіхи й керівнику слідчого відділу, капітану Хімичу. Дорослі мужики не склали два плюс два. «Два! Плюс! Два! Три повідомлення. Як сніг на голову. Йолопи! Тьху! Я, здається, заплутався в цій арифметиці», – вилаявся про себе начальник поліції та з удаваною ввічливістю перепитав гостя:

– Майоре, вибачте, я недочув, як вас звати-величати.

– Томас Андрюсович, – відповів гість. – Називайте мене майор Білевич. Так простіше.

Легке роздратування промайнуло на його аскетичному обличчі. Це запитання звучало повсякчас при новому знайомстві. Уже стомився пояснювати естонське походження, розповідати про діда, який мав на тихому хуторі млин, маслобійню, невеличкий ткацький цех і був вивезений у Сибір, як чужорідний червоній владі елемент. Про бабусю, яка служила зв’язковою в лісових братів. Про батька, який втік хлопчаком із Туруханського краю і взяв в Україні прізвище дружини. Це його, майора Білевича, персональна історія, що завжди нагадує про себе, коли люди намагаються вимовити його ім’я та по батькові. По-європейськи просто й зрозуміло – Томас Білевич, майор поліції.

«Є барабан серед своїх?.. Хто ж усе-таки продав мене генералові Омельчуку?» – полковник Шаблій задумано кивнув і запитав, відтягуючи розмову про косяк підлеглих:

– То як там Давид Вікторович? Недавно читав, що йому вручили орден за доблесну, так би мовити, службу... Нас тут орденами не балують, – пожвавішав і видав звуки, схожі на сміх. Навколо його губ склалися гострі зморшки. – На пенсію відправити – запросто. Догану – залюбки. Чортів із перевіркою наслати... – він затнувся, зрозумівши, що ляпнув зайве. – Але нагороди нас оминають. Ми скромні, не вимагаємо до себе уваги.

– Генерал про вас високої думки, – відповів Томас і побачив, що його слова сподобалися полковнику. – Саме тому наказав звернутися по допомогу. Ну й протокол – я зайшов відрекомендуватися. Буду працювати на вашій землі.

– По допомогу? – Дмитро Петрович розгублено поглянув на склянку, в якій шипіли залишки мінералки. – А я думав... А втім, неважливо, що я думав. Яка саме допомога вам потрібна?

– За нашою інформацією, в Козачій Долині міг з’явитися воєнний злочинець Гриша Коровін. Він тут провів дитинство в тітки й дядька, закінчив школу. Батьки, наскільки мені відомо, загинули в автомобільній катастрофі. Родом вони з Курська.

– Так-так, – з полегшенням підтвердив Шаблій, розкрив течку та став ритися в паперах. – Десь тут у мене було орієнтування. Мої хлопці навідували тітку, розпитували. Дядько три роки тому помер. Стара нічого не чула про племінника, відколи він чкурнув на Донбас. Така люта баба! Мало не спустила моїх оперів по сходах. Наказала не показуватися їй на
очі. Яблуко від яблуньки...

– Еге ж, – погодився майор Білевич. – Громадянка Коровіна Єлизавета Сергіївна, комсомолка, активістка, вчителька російської мови, направлена радянською владою у ваше місто сорок років тому. Теж із Курська. На підкріплення, так би мовити, дружби народів...

– Підкріпили, – зітхнув полковник і знову налив водички. – Досі ця дружба нам відригується. Наше місто невеличке. Якихось сорок тисяч населення. Плюс-мінус. Кожен знає сусідів. Пройти вулицею непоміченим фактично неможливо. Гришу Коровіна давно забули, як забувають неприємну хворобу. Але я вас не дослухав. Яка допомога вам потрібна?

– Неприємна хвороба – це дуже влучно, – засміявся Томас, і начальнику поліції відлягло від серця. – Але мігрень має здатність нагадувати про себе. Телефон Єлизавети Сергіївни ми прослуховуємо. Бабця багато розмовляє з лікарями й аптекарями. Кляне тих і тих... Жодної несподіванки. Наш інформатор запевняє, що бачив чоловіка, схожого на Гришу. З бородою і тростиною. Типовий фронтовик, який вичапав із госпіталю. Проминуло майже десять років, відколи він звідси злиняв, зараз йому тридцять. Ми не знаємо, під якою личиною Гриша ховається.

– Але ж, погодьтеся, майоре, безглуздо пертися до тітки, де його можуть впізнати. Чому не в Курськ?

– Безглуздя багато. Згоден. Такий вовчисько сам у капкан не полізе. Однак бувають обставини, коли звір робить нелогічні кроки. У Росії йому загрожує небезпека. Там він оголошений у розшук. Уб’ють свої. Коровін здатний на нестандартні дії. Найкраще місце – у лютої тітки, яка не любить ваших оперів. Треба за її квартирою уважно поспостерігати. Може, Гриша сам виходить у місто. Наприклад, уночі.

– Гіпотетично, – підкреслив про всяк випадок полковник.

– Гіпотетично, – кивнув із затримкою майор.

– Не факт, майоре, не факт, – повагом продовжив начальник поліції. – Ваша інформація може виявитися «пустушкою». Я дам команду своїм орлам... – тут він згадав розгін, який вчинив підлеглим, і нахмурився. – Вони простежать кілька діб. Але не більше. Роботи багато. У нас своя, знаєте, картина маслом. Злочинність не дрімає.

– От і добре, – звівся майор Білевич. – Я теж обережно походжу, подивлюся, попитаю... П’ять днів, гадаю, достатньо, щоб вивчити обстановку.

– Гм... Маєте кого попитати? – багатозначно глянув йому в очі Шаблій.

– Світ не без добрих людей, – так само багатозначно відповів майор.

Одна мить – і начальник поліції вирішив. Така нагода. Чого ж пропадати добру? Тим паче кадр від інститутського друга, який витає в поліційних верхах. Може, якраз щось до пуття підкаже.

– Томасе Андрю... – поморщився, вагаючись. – Майоре Білевич, як ви дивитеся на те, щоб і самі допомогли нам? Маємо дивний випадок, якщо не сказати, бісівську витівку. У вас там, у Києві, вміють читати сигнали божевільних. Я не вірю в те, що... Мій начальник слідчого відділу, капітан Хімич, ревізує всі нещасні випадки, які стались у місті за останній час.

– Пане полковнику, ясніше, будь ласка, – Томас повернувся до крісла, на якому щойно сидів.

У його очах засвітився непідробний інтерес. Полковник вагався, прикидав, чи впорається своїми силами. Знову налив водички, але не випив. «Провінційний служака», – допитливо розглядав його майор. Отримав невеселий подарунок від генерала Омельчука до тридцятип’ятиріччя – тиждень нудитись у глухій Козачій Долині, вистежувати Гришу Коровіна. Є Коровін, нема Коровіна – хтозна. Примара. Тітка його не видасть. Доведеться никати темної ночі чужим містом. Томас збирався швиденько впоратися й повернутися до Києва першого червня. Якраз за день перед тим, коли дружина Юля запланувала вечірку на природі зі справжнім швейцарським фондю й вишневою горілкою. Без Томасових колег у погонах, тільки вони удвох, їхній синок Олежко та Юлина подруга Зіна Карась. Як же без Зіни?.. Це їхня карма. На роботі, в перукарні, вона з Юлею, вдома вона з Юлею, скоро в ліжку опиниться поміж ним і Юлею. Від цієї думки чоловіка пересмикнуло. Дружина виношувала другу дитину. Поповнення в сім’ї чекали з радістю. «Може, катюгу Коровіна давно чорти вхопили на тому Донбасі», – зле подумав, розглядаючи неспокійного начальника поліції.

– Та от, кажу ж, – нарешті зважився Дмитро Петрович. – Бісівська витівка. Я своїм виписав, щоб не тупили... На електронну пошту поліції в чергову частину надійшло три повідомлення. З інтервалом, що збігався з нещасними випадками зі смертельним результатом. Лейтенант-черговий, не задумуючись, їх видаляв. Такий, курва, акуратист. Вірусів боявся. Нарешті йому стрілило в голову, що ці листи не випадкові. Відновив і роздрукував. Картина, я ж кажу, дурацька.

Він кинув перед майором три аркуші. Томас з інтересом поглянув. Нічого особливого. Вишуканий золотистий підсвічник зі свічкою, над якою горить вогник. На сірому тлі. Але кожного разу свічка інша – червона, оранжева, жовта. І відповідного кольору вогник над нею. Внизу лаконічний підпис: «З любов’ю – Юзер».

– За здоров’я чи за упокій? – промовив Томас, розглядаючи картинки.

– Не зрозумів, – кинув на нього різкий погляд полковник.

– Ну... У храмах запалюють свічку – або за здоров’я, або за упокій, – задумано відповів майор. – Мені колись випало побувати в соборі Орхуса в Данії. Я бачив, як там вшановують померлих. Данці, до речі, спалюють найбільше свічок у світі. Така в них національна розвага.

– Майоре, ми в Україні, а не в Данії. І ця зараза мене дістала.

Начальник поліції вхопився за склянку з водою, але зразу ж її поставив.

– Чапля осінь жде завзято, буде сани фарбувати, – промовив, гмикнувши, майор.

– Що? – занепокоєно нахилився до нього Шаблій. – Де це написано?

– Сім кольорів веселки, – пояснив Білевич. – Мнемонічна фраза.

– Гадаєте, ще будуть надходити?

Під таким кутом він і його слідчі на картинки не дивилися.

– Не знаю. Я просто мимохіть згадав, – майор з увагою поглянув на полковника. – Із чого ви взяли, що ці картинки якось пов’язані зі злочинами?

– Ні з чого. Просто в ті дні, коли надійшли повідомлення, у місті сталися доволі дивні нещасні випадки. Один упав зі сходів, друга втопилась у ванні, третій помер на горищі власного будинку з вибалушеними від страху очима. Усі старики, пенсіонери. У всіх є загадкові, можна сказати, темні сторінки в біографії. Але загалом шановані в місті люди. Наші експерти не виявили жодних ознак насильницької смерті. Тому кримінальних проваджень не відкривали. Так би все й забулося, якби один дурень у черговій частині не марнував час за комп’ютером.

– З’ясували, звідки надійшли повідомлення?