«Світанок Оніксу» – захоплива фентезійна пригода, у якій цілителька Арвен стане бранкою короля пітьми в обмін на свободу брата…

Райдер та Голден, либонь, уже мертві.

Не знаю, від чого я почувалася гірше: від того, що нарешті глянула правді у вічі, чи від пекучого болю в грудях. По правді, в останньому сама винна – ця частина ранкової пробіжки завжди була найважча. Але сьогодні минув рівно рік від останнього листа. І хоч я заприсяглася не думати про найгірше без вагомої на те причини – мовчання було важко пояснити чимось іншим.

Серце глухо гупнуло.

Я зосередилася на фінішній прямій і спробувала здолати нудоту, заганяючи неприємні думки якнайдалі. Відштовхувалася ногами від землі, відводила лікті назад і відчувала ритмічне постукування заплетеної коси між лопатками, наче звук барабана. Ще кілька метрів...

Діставшись урешті прохолодної трави, зупинилася, вперлася руками в коліна й глибоко вдихнула. Повітря в Королівстві Бурштину пахло, як завжди, ранковою росою та димом недалекого вогнища, відчувалися й свіжі землисті нотки прілого листя.

Хоч намагалася глибоко дихати, усе розпливалося перед очима, і я повалилася на землю, а піді мною приємно хруснув падолист. Уся трава була вкрита ним – останнім залишком зими.

Вісімнадцять місяців тому, увечері напередодні мобілізації, коли чоловіків міста забрали на війну за королівство, моя сім’я зібралася на трав’янистому пагорбі за будинком. Ми вчотирьох востаннє спостерігали, як рожеве призахідне сонце зникає за обрієм Еббінґтона, мов синець, що поволі сходить. Потім ми з Голденом нишком утекли на цю галявину, вдаючи, ніби він та мій брат Райдер не мусять нікуди їхати.

Ніби вони колись повернуться.

Десь далеко, але досить виразно, щоб висмикнути мене із сумних спогадів, у міській ратуші задзвонили дзвони. Я повільно сіла – у розкуйовдженому волоссі заплуталися гілочки й листя. Я запізнювалася. Знову.

Кляті Камені.

Або... трясця. Я скривилася, зводячись на ноги. Намагалася менше лаятися на території дев’ятьох Священних каменів, які утворювали ядро континенту. І хоча я не надто переймалася тим, що проклинаю творців Евенделлу, але ненавиділа силу звички, здобутої в Бурштині, королівстві, де я зростала і яке найревніше поклоняється Каменям.

Я бігла галявиною до стежки за нашим будиночком назустріч місту, яке саме прокидалося. Доки пробиралася провулками, у яких ледве могли розминутися двоє людей, мене обсіли гнітючі думки. Ебіннґтон колись справді мав більше чару.

Принаймні у моїх спогадах він залишався таким. Бруковані, колись чисті вулиці, де снували мандрівні музики й вайлуваті крамарі, тепер спорожніли та були всіяні сміттям. Різного штибу цегляні будиночки, колись обвиті виноградною лозою та зігріті мерехтливим світлом ліхтарів, тепер руйнувалися й занепадали – покинуті, обвуглені або знесені, а де‐не-де від них лишилися самі згарища. Місто ніби згнивало – як недогризок яблука, повільно тьмяніючи, щоб зрештою просто зникнути.

Я тремтіла, пригнічена думками й негодою, сподіваючись, що прохолодний вітерець висушить моє чоло: Нора не терпіла, коли її учениця приходила спітнілою. Зрештою штовхнула рипучі двері, і в ніс ударив різкий запах етанолу й м’яти, терпкий, гострий – мій улюблений.

– Це ти, Арвен? – гукнула Нора з передпокою в лазареті. – Ти запізнилася. Гангрена пана Дойла прогресує. Можливо, доведеться ампутувати палець.

– Ампутувати що? – заквилив чоловік з-за ширми. Я кинула на Нору осудливий погляд і прослизнула в імпровізовану палату, відділену від решти кімнати бавовняними простирадлами.

Кляті Камені.

Пан Дойл – підстаркуватий лисий чоловік із великими мочками вух і чолом – лежав у ліжку, обіймаючи поранену руку, немов крадені ласощі, які хтось хотів у нього відібрати.

– Нора жартує, – відповіла я, відсуваючи стілець. – Це в неї такий професійний гумор. Я подбаю про те, щоб усі ваші пальці залишилися на місці, обіцяю.

Пан Дойл скептично пирхнув і простягнув руку, тож я взялася до роботи, обережно знімаючи шари відмерлої шкіри.

Моя сила, рвучись допомогти, завібрувала на кінчиках пальців. Хтозна, чи знадобиться вона сьогодні; мені подобалася скрупульозна, точна робота, а гангрена була вже звичною справою.

Проте я мала дотримати обіцянки, яку дала примхливому панові Дойлу.

Я навчилася майстерно приховувати від пацієнтів свою силу, тож і сьогодні накрила однією рукою другу, нібито для того, щоб хворий не бачив страхітливої рани. Пан Дойл заплющив очі й закинув голову, а я дозволила спалаху чистого світла стікати з моїх пальців, як соку з лимона.

Гнила плоть знову потеплішала й порожевішала, зцілювалася просто на очах.

Я була хорошою цілителькою. Руки не тремтіли, холодний розум не підводив у найгірші моменти, а вигляд людських нутрощів ніколи не лякав. Але я могла зцілювати ще й так, як не навчишся з жодної книжки. Моя сила – це нестримне, мерехтливе світло, яке струменіло з долонь і просочувалося в інших, розтікаючись їхніми судинами. Я могла зростити зламану кістку, повернути рум’янець виснаженому грипом обличчю або зашити рану без голки. Але це не можна назвати звичайним чаклунством. У моїй родині не було відьмаків чи відьом, а якби й були... Коли я застосовувала свій дар, то не виголошувала жодного закляття, за яким би здіймався вітер чи потріскували б спалахи енергії. Натомість сила витікала з мого тіла, щоразу виснажуючи фізично та розумово. Відьми могли вічно чаклувати, маючи в арсеналі добрі гримуари та знання. Мої ж сили згасали, залишаючи по собі пустку, якщо надто напружувалася. Іноді вони відновлювалися аж за кілька днів.

Уперше я знесиліла, рятуючи дуже важкого пацієнта з опіками. Гадаючи, що мій дар зник назавжди, відчула дивну суміш жаху й полегшення. Коли ж сила повернулася, сказала собі, що вдячна. Вдячна, бо в дитинстві зцілила свої синці й переломи раніше, ніж мама, брат чи сестра помітили, що накоїв вітчим. Вдячна, що можу допомагати стражденним. І вдячна, що заробляю пристойні гроші зціленням, коли настають скрутні часи, як зараз.

– Ось бачите, пане Дойле, рука як новенька.

Літній пацієнт беззубо всміхнувся.

– Дякую, – і по-змовницьки нахилився до мене: – Я не вірив, що ти зможеш її врятувати.

– Ваша слабка віра в мене ранить, – пожартувала у відповідь.

Він неквапом вийшов із кімнатки, а я рушила слідом до передпокою. Щойно за пацієнтом зачинилися двері, Нора похитала головою.

– Що?

– Ти надто життєрадісна, – усміхнулася вона.

– Приємно мати пацієнта, який не стоїть на порозі смерті, – я затнулася. Пан Дойл і справді був досить старий.

Нора лише пирхнула і знову зосередилася на бинтах. Я повернулася до ліжок і взялася дезінфікувати хірургічні інструменти. Мала б радіти, що сьогодні небагато хворих, але від цієї тиші в мені все стискалося.

Зцілення відвертало від думок про брата і Голдена. Допомагало приглушити тугу через те, що їх немає поруч. Як і біг, лікування недужих заспокоювало розбурханий мозок, мов медитація.

Тиша ж мала протилежний ефект.

Хоч я ніколи не думала, що радітиму гангрені, але все, крім невідворотної смерті, здавалося перемогою в ці дні. Переважно пацієнтами, звісно ж, були солдати – закривавлені, побиті й поранені в бою, – або ж сусіди, яких я знала все життя і які зараз потерпали через паразитів, що заводилися в мізерних харчах, які їм вдавалося дістати. Хай там як, але це краще, ніж голодна смерть. У лазареті виліковували від паразитів. Але ж не від постійного голоду.

Попри весь той біль і страждання, втрату близьких, зруйновані домівки, залишалося загадкою, чому Королівство Оніксу пішло на нас війною. Наш король Ґарет не надто цікавився історією, а край Бурштину не славився нічим, окрім урожаїв. Тим часом інші держави, наприклад Королівство Гранату, купалися в золоті та коштовностях. Перлові гори мали стародавні сувої та найвідоміших учених континенту. Навіть Території Опалу з їхніми винокурнями та незайманими землями чи Провінції Перидоту з прекрасними бухтами та печерами, що сяяли незліченними скарбами, – усі вони були значно привабливіші для того, хто намірився б установити владу над усім Евенделлом. Але постраждало тільки наше королівство. І лише Бурштин намагався чинити опір. Ніхто не прийшов нам на допомогу.

Тим часом Онікс розкошував у багатстві, самоцвітах і золоті. Вони мали найбільше землі й найвеличніші міста – принаймні мені так розповідали, – та найчисленніше військо. Однак навіть цього їм було замало. Король Оніксу Кейн Рейвенвуд – ненаситний завойовник і, що найгірше, безглуздо жорстокий. Наших генералів часто знаходили підвішеними за кінцівки, іноді зі здертою шкірою або розіп’ятими. Він усе забирав і забирав, доки наше вбоге королівство стало нікому захищати. Він катував полонених просто заради розваги. Знічев’я відрубував ноги по коліна, потім руки по лікті, а тоді вуха, просто забавляючись.

Тож єдиним виходом було шукати навіть в усьому цьому якийсь просвіток. Якщо це бодай тьмяний, мізерний просвіток, який ледь можна розгледіти. Саме тому Нора й тримає мене поруч. «Ти маєш хист до цього, твій позитив невичерпний, а заради того, щоб глянути на твої груди, місцеві хлопці ладні здавати кров».

«Дякую, Норо. Ти серденько».

Я глянула на неї, відставляючи кошик із бинтами та мазями.

Нора не найдобріша колега у світі, але вона була однією з найближчих подруг моєї матері і, попри свій колючий характер, все ж подбала про мене – дала цю роботу, щоб я могла піклуватися про родину після від’їзду Райдера. І ще допомагала мені із сестрою Лі, коли мама нездужала водити її на заняття.

Усмішка від думки про Норину доброту згасла, коли я згадала про маму. Сьогодні вранці вона була така квола, що не могла навіть розплющити очей. Гірка іронія: моя мати повільно помирає від невідомої недуги, тим часом як я заробляю на хліб цілительством.

Ще гірше чи іронічніше те, що мій дар ніколи не діяв на неї. Не заліковував навіть звичайний поріз папером. Ще один доказ: це не звичайна відьомська магія, а щось набагато химерніше.

Мама хворіла відтоді, як я навчилася говорити, але останні кілька років їй погіршало. Допомагали лише настоянки й мазі, які ми з Норою готували з білих лілій канни та квіток роданта, що росли в Бурштині. Ми змішували їх з олією равенсари та сандалу. На жаль, полегшення було тимчасовим і біль щодня ставав дедалі нестерпнішим.

Я потрусила головою, намагаючись відігнати похмурі думки.

Зараз не можна на цьому зациклюватися. Головне – піклуватися про матір і сестру якнайкраще, доки немає Райдера.

А може, він ніколи вже й не повернеться.